Міста мають різну долю. Є такі, що, виникнувши в далеко­му минулому і пройшовши непрості випробування, зуміли не лише зберегтися, а й стати могутніми мегаполісами. Є міста, які пережили піднесення, а потім занепали та зникли. А є й та­кі, що, спалахнувши, наче зірка, у часи попередні, потім зупи­нилися у своєму розвитку. Вони нікуди не зникли. Вони є, жи­вучи своїм, здавалось би, непримітним, але цікавим життям.

До таких і належить Володимир. Офіційно — Володимир- Волинський. Таку йому продовгувато-незручну назву дали за

часів, коли місто опинилося у складі царської Росії, — щоб відрізнити його від Володимира-на-Клязьмі в центральній Ро­сії. Хоча насправді наш Володимир набагато давніший від свого російського тезки. Його заснування приписують Воло­димиру Святославовичу, у той час як російський Володимир був заснований далеким його нащадком Володимиром Мономахом. Тому, здавалося б, кому, як не нашому Володимиру, носити свою початкову назву без якогось уточнюючого додат­ку «Волинський»? Уже немає царської Росії, розпався Радян­ський Союз. Володимир (на Клязьмі) та наш Володимир у різ­них державах. Але й далі це місто у своїй назві має додаток «Волинський». Чи не час вже повернути йому попередню назву? Тим більше, що саме з нею пов’язані помітні сторінки з історії середньовічної України.

1988 р. місто відзначило 1000 років. Зараз відзначатимуть 1020. Дата його заснування збігається з датою хрещення Русі. У цьому є певний символізм. Адже Володимир, а також Захід­на Волинь, належали до тих українських земель, у яких чи не найраніше почало поширюватися християнство. Відразу піс­ля хрещення князь Володимир передав місто, назване його іменем, своєму синові Всеволоду як удільне володіння.

Насправді під 988 р. у «Повісті минулих літ», звідки ми почерпнули цю інформацію, зустрічаємо лише першу згадку про Володимир у давньоруських літописах. Місто ж існувало набагато раніше, ще з так званих язичницьких часів. Про це говорять деякі топоніми його урочищ — Велесівщина, Колядово, Стрибоги. Язичницькі сліди зустрічаємо в одній із коля­док, що виконувалася у Володимирі ще в XIX ст. У ній рефре­ном були слова «Три Велеси Богу помолились».

Знаний на Волині археолог, доктор історичних наук М.М. Кучинко на основі як власних досліджень, так і дослід­жень своїх колег стверджує, що місто зародилося набагато ра­ніше X ст., його становлення варто віднести до VII—IX ст. Тобто Володимир можна вважати майже ровесником Києва.

Це підтверджується й письмовими джерелами. Так, в угор­ській хроніці «Геста Гунгарорум» («Діяння угрів»), яка була написана в середині XIII ст., повідомляється, що в 884 p., ко­ли угри на чолі з їхнім вождем Альмошем узяли Київ, кияни попросили завойовників іти далі на Захід і довели їх до міста Лодомир. Воєвода Лодомира гостинно зустрів Альмоша, який пробув тут два тижні. Потім ватажок угорців узяв заручни­ків, дві тисячі марок срібла, сто марок золота, безліч худоби, коней і подався в Паннонію (сучасну Угорщину).

Лодомир ототожнюють з Володимиром. У західних джере­лах Володимирська земля часто іменується Лодомерією. Як­що згадана інформація в хроніці «Геста Гунгарорум» відпові­дає дійсності, можна стверджувати, що в той час Лодомир-Володимир був значним і багатим містом.

Імовірно, тоді Лодомир стає об’єктом місійної діяльності учнів Кирила й Мефодія. Так, у передмісті Володимира, в уро­чищі Стара Катедра археологи відкрили залишки церкви-ротонди. Її спорудження відносять до першої половини X ст. Са­ме тоді християнство почало утверджуватися на землях За­хідної Волині. Про це, до речі, засвідчують і деякі писемні згадки, і археологічні матеріали.

А яка роль князя Володимира в історії міста? Адже на його честь воно носить таку назву. Із літописних джерел відомо, що десь на початку 80 х pp. X ст. цей князь здійснив похід на Во­линь, яка не входила до складу Київської Русі. Очевидно, тут існували свої протодержавні утворення. Так, в арабських дже­релах згадується держава Валінана. Певно, головним центром цієї держави було місто Волинь, яке, власне, й дало назву краю. Це місто було неподалік сучасного Володимира.

Прийшовши на волинську землю, князь Володимир зруйну­вав головні укріплення волинян. І, очевидно, бажаючи створити свій осередок на території краю, таким обрав Лодомир. Існує версія, ніби жителі цього міста здалися переможцю. Тому князь

Володимир зробив на них ставку, укріпив місто й передав своє­му синові Всеволоду. Місто почало називатися його ім’ям, і в ньому на кілька століть запанували Володимирові нащадки.

