Згідно з візантійськими джерелами, на світанку 18 черв­ня 860 року руський флот у кількості 360 лодій (його очолив Аскольд) непомітно прослизнув до бухти Константинополя

Золотий Ріг. Напад був настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягнути над поверхнею води велетен­ський ланцюг, яким у разі небезпеки перегороджували вхід до бухти. Іоанн Диякон пише в своїй Венеціанській хроніці: «Русичі понищили околицю, скільки змогли, і перебили скільки могли народу». Тому було терміново зібрано й спла­чено чималий відкуп. Ось як про це лаконічно згадує життє­пис імператора Михайла III: «Встановив дружбу і згоду (з Руссю), умовив прийняти хрещення». На думку Михайла Брайчевського, хрещення Аскольда та його війська було проведено відразу після досягнення згоди. Реально обряд можна було здійснити в храмі Святої Софії в кінці червня — на початку липня 860 року. При цьому Аскольда нарекли церковним ім’ям Миколай. З часом його було канонізовано й

визнано Святителем. Тому в усіх святцях Аскольд фігурує як Святитель Миколай.

Невдовзі патріарх Фотій надіслав до Києва митрополита Михайла та шість священиків (єпископів). За Ніконовським лі­тописом, перші три роки вони будували храми (переважно на обійстях заможних людей) та готували пресвітерів, лише після цього почали хрестити Русь. Сьогодні важко сказати, скільки люду було охрещено до підступного вбивства Аскольда правите­лем Ладоги — варягом Олегом — 882 року. У всякому разі, араб­ський хронікер Ібн-Хордадбег з Багдада писав у кінці IX століт­тя, що руські купці називають себе християнами. Про популяр­ність нової релігії свідчить і той факт, що незадовго до своєї за­гибелі Аскольд запросив до Києва візантійських зодчих для бу­дування соборного кам’яного храму. Тим паче християнською країною вважали Русь усі її європейські сусіди й Ватикан. Ось як про це розповідає Густинський літопис: «Третее крестишася славяне (тобто після болгар і моравських слов’ян), си єсть наша Русь, при патриіарсе Фотіи, по смерти патріарха Игнатія, при Василіи Македоне царе». Сам патріарх Фотій у своїй енцикліці №35 був значно красномовнішим: «І не лише цей народ (болга­ри) спокутували своє безчестя тим, що повірили в Христа, але й той народ, про який часто і багато говорять, який переважає ін­ші грубістю та звірством, який запишався й зазіхнув на державу Ромеїв, тобто так звані русичі» (Phot.Ер., р. 178).

Навернення до нової віри відбувалося цілком добровільно. Якби це було не так, то після вбивства Аскольда розлючений натовп позбавив би життя митрополита, єпископів і пресвіте­рів. Проте митрополію, про всяк випадок, було перенесено з Києва до Переяслава (Хмельницького). Отже, християнство, крім столиці, вже пустило глибокі корені й у інших містах Ру­сі. Це пояснюється тим, що світло Божої благодаті почало зігрі­вати душі наших пращурів задовго до Аскольдового хрещення. Загальновідомо, що в перші століття після Різдва в усіх вели­ких містах Криму вже існували християнські громади; є дані, що саме в каменоломнях Херсонесу закінчив своє земне життя й четвертий Папа Римський Климент І (очолював церкву з 89 по 97 pp.). 988 року Володимир Великий привіз із Херсонеса до Києва в спеціальній раці його голову та тіло його учня Фіва. З тих пір на теренах України з’явилися населені пункти: Кли- ментове, Климентовичі, Климентіївка, Климівка, Климани, Клименки, а також набуло популярності прізвище Клименко.

Отже, за часів Аскольда Русь уже давно дозріла до масового сприйняття нової віри. Саме тому найдавніші списки руських літописів ведуть нове літочислення — Руську еру — з 860 року, часу Аскольдового хрещення Русі. Адже навернення до Христа вважалося в ті часи приєднанням до благодаті, початком ново­го, справжнього життя. Ці списки ще бачив і описав відомий російський історик Василь Татищев. Усі вони згадували Ас- кольдове (перше) й Володимирове хрещення. Майже через 300 років висновки Татищева повністю підтвердив академік Борис Рибаков у своєму дослідженні «Древняя Русь. Сказания, были­ны, летописи», Москва, 1963 г. Природно, це не додало йому прихильників серед партійного керівництва та багатьох колег, які зробили наукову кар’єру на традиційному тлумаченні істо­рії. Тому наприкінці життя знаний у всьому світі академік не­охоче й обережно торкався цієї теми. Без сумніву, про Аскольдове хрещення з численними подробицями розповідала й «По­вість минулих літ». Проте є всі підстави вважати, що близько 1118 року її було відповідно переписано, а всі фрагменти про це хрещення — вилучено. У зв’язку з цим Борис Рибаков ще пів­століття тому із сумом відзначив: «Важнейшие для средневеко­вого историка вопросы — как и когда сложилось то или иное го­сударство, когда и как там появились християнство и письмен­ность, — эти вопросы остались без ответа… Чья-то рука изъяла из «Повести временних лет» наиболее интересные страницы». Учений називає й ім’я фальсифікатора — київський князь Мстислав Володимирович. Так, за рахунок знеславлення і при­ниження власного народу князь спробував штучно возвеличи-

