Територіально Київська Русь сформувалася протягом X ст. Захопивши 882 року град легендарного князя Кия, князь-варяг Олег вирішив: «Се буди мати городомъ Рускымъ». За часів правління Олега та його наступників Ігоря та Свято­слава Київ розповсюдив сферу свого впливу на весь регіон роз­селення східних слов’ян, створивши найбільшу в Європі дер­жаву. Спершу її правителі в основному збирали данину із за­лежних племен, здійснювали завойовницькі або грабіжниць­кі походи на землі сусідів.

Якісно нова Русь почала формуватися за Володимира Ве­ликого, який провів реформи, спрямовані на зміцнення обо­роноздатності руських земель, об’єднавши їх ідеологічно, запровадивши єдину для всієї держави релігію — християн­ство. Роки правління Володимира та його сина Ярослава Муд­рого стали золотою добою Стародавньої Русі. Те, що тривалий час не було міжусобиць і вторгнень кочовиків, призвело до значного економічного та культурного піднесення руських зе­мель. У середині 30-х років XI ст. Київ пережив справжній бу­дівельний бум. За короткий час поруч із «містом Володими­ра» виникло в понад сім разів більше за площею «місто Ярос­лава», забудоване численними теремами боярів і багатих куп­ців. Окрасою «міста Ярослава» став архітектурний ансамбль,

що містив найбільший храм Русі — святу Софію,  монумен­тальні Георгіївський та Ірининський собори, а також ще один неідентифікований кам’яний храм. Величні культові споруди побудовано в Новгороді, Чернігові, Полоцьку. Те, що голов­ний храм Русі названо Софійським, а головні ворота Києва — Золотими, — не просто наслідування Константинополя, а прагнення бути нарівні з ним. Про це свідчив і такий виклик, кинутий «одновладцем Руської землі» Світовій імперії — призначення київського митрополита — русича Ілларіона. Раніше це була прерогатива залежного від імператора Царгородського патріарха. Тому поріднитися з Ярославом вважали за честь правителі європейських країн.

Навчений своїм досвідом і досвідом попередників, у ста­рості Ярослав міркував про те, як зберегти мир і спокій у дер­жаві, її цілісність. Адже після загибелі Святослава на Русі почалася кривава боротьба за владу між його синами, яка за­кінчилася смертю Олега та Ярополка. Смутні часи прийшли на Русь і після смерті Володимира., Цього разу під час трива­лої міжусобиці загинули його сини — Борис, Гліб, Святос­лав, Святополк. Затяжним був і розбрат Ярослава зі Мстисла­вом. Урешті-решт у них вистачило мудрості домовитися про тривалий мир. Але наслідком такої домовленості став поділ Русі по Дніпру. Можливо, щоб уникнути чогось схожого в майбутньому, Ярослав і схилявся до узаконення передачі ки­ївського престолу лише старшим синам великих князів. Од­нак який статус матимуть у такому разі молодші сини? Чи не стануть вони чинником дестабілізації? Тому, помираючи, старий князь установив принцип ротації князів на старшому київському та удільних столах. Київський стіл мав належати найстаршому за віком князеві, отже кожен з нащадків Ярос­лава мав шанси законно стати Великим князем. У той же час удільні князі довго не засиджувалися на одному місці, що по­винно було усувати загрозу сепаратизму, спонукати всіх кня­зів захищати Русь як спільну вотчину. Фактично це була пер­ша спроба втиснути процес успадкування влади в рамки за­кону. Але покладений у її основу родовий принцип, який Ярослав приміряв до своїх синів, у довгостроковій перспек­тиві мав ряд істотних вад, а в результаті став однією з основ­них причин занепаду держави. Згодом збільшення чисель­ності роду Ярослава призвело до заплутаності стосунків стар­шинства в ньому (дядько міг бути молодшим за племінника) та пов’язаних із цим непорозумінь і конфліктів. Та й управ­ління Руссю цілим родом Рюриковичів не сприяло зміцнен­ню держави. Так, непокора волі Великого КНЯЗЯ з боку мо­лодшого князя, яка повинна була б призвести до покарання, часто закінчувалася родинно — цілуванням хреста, і не мала для ослушника ніяких наслідків. Зловживав своєю владою і старший князь, роздаючи престижні удільні столи своїм си­нам, оминаючи молодших братів, або діючи за принципом «поділяй і пануй». Додавши до цього ще владні амбіції части­ни молодших князів, маємо клубок протиріч, який досить важко розплутати.

