Князь однак не пав духом та відбудував місто й церкву св. Іо- анна, яку освятив місцевий епископ Іоанн (єпископську кафед­ру в Угровеську Данило заснував ще під час княжіння у Володи­мирі та згодом переніс до Холма). У 1260 році на Холмській горі станув найвідоміший храм міста — собор Різдва Пречистої Бого­родиці: «Спорудив він також превелику церкву у городі Хол мі на честь Пресвятої Пріснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і прикрасив її пречудовими ікона­ми». Згодом, у 1264 році, церква ця стала усипальницею свого фундатора: «І положили його в церкві святої Богородиці в Хол- мі, що її він сам був спорудив».

З найдавніших пам’яток холмської архітектури вціліли за­лишки описаної літописцем кам’яної башти в Білавині. У кіль­кох кілометрах від Холма стоїть також кам’яна вежа в селі Стовп’я яка була, мабуть, побудована раніше, може, навіть на зламі X і XI сторіч. Проте немає вже жодних наземних споруд княжої доби на території найдавнішого Данилового міста, роз­ташованого на т. зв. Високій гірці, усипаній на окраїні Хол­мської гори. Але здалося, що земля й тут заговорила про Русь — польські археологи, які у 2001 р. проводили верифікаційне обс­теження Високої гірки, підтвердили існування фрагментів па­лацу, який належав Данилу Романовичу. Відкритий мур пала­цу добре збережений до висоти понад 3,3 м. Тут також розташо­вані залишки оборонної вежі цього ж періоду.

З усіх Данилових споруд найдовше, майже сім сторіч, прос­тояла соборна церква Різдва Богородиці. З огляду на значні пошкодження від пожежі 1640 року та невмілих перебудов, ро­зібрано її у 30-х роках XVIII в. з наказу тодішнього уніатського єпископа Феліціана Володковича й побудовано на цьому місці набагато більшу церкву у стилі західноєвропейського бароко (1735—1756). Також внутрішній вистрій був взорований на ла­тинських зразках, що було звичайною практикою після Замойського собору 1720 року (в місті Замості в південно-західній Холмщині), який узаконив латинізацію обряду греко-уніатської церкви. Натомість підземелля під собором, який зараз є у володінні римо-католицького духовенства, походять, мабуть, із XIII ст., і є припущення, що можуть вони й досі ховати тлінні ос­танки не лише холмських єпископів, а й руських князів — Да­нила та деяких його нащадків.

Оскільки княжий собор був зовсім зруйнований, його історію спробував описати Яків Суша (1610—1687), ректор василіянської школи в Холмі (згодом холмський єпископ). Він склав польською мовою, насиченою притаманними цій епосі латинськими макаро- нізмами, твір, який ще за його життя витримав три видання (Замостя, 1646,1684; Львів, 1653). У цей час жители Холма вже забули найдавнішу історію свого міста, який з ролі столиці Галицько-Волинської держави деградований був до рангу повітового міс­течка, а разом з цим забули й історію Пречистенського собору та його чудотворної ікони Богородиці. Не мавши й гадки про існу­вання «Галицько-Волинського літопису», мусив Я. Суша сперти­ся на усні перекази, пам’ятки матеріальної культури, врешті, на власні здогадки. Через те пов’язав він початки холмського Пре­чистенського собору з особою Хрестителя Русі Володимира Вели­кого — саме така традиція була записана в пергаментових книгах в Юрієвській церкві волинського міста Любомля, а в самому со­борі «число на склепінні мальованому, року тисячного першого по грецьку написане… від давності зотліле, немалим було дока­зом. […] Адже і мури стародавні, як з олова вилиті, нічого іншо­го а старовинність оповідають». Також князеві Володимирові, хре­щеному під іменем Василія, Суша приписував фундування хол- мської церкви св. Василія.