ти роль варягів Рюриковичів взагалі та свого батька Володими­ра Мономаха і прадіда Володимира Великого зокрема. Вказа­ний міф активно підтримувала й династія Романових.

Насправді ж правитель Ладоги й конунг Рюрика Олег почи­нав у Києві невдало. Шляхом перевороту він підступно вбив за­конного володаря і нащадка Кия — Аскольда, ізолював Київ від християнського світу, цим на ціле століття призупинив цивілі- заційний розвиток Русі. Невипадково його жодного разу не зга­дують візантійські та європейські джерела. Це при тому, що ім’я його попередника Аскольда можна знайти в багатьох євро­пейських хроніках. Тому Русь Олега — темний період нашої іс­торії. Лише одне візантійське джерело — «Житіє св. Стефана Сурозького» — розповідає про новгородського князя Бравліна, який близько 900 року пограбував храм у Сурожі (сучасний Су­дак). Після цього він сильно захворів. Повернувши награбоване, князь відразу одужав і прийняв хрещення. Проте жодний русь­кий літопис про такого князя не згадує. Крім того, арабський ав­тор аль-Масуді повідомляє, що 912 року русичі на 500-х лодіях напали на перське узбережжя Каспійського моря. На думку ря­ду істориків, саме в цьому поході Олег наклав головою. Отже, є вагомі підстави піддати сумніву «великі діяння» самозваного князя, які з таким захватом описані в «Повісті минулих літ». У першу чергу це стосується відомого зі шкільних підручників по­ходу на Візантію 907 року, про який жодним словом не згадують візантійські джерела. Насамперед викликає подив така велика (аж дві тисячі!) кількість лодій. Як ми знаємо, в Аскольда в по­ході 860 року їх було 360, а на Каспії 912 року — лише 500.

Ще більш невірогідним здається повідомлення про те, як русичі за наказом Олега поставили ці кораблі на колеса (кот­ки) й під повними парусами помчали до стін Константинопо­ля. Хто бачив тогочасні малюнки околиць цього міста, знає, що вони були напівпустелю, де було важко назбирати навіть оберемок хмизу. Тому будівельний ліс і дрова до нього зазви­чай завозилися за десятки й сотні кілометрів. Це було зручно з військової точки зору, бо вдень підкрастися до стін міста непо­міченим було неможливо. Тому незрозуміло, яким чином під його стінами раптом виріс цілий ліс, який вирізали на котки? Чи їх, про всяк випадок, везли із собою? Схоже, чернець, який вигадав всю цю історію, бачив перед собою густі київські бори й ніколи не подорожував південніше Василькова. Це ж саме можна сказати й про гігантську контрибуцію та особливі піль­ги руським купцям і послам. Адже в реальному договорі князя Ігоря з візантійським імператором за 944 рік ні про що таке не йдеться. Проте найбільше дивує те, що на цих очевидних ви­гадках сьогодні, як і 300 років тому, намагаються виховувати в школярів патріотизм та любов до своєї Батьківщини. Реаль­ний результат, звичайно, протилежний. Адже кому приємно дізнаватися про те, що його пращури були нікчемами й слізно просили зайду варяга Рюрика прийти та правити ними. Та Бо­рис Рибаков лаконічно характеризує воєводу і праву руку Рю­рика — Олега — як «безвестного конунга, разбойнически овла­девшего Киевом и умершего неизвестно где». Фактом є й те, що він незаконно узурпував владу на довгі 30 років. Тому син Рюрика Ігор, оголошений київським князем в дев’ятирічному віці, зміг реально управляти державою лише після смерті Оле­га — 912 року. На той час йому виповнилося вже 39 років. Олег також особисто підшукав йому дружину — Ольгу. Ціл­ком закономірно й те, що, за легендою, узурпатор Олег помер від «коня своего». За народним повір’ям, кінь, амулет у вигля­ді коня чи його череп завжди охороняють хороших людей від біди, а лихих — карають. Схоже, протягом свого довгого, але нерозважливого правління «віщий» Олег осточортів усім верствам населення, насамперед — простолюдинам. Саме тому міфічну смерть від власного коня йому напророчили волхви, а Церковники відзначили це в літописах.

