Протягом семи з половиною віків — з XI до XVIII ст. — люди вирізали на стінах Софії Київської молитовні звернен­ня, свідчили про своє паломництво до святині, згадували по-

дії, що їх хвилювали. У XVIII ст. стіни собору було потинько­вано й розписано олійними фарбами (щоправда, не всі відра­зу—у храмі є графіті, виконані у 1712 та 1732 pp.). Олія по­клала край культурі графіті (дряпати по ній незручно, фарба кришиться, чіткі прорізи не виходять) і приховала написи від пильного ока потенційного дослідника.

Завдяки реставраційним роботам середини XX ст. було роз­чищено великі ділянки давнього стінопису. Відкритими напи­сами зацікавився історик Сергій Висоцький, який з 1957 р. по­чав систематично вивчати епіграфічну спадщину Софії. Дослід­ження тривали 26 років, було відкрито й опубліковано 311 гра­фіті. У деяких із них зафіксовано події, які підтверджують і уточнюють літописні тексти (приміром, запис про смерть Яро­слава Мудрого), а в деяких — події, що в документах не зга­дуються (такі, як мир на Желяні або купівля Боянової землі).

Праця С. Висоцького була настільки вагомою, що після його публікацій у наукових колах поширилася неофіційна думка, ніби все найважливіше й найцікавіше з епіграфічної спадщини Софії вже відкрито. Проте в Національному запо­віднику «Софія Київська» знали: вивчено геть не все. Коли до заповідника прийшов працювати молодий учений В’ячеслав Корнієнко, який зацікавився софійськими графіті ще у сту­дентські роки, виникла ідея доповнити опублікований С. Ви- соцьким корпус графіті. Ніхто й подумати не міг, що роботи буде — непочатий край…

Кандидат історичних наук, провідний науковий співро­бітник заповідника В’ячеслав Корнієнко досліджує графіті Софії вже п’ять років поспіль. Опублікував присвячену їм монографію і кілька десятків наукових статей. Курує його роботу доктор історичних наук, професор, завідувачка від­ділу науково-історичних досліджень заповідника Надія Ні- кітенко, автор сміливої концепції щодо більш раннього да­тування зведення собору.

Якщо Сергій Висоцький вивчав графіті вибірково, то В’я­чеслав Корнієнко планомірно, сантиметр за сантиметром, до­сліджує стіни храму, фіксуючи кожну тріщинку, вибоїну і, власне, проріз. Від природи уважний до дрібних деталей, те­пер, вивчивши близько 2 500 графіті у Софії Київській і близь­ко 500 — у церкві Спаса на Берестові, молодий учений із лег­кістю розрізнить штрихи, умисно нанесені людською рукою.

— Не знаю, чи присвячу графіті собору три десятки років, як С. Висоцький, — каже дослідник. — Сподіваюся, що вдасться закінчити раніше — років через п’ять-шість. На сьо­годні повністю досліджено три вівтарі основного ядра Софії та близько половини ще одного вівтаря. А є ще зовнішні та внут­рішні галереї, хори, вежа. На нашу думку, загальна кількість графіті буде в межах п’яти тисяч.

…І стіни заговорили…

—   Неможливо уявити собі, щоб у сучасному храмі хтось вирізував написи на стінах. Кажуть, що й у Давній Русі пи­сання на стінах переслідувалося…

—  Раніше був поширений такий погляд, — уточнює В’ячес­лав Корнієнко. — Він ґрунтувався на уставі князя Володимира, де різання стін (так трактувалося продряпування графіті) прирів­нювалося до розривання могил і каралося 20-ма ударами палицею.

—     Однак люди встигали надряпати досить великі тексти…

—  Це пояснювали так: люди стояли на службі, досить три­валій, і з нудьги крадькома дряпали на стінах. Проте біль­шість графіті відразу впадають у вічі, виконати їх потайки у присутності інших неможливо. Ймовірніше, що написи вико­нувалися переважно тоді, коли служби у храмі не було, але люди мали доступ до собору.

—  Хто ж їх залишав?

—   Будівничі, прихожани, учні школи, що діяла при Со­фії, навіть клірики. У деяких записах зазначено, що їхні авто­ри були ченцями. Є записи у вівтарних частинах, куди мирян не допускали (хоча є не зовсім підтверджена гіпотеза, що в XI ст. ще були винятки). Отже, їх виконували ієреї.