Не справдилися і надії Ярослава Мудрого, що вся Русь бу­де спільною вотчиною його роду. Ще за Володимира Великого відособилася Полоцька земля, де влада успадковувалася в се­редовищі полоцьких князів. Після Любецького з’їзду князів стала вотчиною Ольговичів Чернігівська земля. У XII ст. вот­чиною Юрія Долгорукого стала Володимиро-Суздальська зем­ля, а також відособився Галич. У той же час, старші князі цих земель не відмовлялися від своїх прав на Київ. Відбувалася свого роду федералізація земель.

Такий порядок, за яким Київська Русь жила аж до навали монголо-татар, не влаштовував князів, що опинилися на вер­хівці владної піраміди й прагнули стабільності в цілісній, процвітаючій державі. Але він цілком задовольняв більшість удільних князів, оскільки забезпечував їм практично неза­лежне від центру становище і водночас залишав кожному з них можливість зайняти старший стіл. Із ними не міг не раху­ватися Великий князь. Спроби деяких київських князів стати «одновладцями Русі» завжди наштовхувалися на рішучу про­тидію тих, чиї права ущемляли. Можливо, тому після Воло­димира та Ярослава жоден із правителів Київської Русі не став реформатором…

Перша тріщина в запропонованому Ярославом механізмі успадкування влади з’явилася 1073 року. Середній його син Святослав, вважаючи, що саме він гідний займати «стіл бать­ка свого», підмовив молодшого Всеволода спільно виступити проти старшого Ізяслава. Отже, заповіт Ярослава Мудрого бу­ло порушено.

У зв’язку з цим варто пригадати таке характерне для тих ча­сів явище, також не враховане Ярославом, як поява князів-ізго- їв. Якщо хто-небудь із синів великого князя помирав, не побув­ши Великим князем, то його нащадки автоматично позбавляли­ся права на київський стіл, чим обмежувалося коло претенден­тів. Великий князь наділяв їх незначними уділами або ж зали­шав без землі. Закономірним наслідком таких дій стала поява скривджених князів, які не погоджувалися з цим. Чимало з них тікали в Тмутаракань — розташований за Диким полем на бере­гах Азовського моря руський анклав, захоплювали там князів­ський стіл, набирали дружину з місцевих племен і половців та йшли на Русь зі зброєю відстоювати свої права. Після смерті

Святослава Ярославовича лави ізгоїв поповнили п’ять його си­нів. Якщо щодо них Ізяслав керувався помстою, то чим керував­ся Всеволод — незрозуміло. Адже він був спільником Святосла­ва в змові проти Ізяслава. Таке непродумане, продиктоване вузькокорисними інтересами рішення стало причиною тривалої міжусобиці, головну роль у якій зіграв Олег Святославович. Приведені ним половецькі орди отримали як плату за допомогу дозвіл на розграбовування Руських земель. У битвах загинули Великий князь київський Ізяслав, один із князів-ізгоїв Борис, держава зазнала великих людських і матеріальних втрат. Без­перспективність і згубність розбрату розуміла частина князів, зокрема Володимир Мономах і його син Мстислав. Вони й стали ініціаторами з’їзду князів у Любечі 1097 р. «Почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору имуще? — зібравшись, говорили князі. — А половци землю нашю несуть роздно, и ради суть, оже межи нами рать доныне; отселе имемься по едино серце и сблюдемь Рускую землю». Князі-ізгої були наділені землею, учасни­ки з’їзду, поцілувавши хреста, заявили: «Пусть только отныне кто-то на другого станет — против него будем все, и честный крест». Але вже через декілька днів Русь знову опинилася на межі громадянської війни. Переступивши через хресне цілуван­ня, Великий князь київський Святополк і князь Давид Ігорович підступно схопили іншого учасника з’їзду Василька Ростисла­вовича, якого згодом осліпили. Обурені нечуваною для Русі під­ступністю, Володимир Мономах, Олег і Давид Святославовичі пішли на Святополка. Запобігти війні вдалося завдяки активній позиції киян і розважливості Володимира Мономаха.