Дозволимо собі висловити припущення, що завоювання князем Володимиром Волині та створення ним у Лодомирі свого осередку мало певний стосунок до вибору цим князем християнства як державної релігії. Звісно, із християнством Володимир був знайомий і до цього завоювання. Воно мало певне поширення в Києві. Проте прилучення до своєї держави великої території, яка зазнала християнізації, могло під­штовхнути князя до вибору цієї релігії. Адже мусив бачити він на Волині християнські храми, у т.ч. в Лодомирі, знав та­кож він, що тут є християнські громади, які відіграють поміт­ну роль у суспільному житті. Невипадково саме у Володимирі було засновано одну з перших єпископських кафедр на тери­торії України. Сталося це 992 року.

Існування кафедри перетворювало місто на значний релігійно-культурний осередок. Тут, імовірно, існувала школа, переписувалися книжки. Посилаючись на невідомі нам дже­рела, російський історик В. Татіщев писав, ніби 1097 р. до Во­лодимира приїздив літописець Нестор оглядати місцеві учи­лища й давати настанови вчителям. Про високий рівень пи­семної культури в місті засвідчує повість про осліплення теребовлянського князя Василька Романовича, уміщена в «Повіс­ті минулих літ» під 1097 р. і написана у Володимирі. Це один із найкращих зразків давньоруської літератури. Із тогочас­ним Володимиром пов’язана поява однієї з мініатюр, яка була вклеєна в Трірський псалтир.

У давньоруські часи Володимир, ставши стольним градом Волині, значно розбудувався. Він виступив не лише як адмі­ністративний центр, але і як центр ремісничий і торгівельний. Хоча збереглося мало документів, які стосуються історії дав­ньоруського Володимира, усе ж навіть фрагментарні згадки да­ють підстави говорити, що міська громада мала тут помітний

вплив, а міщани користувалися значними правами. До нас ді­йшов лист володимирських городян до жителів північноні- мецького міста Штральзунда від 1324 р. Деякі дослідники, зок­рема М. Грушевський, на основі аналізу цього документу прий­шли до висновку, що у Володимирі вже в той час діяло Магде­бурзьке право (чи, принаймні, його елементи). Ураховуючи, що в місті була значна німецька громада, а також торгівельні й культурні зв’язки міста з німецькими землями, така думка ви­дається цілком вірогідною. Володимир можна вважати пер­шим українським містом, де утвердилося Магдебурзьке право.

Середньовічний Володимир мав міцні оборонні споруди, а також чудові храми, величні будівлі. Угорський королевич Андрій, оглядаючи його 1231 p., захоплено вигукнув: «Такого міста я не бачив навіть у німецьких землях!». Близько 1160 р. у Володимирі було споруджено Успенський собор, що зберігся до наших днів. Виконаний у візантійському стилі, він був по­дібним до кафедральних храмів Києва та Новгорода й вражав своєю величчю. В архітектурі середньовічного Володимира своєрідно перепліталися культурні традиції католицького За­ходу і православного Сходу. Поряд із «візантійськими» храма­ми будувалися храми в західному стилі. Зокрема, до них нале­жала церква-ротонда Михайлівського монастиря, побудована в другій половині XIII ст. Вона не має тогочасних аналогів на українських землях і засвідчує зв’язки володимирських майстрів-будівельників зі своїми західними колегами.

У XII ст. Волинське князівство стало одним із наймогутні- ших державних утворень на теренах Київської Русі. Його пра­вителі мали великі амбіції, прагнули розширити свої володін­ня як на схід, так і на захід; як на південь, так і на північ.

У кінці XII ст. володимирський князь Роман Мстиславович здійснив спроби оволодіти багатим Галицьким князівством. Не вдалося це йому з першої спроби. Однак близько 1199 р. (точна дата цієї події, на жаль, невідома) він почав княжити в Галичі. Це вважається початком Галицько-Волинської держави.

Насправді термін Галицько-Волинська держава (чи кня­зівство) не зовсім коректний. Офіційно держави з такою назвою не існувало. Це витвір галицьких істориків XIX ст. І хоча правителі цього державного утворення в деяких доку­ментах іменувалися правителями «Галичини і Лодомерії», насправді їхньою столицею переважно виступав Володимир, а не Галич. Навіть князь Данило Романович, якого в нашій літе­ратурі вперто іменують Галицьким (так його ніхто в давньо­руських документах не називав) деякий час княжив у Володи­мирі, хотів зробити своєю резиденцією засноване ним місто Да­нилів (неподалік сучасного Кременця), а потім став княжити у Хол мі. «Опокою», «твердою основою» цієї держави була саме Волинська земля. Тут її правителі мали гарантовану підтримку з боку місцевих бояр, на відміну від «крамольних» бояр га­лицьких. Показово, що й останній правитель Галицько-Волин- ської держави, князь Болеслав-Юрій, помер у Володимирі.

Але повернімося до Романа Мстиславовича, який об’єднав Волинь і Галичину. Цей князь зумів підпорядкувати собі й ін­ші українські землі, в т.ч. Київ. У той час Володимир, можна сказати, виступав столицею України. Князь Роман створив перспективний державний організм, який мав усі можливості стати одним із провідних політичних гравців на теренах Схід­ної та Центральної Європи. Однак князь загинув у поході на Польщу 1205 р., не залишивши після себе повнолітніх спад­коємців. Його синам, Данилу й Васильку, довгий час довелося боротися за батьківську спадщину. А під час цієї боротьби країна опинилася у стані політичної анархії.