Цілком імовірно, що молитовний напис можна було замо­вити: частину графіті виконано на високому професійному рівні, причому видно, що писці досить добре володіли книж­ною культурою, використовували цитати з різних гімногра- фічних творів.

Більшість графіті писали чоловіки. Утім, є й кілька записів, зроблених жінками. Зокрема, виявлено два графіті, виконані, на нашу думку, Анною Ярославною ще до її від’їзду до Франції. Там складна система доказів: власне ім’я Анна, порівняння ди­наміки почерку Ярославни на стіні храму з її особистим підпи­сом на грамоті Суассонському абатству, зв’язок із образом св. Пантелеймона, який мав велике значення для Ярославичів.

—  Що означало графіті, яке складалося лише з імені, як у випадку з гіпотетичним автографом Анни Ярославни?

—  Одна з найпоширеніших формул автографічних записів у Давній Русі — «писал такой-то». Нерідко залишали тільки ім’я, без дієслова. Є записи розширені: «Се аз писал грешный, моляся Богу и Пречистой» тощо. Десь у XVI ст. цю формулу змінює фра­за «Был тут такой-то». Та це не просто «автографи на згадку» — таким чином людина засвідчувала або факт власного паломниц­тва, або те, що особисто виконала напис, сподіваючись на допомо­гу у виконанні молитовних побажань, висловлених у храмі.

—  Які ще види графіті існують?

—  Переважно це, звісно, молитовні й пам’ятні записи. Ве­лику категорію графіті становлять записи рахунку поминаль­них служб — на ці ряди вертикальних рисочок дослідники до­недавна не звертали уваги.

Знаходимо багато цитат, зокрема з творів, що не дійшли до нашого часу. Так, у Георгіївському вівтарі знайдено дві «Херувимські пісні» в редакціях, яких немає в жодній пись­мовій пам’ятці. Можливо, це варіанти перекладу з грецького оригіналу, а розбіжності зустрічаються в місцях, особливо складних для точного перекладу.

Є багато записів окремих літер і складів — у деяких ви­падках це фрагменти вправ для навчання грамоті, які, воче­видь, писали школярі.

Знаходили ми й чимало малюнків. Найчастіше це хрести різних форм. Побутує думка, що хрест — найпростіша форма молитви, яку навіть неписьменна людина може надряпати. Проте багато зображень виконано на такому високому худож­ньому рівні, що важко припустити, ніби вони з’явилися ви­падково. Часто трапляються зображення тварин і птахів.

—  Що це — символи чи побутові малюнки?

—  Багато зображень є символічними. Так, павич, що схи­лив голову над чашею, — символ Євхаристії. Якщо звернемося до апокрифів (на Русі тоді не було чіткого розмежування між канонічною і неканонічною літературою), побачимо, що із зай­цями порівнювали християн, які втікають від небезпек світу цього і знаходять спасіння в Церкві. Отже, зобразивши зайця на фресці пророка Єзекіїля, невідомий автор, власне, назвав його християнином. На фресці із зображенням апостола Пет­ра — троє птахів. Пам’ятаємо, що Христос сказав Петрові: тричі не прокукурікає півень, як ти відречешся від мене. Що­до малюнків коня, собаки, кота точно сказати наразі важко.

Деякі малюнки супроводжуються текстом. Приміром, у Ге­оргіївському вівтарі є комічне зображення воїна з великою голо­вою, на яку не налазить шолом, а поряд напис: «Злой еде на вой­ну». Слово «злой» означало поганий, нікудишній. Це явна паро­дія. Одним із правил середньовічної пародії було те, що глядач міг легко впізнати гротескний персонаж. Художник вправно зобразив конусоподібний шолом, списа і круглий щит, завдяки яким зрозуміло, що на малюнку — давньоруський дружинник.

На сьогодні знайдено п’ять дитячих малюнків (це видно і за висотою розташування, і за технікою виконання): двоє чо­ловічків зі здійнятими руками, один із яких, мабуть, є вої­ном, людина на віслюку (щоб було зрозуміло, вгорі дитина до­писала «Іа») і двоє вершників.

Цікаво, що на одній фресці може бути близько сотні графі­ті, а на іншій — чотири-п’ять. Гадаю, це можна пов’язати з популярністю культу певного святого.

—  Чи існувала «церковна цензура» для графіті?