Чи Могла Русь іти іншим шляхом за тих умов? Можливо. Великою мірою це залежало від особистості великого князя, його вміння примусити численний рід Рюриковичів ставити на перше місце інтереси держави. Одна з таких можливостей випадає на часи діяльності Володимира Мономаха та його си­на Мстислава, що тривала понад чверть століття. Видатний полководець і державний діяч Мономах водночас належав до

небагатьох правителів Київської Русі, які були прихильника­ми розв’язання внутрішніх конфліктів без застосування сили. Після смерті свого батька, київського князя Всеволода, до­тримуючись заповіту Ярослава й не бажаючи кровопролиття, Володимир відмовився від київського престолу на користь си­на Ізяслава Святополка, хоча й багато в чому перевершував його. Фактично цей найавторитетніший у той час на Русі князь був співправителем Святополка, але погодився стати Великим князем тільки після смерті останнього. Завдяки ор­ганізованим Мономахом і Святополком походам проти полов­ців припинилися вторгнення степовиків на Русь, це позитив­но вплинуло на її розвиток. Курс Володимира Мономаха на за-

безпечення стабільності в державі, зміцнення її безпеки про­довжив його син Мстислав. Як відмітив Василь Татищев, у той час всі руські князі жили в повній тиші й не сміли одне од­ного ображати. Показовим щодо цього є літописне повідом­лення, що за ухилення від участі в поході на половців Мсти­слав заслав у Візантію полоцьких князів із сім’ями.

Наступники цих видатних правителів уже не мали ні та­кого авторитету, ні можливості його завоювати. Через відсут­ність сильної руки до київського престолу потяглися численні претенденти, Київський літопис рік за роком описує безпе­рервні міжусобиці між князями. Боротьба йшла в основному між Мономаховичами й Ольговичами, хоча нерідко розбрати виникали і всередині цих угруповань. У таких випадках кня­зі нерідко переходили з одного угруповання в інше. Незаба­ром почалася боротьба і всередині табору Мономаховичів: між Мстиславичами з одного боку та Юрієм Долгоруким і його на­щадками з іншого. Половецькі орди, які Мстислав загнав за Дон, Волгу та Яїк, знову спустошували слов’янські землі як союзники одного з князів.

Давньоруська держава дедалі роздроблювалася, це почало загрожувати її існуванню. Тільки завдяки значній території, людському потенціалу, а також відсутності на той час гідного суперника землі Київської Русі не потрапили в залежність від когось із своїх сусідів. Західні сусіди як правило підтримува­ли одне з угруповань. Зі сходу роздробленої на окремі князів­ства Русі протистояв розділений на окремі орди Степ.

Ворогуючі князі час від часу домовлялися між собою, йшли на компроміси, цілували хрест, клялися одне одному в приязні. Однак при першій же сприятливій нагоді одна зі сто­рін порушувала домовленості заради зміцнення своїх пози­цій. Єдиним винятком стало спільне управління Руссю стар­ших князів ворогуючих угруповань — Святослава Всеволодо­вича й Рюрика Ростиславовича. Ці князі вже встигли побува­ти декілька разів на київському престолі. Із власного досвіду багаторічних міжусобиць вони зрозуміли, що перемога кож­ного з них може бути тільки короткочасною, а від продовжен­ня боротьби між ними виграють тільки вороги Русі. Вони обоє хотіли бачити Русь сильною і процвітаючою, але вихід із тря­совини розбрату був можливий тільки за умови взаємовигід­них поступок одне одному й неухильного дотримання домов­леностей між ними. Тому Рюрик, враховуючи, що Святослав був старшим, «відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю». Здавалося, що компроміс між ними та­кож буде недовговічним. І правління Святослава, що був уже в досить поважному віці, схоже, нічого нового не обіцяло Ру­сі. Однак у цьому випадку вперше з часів Аскольда та Діра (якщо вони справді правили одночасно) в охопленій міжусо­бицями Русі виникла єдино прийнятна в тих умовах форма правління — дуумвірат. Як Святослава, так і Рюрика літопи­сець називає Великими князями. їхнє правління виявилося найтривалішим у XII ст., що передусім було зумовлено осо­бистими дружніми відносинами між князями, їхнім усвідом­ленням спільної відповідальності за майбутнє Руської землі.