Неприємності законного правителя Ігоря не закінчилися й після смерті ненависного опікуна. Після вбивства Аскольда де­ревляни не визнали Олега й перестали платити данину Києву.

Самозваний князь так і не зміг дати їм раду. Ігор був змушений виправляти його бездіяльність, а 945 року наклав за це головою. Правда, на думку Михайла Брайчевського, до загибелі Ігоря могли бути причетними й варяги-язичники з його дружини. На це теж були вагомі причини. Схоже, дружинники дізналися, що головною умовою (цього разу усною) підписання договору з Ві­зантією 944 року було хрещення князя. Під час першого невда­лого походу Ігоря на Константинополь 941 року руську флоти­лію спалили грецьким вогнем. 944 року до битви справа не дій­шла взагалі. Отже, сподіватися на вагомі поступки на перегово­рах з імператором Романом Лакапіном Ігор не міг. Але укладе­ний договір був вигідний для Русі, він був практично повністю скопійований з Аскольдового договору 874 року. Єдина різниця між ними полягала в тому, що договір Аскольда представляв Русь як християнську державу, а 944 року — як різновірну. Ре­альною «платою» за вигідний договір могла бути лише обіцянка навернути Русь до християнства й охреститися самому. Тим па­че, що до цього залишався лише один крок. Адже за часів імпе­ратора Лева VI (886—918 pp.) Київська єпархія вважалася шос­тою за кількістю вірних поза межами Візантії. Про існування церковного життя в Києві свідчить і епізод «Повісті минулих літ» з текстом вищезгаданого договору з Візантією за 944 рік: «Мы же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ соборней церкви, и предлежащи[мъ] крестомъ… А оже преступить се от страны нашей… или крещенъ, или некре- щенъ…» (ПВЛ, 76/77). На думку Михайла Брайчевського, піс­ля повернення з Візантії Ігор разом із дружиною Ольгою таємно охрестився в Києві у вересні — грудні 944 року. Наступного ро­ку князь загинув. Змінюється влада й у Константинополі. Рома­на Лакапіна ізолюють у монастирі й звинувачують у зраді дер­жавних інтересів імперії, зокрема в підписанні договору з Рус­сю. Щоб підтвердити умови договору, княгиня Ольга 946 року терміново відпливає до Візантії. Новий імператор Костянтин Багрянородний не квапиться її приймати. Ольга, в свою чергу, відвідує місцеві храми в супроводі особистого пресвітера (свя­щеника). Це не залишається непоміченим, врешті-решт вона до­сягає свого. Як данина цій мужній жінці з чоловічим характе­ром з плином часу народжується красива легенда про хрещення княгині самим імператором. Православна церква також не забу­ла про її добрі справи й оголосила рівноапостольною святою.

На превеликий жаль Ольги, її син Святослав повністю вдав­ся в Рюрика. Літописи як можуть прославляють його численні грабіжницькі походи на багатших сусідів і одночасно картають за те, що князь зовсім забув про охорону руських земель і столь­ного града Києва від набігів кочівників. У свою чергу, сучасні російські та вітчизняні історики закидають Святославу нероз­важливе знищення Хазарського каганату 965 року. На той час він значно занепав і військово не загрожував Русі. У перспекти­ві використання потужної торгової інфраструктури каганату забезпечувало руським купцям надійний вихід на Поволжя, Північний Кавказ, Персію та Середню Азію. Крім того, сталий союз цих двох наймогутніших у Східній Європі держав міг за­безпечити стабільність від Уралу до Карпат. Якби це сталося, то татаро-монголи не мали б жодних шансів навіть перейти Волгу. Адже більшість у їхньому війську під час походу на Русь складали представники кочових племен Поволжя, Північного Кавказу та Приазов’я. Саме тому ставка Золотої Орди — Сарай — розташувалася в Нижньому Поволжі. Крім того, не­обачний розгром хозар одразу відкрив дорогу печенігам до пів­денних руських земель. Археологи констатують масове знищен­ня землеробських поселень у цьому регіоні. Навіть верхнє Под­ністров’я, згідно з європейськими джерелами, перетворюється в цей час на Silva Pieczyngarum (Ліс печенігів). У свою чергу, не­вдалі походи Святослава в Болгарію перетворили Візантію з формального союзника на непримиренного ворога Русі.