—  Так, написи, що не відповідали церковним вимогам, за­тирали. У Софії їх знайдено наразі небагато, одну вдалося від­новити: «Грамоте обучаасия Фома евнух писал то». Поряд — зображення собаки, по якому цензор прокреслив руки у жесті благословення (тобто не клясти автора, а помолитися за спа­сіння його душі). Можливо, саме він зазначив, що автором ма­люнку є Фома, а потім розкаявся, що звів наклеп… У Софії

Новгородській цензор зопалу написав: «Отсохни у тебя ру­ки», а потім, вочевидь, розкаявся в некоректності й додав: «Спаси, Господи, душу грешную».

—    Якими ще відкриттями тішать вас розшифровані графіті?

—  Велику радість приносять графіті, коли завдяки їм вда­ється визначити, хто зі святих зображений на фресці. Так, не­щодавно виявилося, що на одній з фресок — св. Лев. Це Папа Римський, який жив у V ст., активно боровся з єресями, зали­шив багато творів. Він сам-один вийшов назустріч Аттілі, ко­ли той із військом готувався йти до стін Риму, і умовив його відступити. Зображення в Софії Київській свідчить про те, що Папу шанували й у візантійській церкві.

Проте геть дивовижне відчуття, коли внаслідок нашої ро­боти святий буквально повертається з небуття. Так, графіті на одній із фресок повідомило, що на ній зображений Амон Олек­сандрійський, воїн-мученик. У сучасних святцях його не знайдеш, зате його згадують святці X ст. і Євсевій Кесарій- ський: коли під час переслідувань одного християнина кату­вали, Амон зі своїми воїнами стояв на варті біля лобного міс­ця. Побачивши, що бідолаха вже готовий зректися Христа, він зійшов на поміст, сповідував християнство, за що був страчений, а пізніше віднесений до лику святих.

—   Як вплинула на характер записів драматична історія собору: розграбування його ордами хана Батия 1240 p., сто­ліття у занедбаному стані?

—  Графіті свідчать, що служби у храмі не припинялися на­віть у роки, що вважаються періодом пустки. Є в соборі напис, датований 1250—1260-ми pp. (на жаль, останню цифру збито). Минуло не так багато часу після розгрому Києва — а ми знову бачимо типовий поминальний напис. У другій половині XIII— XIV ст. написів не так багато, але вони є. Низка графіті датова­на кінцем XIV — початком XV ст.: це ті ж таки молитовні напи-

критичні висновки вони презентували на круглому столі з проб­лем датування Софії Київської, що відбувся у квітні цього року.

—   Чи правда, що в Росії — найсильніша у світі школа епіграфіки? А що у нас із фахівцями у цій галузі? — запитую у В’ячеслава Корнієнка.

—  В Україні після С. Висоцького епіграфікою майже ні­хто не займався. Щоправда, кандидат історичних наук Тимур Бобровський опублікував кілька написів, знайдених ним у київських печерах, які він вивчає. Проте в нього немає науко­вих робіт, присвячених софійским графіті.

У Росії справді є своя школа. Т. Рождественська репрезен­тує Петербург, А. Мединцева — Москву, вона досліджувала графіті Софії Новгородської, написала про них монографію. Не сказав би, що російська школа — найкраща у світі, такі са­мі сильні школи є й у країнах Балканського півострова.

Проблема в тім, що серйозно вивчати графіті можна, лише постійно перебуваючи в пам’ятці, «живучи» в ній. Вони не досліджуються наскоком, чим, на жаль, грішать молоді мос­ковські епіграфісти. Зазвичай їхні приїзди до Софії Київської тривали кілька днів. Навіть О. Свдокимова, яка захистила кандидатську дисертацію з грецьких графіті, на моїй пам’яті лише двічі приїздила до Софії.

—  Т. Рождественська й А. Мединцева бачили графіті в оригіналі чи лише на фотографіях?

—  Т. Рождественська була тут 2007 р. Вона бачила напис «О Пасце златой», але жодних суджень щодо нього не висловила. Пізніше у Тетяни Всеволодівни виникли сумніви. Спочатку вона стверджувала, що не існує слова «Пасце». Та коли я вказав їй на приклади такого написання, зокрема, в пам’ятці XI ст. — Остро­мировому Євангелії, дослідниця змістила акцент на слово «зла­той» — мовляв, так його почали писати лише в XII—XIII ст. Пи­тання дискусійне, з огляду на те, що ми не маємо достатньої кіль­кості пам’яток XI ст. Одначе в графіті часом фіксуються такі зво­роти, які, згідно з усіма відомими на сьогодні правилами старо­слов’янської мови, траплятися не повинні. Приміром, у Софії Ки­ївській є кілька графіті, де слово «много» пишеться як «мойого». Такої форми у жодній літературній пам’ятці немає…

—  Можливо, лінгвістам у майбутньому доведеться ревізу­вати свої погляди?