Однак основним об’єктом опису вченого монаха була старовинна ікона Богородиці й чуда, які при ній відбували­ся. З’ясуванню обставин появи її в Холмі також послужила усна традиція, яка розповідає, «що її з дорогими скарбами і духовними клейнотами (дорогоцінностями) з Константино­поля від грецьких царів ставши християнином, нібито вивіз в подарунках посажних князь руський Володимир». Запи­сав також Суша традицію старих людей про перше чудо Бо­городиці, яке мало статися під час облоги Холма татарами 1241 року: «Дві дівчини, княжни холмські, коли татарин під Холмську притягнув гору, для спасіння свого присягу при цьому Св. Образі вічного дівоцтва і чернечого життя склавши і церкву прикрити черепицею обіцявши, Образ цей Чудотворний на вали як міцний винести наказали щит. То­ді ворог, що мав йти на Холм, поневолі взад відходив. А го­ра Холмська здавалася йому своєю в хмари входила висо­тою. Звідти приказка ворожа й по сьогоднішній день поміж людьми по-руськи славиться цими словами: «Холм городок під небеса висок».

Коротку згадку про Холмську ікону маємо й у творі найві- домішого українського проповідника XVII ст. Іоанікія Ґалятовського «Небо Новоє з новими звіздами сотворенное, то єсть Преблагословенная Діва Марія Богородиця з чудами своїми» (Львів, 1665). У розділі «Чуда Пресвятої Богородиці от Обра­зов Єї» читаємо: «Чудо двадцат осмоє. Холм єст місто знаме­нитое в землі Руськой, названое от холму, то єст пагорку, же на холмі, на пагорку високом маєт своє положенье. В том міс­ті єст Образ Пречистої Діви Борогородици, в котором образі знайдуются рази (сліди ударів. — Ю.Г.). Єден раз на лівим раменю, тятий шаблею татарскою, другій раз на правой руці, стрілою татарскою учинений, але татарове за тоє посліпли і голови їм завернулися ».

Визначною пам’яткою релігійної культури княжої доби є також «Холмське євангеліє» (апракос) з кінця XIII ст., церков­нослов’янський текст якого має виразні риси української фоне­тики (зараз зберігається в Москві, у Бібліотеці ім. Леніна).

Після смерті Данила Холмом володів Шварно, потім Лев Данилович і його нащадки. Коли у 1340 році помер останній з нащадків короля Данила — Юрій II, спалахнула багато­річна боротьба поміж Великим князівством Литовським і Польщею та Угорщиною — за землі Галицько-Волинської

держави. Унаслідок цієї боротьби значно потерпів і Холм, який остаточно перейшов у 1387 році у володіння Корони Польської та отримав статус центру Холмської землі у скла­ді Руського воєводства. Про його величне минуле нагадував лише вцілілий з лихоліття собор Богородиці з монастирем, в якому надалі резидували православні єпископи (напри­кінці XVI ст. на Холмщині нараховувалося біля 160-ти па­рафіяльних церков). Само місто, хоч у 1392 р. отримало Магдебурзьке міське право і вважалося торговельним осе­редком, не було великим. У 1564 р. було тут всього 250 бу­динків, з яких 100 в самому місті, оточеному дерев’яним парканом, а решта — на передмістях.

Хоч у містах Холмщини поселилося до цього часу багато по­ляків і євреїв, все ж таки зберігали вони переважно український характер. У Хол мі зі згаданих 100 будинків у центрі більше 30-ти належало українцям, а у передмістях жили майже самі українці. Такі міста, як Городло та Грубешів, мали майже пов­ністю українське населення, яке переважало також у Тишівцях, а в Красноставі складало близько третини міщанства. Пов­ністю руський характер мали сільські місцевості.

Отже, хоч у минуле відійшла руська державність, Холмщина надалі продовжувала жити на культурних та релігійних нача­лах, закладених тут князем і королем Данилом, якого прийнято звати Галицьким, хоч не менше підстав іменувати його й Холмським. Адже це він забужанську периферію Волині підніс до ран­гу важливого регіону, в якому й досі бринить голос української старовини.

Юрій ГАВРИЛЮК 23 квітня 2005 р.