Спочатку Софія була оточена відкритою галереєю; і з яскравого сонця люди йшли у напівтінь галерей, а потім потрапляли в темну прихожу (нартекс) і в темні коридори; і потім повинні були бути осліплені внутрішнім світлом мо­заїки, внутрішнім світлом цього собору. Річ у тім, що хрис­тиянський храм будується інакше, ніж храми до нього. От скажімо, єгипетський храм. Ви заходите через два вузькі пілони (символ вашого народження), потім потрапляєте в подвійний ряд колон, що не дає відхилиться вам ні на йоту ані вправо, ані вліво, на шляху до мети вашого існування — до мумії. Античний храм — до нього не заходили. Антич­ний храм — це футляр Бога. У нього тільки жерці заходили. А народ збирався навколо на майдані.

А православний храм будується інакше — зібрати усіх під одним куполом. Він будувався як модель світу. Тобто тут свій простір, котрий архітектурно заданий хрестово-купольною композицією, в основі її лежить хрест. Простір відчутний зав­дяки диму кадил; а час задавався порядком читання фресок. Як правило, проти часової стрілки, знизу нагору.

Ми дивимося на головний образ Київської Софії — Оран- ту. У кожній картині є джерело світла; світло чи падає з вік­на, чи від лампи, чи ще у якийсь спосіб. Тут же немає дже­рела світла. Тут світло всюдисуще, тобто божественне світ-

ло. Воно побудоване так — мозаїка, смальта, кубики під різ­ними кутами розсіюють світло, внутрішнє світіння відбува­ється. Зовсім унікальне світіння. Аналогів такого образу Божої Матері не збереглося. Божа Матір зазвичай зображу­ється по-іншому: вона витончена, «свічкоподібна». Тут же вона важка, і виступає як в акафісті Божої Матері. Там вона подається як войовниця Бога.

За однією з історичних версій, сам акафіст був написа­ний у V столітті. Це час нападу Кия на Константинополь: акафіст був створений на честь порятунку Константинополя від варварів. І ось образ акафіста повернувся до Києва у ви­гляді цієї Оранти. Цей образ взятий з 2-ї книги Біблії — «Вихід». Коли Мойсей виводив євреїв із Єгипту, по дорозі сталася битва з амалікітянами. Мойсей побачив, що перема­гають амалікітяни, і він здійняв руку догори, звертаючись до Бога із закликом про допомогу. Це дуже цікава особли­вість — поки в нього вистачало фізичних сил тримати руки догори, перемагали євреї; як тільки руки знесилено опуска­лися, перемагали амалікітяни. Таким чином, подвиг Оран­ти — це подвиг вічного «тримання» рук перед Богом на за­хист грішного людства. Тому вона і зображується тут як во­йовниця, як згусток волі і сили, від якої повинні загинути усі вороги. Що тут важливо? Знову ж таки, інша культура; молитва не була чисто психологічним станом. Тільки піє­тизм у XVIII столітті вводить психологічне сприйняття мо­литов. Молитва була як магія, як дія, магічна дія. Іноді з виявленням фізичних зусиль, що ви тут бачите.