—  Так сталося з новгородськими берестяними грамотами. Коли їх вперше відкрили, було висловлено думку, що їх писа­ли малограмотні люди. Проте сучасні лінгвісти дійшли вис­новку, що відсоток помилок у цих записах мінімальний, і ви­вели кілька нових правил написання.

Варто зазначити, що Т. Рождественська більше уваги приді­ляла північноруським говорам і пам’яткам епіграфіки, а вони дещо відрізняються від південноруських. Наразі в нас небагато матеріалів, з яких можна судити про говір Київської Русі, однак С. Висоцький відзначав велику кількість українізмів, повного­лосся, яке зустрічається набагато раніше, ніж вважалося досі.

—  Чим різняться методики, які використовували під час дослідження софійських графіті С. Висоцький, російські епі­графісти, ви? УВнаслідок чого виникли різночитання?

—  Методика і С. Висоцького, і наших російських колег по­лягає в тому, що спершу пропонується певний варіант прочи­тання. Напис фіксується з допомогою фото, після цього вико­нується прорисовка. Сергій Олександрович наводив прорізи по фотографіях і відбілював. Російські епіграфісти роблять прорисовки, проглядаючи фото на комп’ютері — вже у себе вдома. Проте й кілька десятків фото не гарантують, що ти чіт­ко відрізниш проріз від дефекту. На екрані тріщина і гніздо від соломи, що наклалися одне на одне, можуть здатися літе­рою — а як перевірити, коли поряд немає оригінала?

Ми спочатку просто заміряємо й фотографуємо графіті (використовуємо збалансоване, бокове освітлення, бо в занад­то яскравому світлі частина штрихів може втратитися). Гото­ву фотографію порівнюємо з оригіналом, розглядаємо штрихи під різними кутами — так видно, де пошкодження випадкові, а де умисні. Тільки після цього намагаємося відновити текст.

—  Відомо, що в давньоруських письмових джерелах циф­ри позначали літерами. їх виділяли з тексту титлами, іноді крапками. Проте А. Мединцева звертає увагу на те, що кілька написів, які ви інтерпретуєте як дати, титл не мають.

—   Писці також іноді забували поставити титло. А в епі­графіці не завжди діють норми книжної писемності. Крім то­го, чи потрібні особливі позначки, якщо напис складається лише із цифри? Приміром, на берестяній іконці, знайденій у Новгороді, є дата 1029 р. без титл.

Ще один нюанс, зафіксований і в Софії: якщо літеру напи­сати в горизонтальному положенні, це вказує на її цифрове значення. У чотирьох грецьких графіті, датованих XI ст., трапляється «лежача» форма літери S — «зело». Ця літера на Русі використовувалася для письмового позначення цифри 6 або 6000, а от у словах вживалася в поодиноких випадках. Уже в пізніші часи вона почала заміняти літеру 3. Спершу ж «зело» передавало звук [дз].

Як дослідник я несу відповідальність за кожен штрих на моїй прорисовці. Якщо вже дата виводиться, її ретельно, не­одноразово вивірено.

—  Російські епіграфісти згодні з вашими українськими опонентами стосовно «дня народження» Софії Київської. Що спонукає їх дотримуватися більш пізнього датування?

—  Те ж саме, що й наших українських опонентів. На ім’я мі­ністра культури і туризму України було написано листа від гру­пи вчених із Росії, які вважають, що святкування тисячоріччя Софії Київської призведе до встановлення 1011 р. як офіційної дати її заснування, а це змусить переглянути всю історію куль­тури Давньої Русі. Але ж настав час переглядати. Якщо раніше вважалося, що писемність на Русі утвердилась лише в середині

XI ст., то 13 липня 2000 р. в Новгороді було знайдено «Новгород­ську псалтир» — триптих із навощених табличок, що датується початком 990-х — кінцем 1010-х pp. Якщо зіставимо цю знахід­ку з літописними згадками про те, що за Володимира почали відкривати школи, стане зрозуміло: десяти років цілком виста­чило, аби виростити письменне, книжне покоління. Теж саме і з новим датуванням Софії, яке доводить факт розквіту культури Київської Русі не в середині, а на початку XI ст.

Аліна БАЖАЛ 13 серпня 2010 р.