Після загибелі князя в сутичці з печенігами на Дніпров­ських порогах 972 року київський стіл зайняв його старший син Ярополк. Він був людиною нової генерації, бо православні матір (дочка угорського короля) та бабуся Ольга змалечку ви­ховували його в християнському дусі. Але за вісім років свого правління Ярополк так і не спромігся дати відсіч печенігам, орди яких стояли за Стугною, за 30 км від Києва. Зважаючи на це, його підступне вбивство за наказом зведеного брата й правителя Новгорода Володимира було вимушеним кроком. Новий князь повторив шлях Олега й на чолі вярягів-найман- ців захопив Київ. Проте за короткий час Володимир зумів зро­бити те, чого не змогли досягнути всі Рюриковичі разом узяті.

Шлях язичника Володимира до Христа був надзвичайно звивистим і драматичним. З літопису ми знаємо, що в перші ро­ки свого правління він ініціював гоніння проти руських хрис­тиян і кліру. Імовірно, київський митрополит у одній із своїх проповідей у Свято-Іллінській церкві привселюдно осудив вбив­ство Ярополка — законного князя-християнина. Це сильно роз­гнівило Володимира. Тому митрополит був змушений терміново тікати з Києва до Переяслава — якомога далі від гріха. Князь на цьому не заспокоївся і звелів відновити язичницьке капище на Старокиївській горі з новгородським Перуном на чолі, яке зруй­нували за часів Аскольда. У перші роки свого правління Воло­димир несподівано для всіх приймає іслам у посланців Хорезм-шаха. Ось як це описує арабський письменник аль-Марвазі: «І таким чином виховувалися вони, поки не стали християнами в місяці трьохсотого року. І коли вони прийняли християнство, релігія притупила їхні мечі й віра позбавила звичних занять, і повернулися вони до важкого життя та бідності…

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволено їм було набіг і священна війна і повернення до того, що було ра­ніше». Це повідомлення цікаве для нас тим, що підтверджує хрещення Русі ще за Аскольда. Тому іслам не мав жодних шансів стати пануючою релігією в Подніпров’ї.

Про конфлікт між князем і митрополитом, природно, зна­ли всі, зокрема сини й онуки Володимира. Схоже, саме вони в XI столітті вилучили ім’я опального митрополита з усіх русь­ких літописів. Проте Михайло Брайчевський відшукав його в «Церковній історії» візантійського автора Никифора Севас- тійського. Звали митрополита Феофілакт.

Між тим у Візантії 986 року болгари, що повстали, вщент розгромили війська імператора Василя II. Сам імператор ди­вом залишився живим. Рятуючись від братовбивчої різні, пів­нічно-східні болгарські провінції попросилися під протекто­рат київського князя. Як не дивно, Василь II не заперечував проти цього. Він добре розумів, що лише військова підтримка Русі може врятувати його від неминучого краху. Чудово знав про це й сам Володимир. Тому він погодився надати військову допомогу лише в обмін на руку грецької принцеси. Адже лише за допомогою цього шлюбу Володимир міг покласти край між­народній ізоляції Русі та численним чуткам про своє сумнівне походження. Природно, що Василь II вагався. Тим часом його головнокомандувач Варда Склір підняв в Малій Азії заколот, який вдалося придушити дуже великими зусиллями. Проте 15 серпня 987 року новий головнокомандувач Варда Фока про­голосив себе імператором і захопив місто Хрисополь, розташо­ваний на азійській стороні Босфору, навпроти Константинопо­ля. Так описує ці події відомий візантійський хроніст Лев Дия­кон: «Страшные мятежи, нашествия народов, междуособные брани, переселение городов и стран, голод и моровые язвы, ужасные землетрясения и почти совершенная гибель Ромей- ской империи». Дізнавшись про бунт Фоки, Володимир термі­ново вирушає до Криму. Осінню 987 року він зі своїм вій­ськом — під стінами Херсонеса. Облога міста тривала шість мі­сяців і завершилася в кінці березня 988 року його падінням. Після цього Володимир висунув Василю II ультиматум: або принцеса, або штурм Константинополя. Загнаний у глухий кут, імператор здався і висунув зустрічну вимогу — прийняти перед вінчанням хрещення. Згідно з переважною більшістю Джерел, обидві ці події відбулися в квітні 988 року в Храмі св. Якова в Херсонесі. Лише після цього Володимир направив до Константинополя шеститисячний загін русичів. Незабаром війська самозванця Варди Фоки були вщент розбиті й Візантія швидко оговталася від потрясінь. Про це ми знаємо з повідом­лень кількох візантійських авторів. Зокрема, Скілиця зазна­чає, що імператор Василь II ще до битви русичів із бунтівника­ми під Хрисополем «встиг… зробити їхнього князя Володими­ра своїм зятем, одруживши його на своїй сестрі Анні». Отже, загальновідоме літописне повідомлення про обман греками Во­лодимира — це пізніша вигадка переписувачів.