Перебуваючи на вершині влади, ніхто зі співправителів не намагався зіштовхнути з неї свого колегу. Навпаки, всі важли­ві рішення вони приймали узгоджено. Особливо це стосувало­ся спільних дій проти половців, які в XII ст. значно активізу­вали вторгнення на ослаблені міжусобними війнами Руські землі. Якщо головною темою Київського літопису протягом майже півстоліття були князівські розбрати, то за час спів- правління князів літописець не зафіксував у Київській Русі жодного. Зате майже щорічно на її сторінках з’являлися схожі рядки: «Князь Святослав Всеволодович, порадившись зі своїм сватом Рюриком Ростиславичем, пішли на половців»; «Свя­тослав і Рюрик ціле літо вартували біля Канева Руську зем­лю». За цей час Русь тільки одного разу зазнала поразки — у сепаратному поході на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Проте відносини між співправителями не завжди були безхмарними. 1188 року вони пройшли випро­бування Галичем. Після смерті Ярослава Осьмомисла Галиць­ку землю охопила смута, і Святослав з Рюриком пішли здобу­вати галицький престол. Однак Святослав хотів дати Рюрику Галич, а собі взяти всю Руську землю, а Рюрик, як відмітив лі­тописець, не хотів втрачати Руську землю. Не дійшовши зго­ди, князі вирішили за краще повернутися назад.

На жаль, правляча верхівка Київської Русі виявилася него­товою до прийняття форми правління, запропонованої Святос­лавом і Рюриком, і спільне велике князювання в Руській землі представників двох ворогуючих угруповань так і залишилося винятком, нереалізованою альтернативою розпаду держави. Після смерті Святослава Всеволодовича боротьба за володіння «золотокованим столом київським» відновилася з новою силою.

Особливо несприятливими для Київської Русі стали часи, що передували появі на її східних кордонах нового грізного во­рога — монголо-татарів. Досить сказати, що з 1201 по 1212 р. на київському престолі 15 разів змінювалися князі, і будь-які коментарі будуть зайвими. З 1235 по 1240 р. київський пре­стол займали дев’ять князів. А напередодні облоги вперше з часів Кия заснований ним град узагалі залишився без князя.

У такому стані Руські землі впритул наблизилися до тра­гічних 1237—1240 pp., коли проти них виступили нерозрізне- ні половецькі орди, а добре організовані, що не знали поразок, тумени Бату-хана. І цього не могли не розуміти Рюриковичі. Однак великий князь володимирський Юрій Всеволодович відмовився допомогти рязанському князеві Юрію Інгваревичу, чим підписав смертний вирок і йому, і собі. Розплата за са­мовпевненість Юрія не змусила себе довго чекати: його спроби організувати ополчення закінчилися розгромом руських військ через відмову прийняти в ньому участь його брата, суз­дальського князя Ярослава. Незважаючи на загрозливі нови­ни зі східних кордонів, той відправився на південь домагати­ся київського престолу. У літописах немає навіть натяків про спроби організованого опору завойовникам князів південно- західних земель. Сам на сам з безжальним ворогом залишили­ся Переяслав (Російський) і Чернігів, хоча можливість для ор­ганізації спільної відсічі ще була. Навіть падіння цих старо­давніх міст не зупинило князів від зведення особистих рахун­ків. Доля Київської Русі була визначеною.

Володимир ГРИПАСЬ 8-15 вересня 2006 р.