Тепер залишається з’ясувати, а хто ж конкретно хрестив ки­ївський люд після повернення Володимира додому? Як повідом­ляє «Повість минулих літ» під 988 роком: «Володимеръ же по­им царицу, и Настаса, и попы Корсуньскыя, мощи святого Кли­мента, и Фива, ученика его… а сам прииде Кыеву». На думку Михайла Брайчевського, херсонеський священик Анастас по­слав стрілу із запискою, в якій радив Володимиру перекрити во­допостачання міста. Не дивно, що саме Анастас відразу стає осо­бистим духівником князя. Схоже, саме він на чолі херсонеських священиків і хрестив киян. Адже в «Повісті минулих літ» про участь у вказаному дійстві київського митрополита та його єпархій — Новгородської і Ростовської, а також, імовірно, — Білгородської, Чернігівської і Володимир-Волинської, не згаду­ється жодним словом. При цьому не варто піддавати сумніву лі­тописний ентузіазм киян: «И бяше видити радость велика на не- беси и на земли». Вагомі причини для цього мали всі жителі міс­та. Уперше за сто років бездарного правління Рюриковичів у них з’явився реальний шанс відчути себе громадянами могут­ньої та впливової країни. Адже на її чолі стоїть великий прави­тель, який захистив їх від печенігів і за якого віддав свою сестру сам грецький імператор. Щодо християн, то відтепер їм уже не треба ховатися з своєю вірою і, дякуючи князю-одновірцю, вони незабаром будуть прославлять Господа у величному кам’яному храмі. Справді, досить швидко (996 року) Володимир збудував кафедральну Богородицьку (Десятинну) церкву. Правити с луж- бу в ній було довірено Анастасу. Конфлікт між князем і митро­политом Феофілактом вичерпався лише смертю останнього 990 року та призначенням його наступника Іоанна І.

15 липня (28 липня за новим стилем) 1015 року Володимир раптово помирає. На цей час у Києві вже налічувалося близько чотирьохсот храмів, серед них кілька римо-католицьких та ір­ландський. Це доказ того, що Володимирова Русь була широко відкрита всій Європі. За упокій його душі молилися священики всіх християнських конфесій міста. Адже за 27 років свого правління як християнина Володимир здійснив чудо — перет­ворив Київ із варварського кубла розбійників-варягів на хрис­тиянську столицю Східної Європи. Схоже, саме це не на жарт стурбувало Константинополь. Крім того, там добре пам’ятали про переслідування митрополита Феофілакта та безпідставне возвеличення зрадливого попа Анастаса. Останній під час за­хоплення Києва військами короля Болеслава Хороброго 1018 року переметнувся до нього на службу й утік із ним до Польщі. Тому неодноразові прохання Ярослава Мудрого та його синів до Константинопольської патріархії канонізувати Володимира ні до чого не призвели. Урешті-решт він був визнаний рівноапос­тольним святим Московською митрополією. Власне судження про добрі та гріховні справи Володимира зробив і руський люд, назвавши його в народних билинах Красним Сонечком.

Які висновки можна зробити зі сказаного? Як виявляєть­ся, серця наших пращурів були зігріті вогнями нової віри не останніми (як про це з гордістю розповідають нашим дітям у школі вчителі), а одночасно з більшістю народів Європи. Про це добре пам’ятають ієрархи православної церкви, які у свят­цях знайшли місце для всіх святих хрестителів Русі — князя Аскольда, княгині Ольги та Володимира Великого. Другий висновок не менш очевидний. Лише за правління власних правителів — Аскольда й Володимира, а не зайд — Рюрикови­ча, Київська Русь стала християнською й таким чином при­єдналася до інших європейських країн. Сьогодні її величність

Історія вже вкотре поставила нашу країну перед вибором: за­лишатися в сірій зоні невизначеності чи врешті-решт стати членом об’єднаної Європи. Переважна більшість українців хоче останнього. Отже, справа лише за лідером, який би вті­лив цю споконвічну мрію в життя.

Валентин МОЙСЕЄНКО 1 жовтня 2010 р.