ських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в матеріальну й духовну культури наддніпрянських слов’ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ре­месло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокре­ма, від скіфів наші предки запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними кур­ганів (замість давнішого обряду кремації), культ верховно­го бога (ним став Перун), поклоніння річкам, ушанування берегинь і русалок, задобрювання упирів тощо. Скіфським впливом була зумовлена заміна в цих краях давнього сло­в’янського орнаменту з традиційними геометричними ком­понентами, поширеного й нині в Західній Україні, на По­ліссі та в Білорусі, орнаментом із відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий скіфський звіри­ний стиль). Із цього часу й донині на Середній Наддніпрян­щині й далі на схід та південь у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, пави­чі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіфський стиль орна­менту відбиває сучасний петриківський декоративний роз­пис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині).

Пізніше, на межі н. е. (від племен археологічної заруби- нецької культури (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), на Наддніпрян­щині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежується поява нових місцевих етнографічних рис, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (традиція білити житло зсередини та ззовні вапном або крей­дою, розмальовувати печі квітами та птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо)⁷. Разом з тим, варто зазначити, що науково доведена й підтверджена без­сумнівними археологічними матеріалами неперервність роз­витку матеріальної культури на протоукраїнських землях простежується лише від VI ст. н. е., тобто за останні 1 500 ро­ків. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду й спо­рудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині та Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині⁸. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, із середини І тис. н. е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях протягом 1 500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського⁹.

Формування українського етносу саме із середини І тис. н. е. чітко співвідноситься із загальними закономірностями етноге- нетичного процесу в тогочасній Європі. Як зазначають дослід­ники, саме із середини І тис. н. е., тобто після так званого Вели­кого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізу­валася, «простежується безперервний розвиток не тільки укра­їнців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків»¹⁰. Отже, самостійна історія ук­раїнців розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етно­су, цілком природно, відбувається разом із формуванням само­го етносу — часто задовго до появи в нього писемності й держав­ності. Так було і в історії українців.

Протягом VII — VIII століть на півдні Східної Європи у процесі економічної, культурної та мовної консолідації відбу­валося переростання наявних на той час окремих етнічно-по­літичних спільнот (так званих союзів племен) у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було близько 12— 14. Унаслідок їхнього поступового об’єднання на межі VIII— IX століть виникла могутня держава — Русь, яка в історіогра­фії XIX ст. мала назву Київська Русь.

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель. На цій же території був і політичний, економічний і культурний центр держа­ви — Київ. У 60-х pp. IX ст. Київська Русь також об’єднува­ла лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. У останній чвер­ті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. На­ступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протя­гом X — початку XII століть до Київської Русі увійшли всі землі східних слов’ян і багатьох неслов’янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська го­лядь, тюркські торки й берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брай- чевського, драматичне переплетення доцентрових і відцен­трових тенденцій.

Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, треба відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих іде­ологічних схем і спиратися лише на історичні факти.

Історична закономірність утворення політичних об’єд­нань — держав (і національних, кордони яких в основному співпадають з межами відповідних етнічних територій, і ім­перій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що за­початковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Франція, Німеччина, Чехія тощо), але й зі світовими імперіями (наприклад, Ві­зантійською, Османською, Російською, де державотворчи­ми етносами були, відповідно, греки, турки, росіяни). Щодо етнічної належності давньої Русі, то увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрян­щині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жи­ли протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Ко­заччини, Гетьманщини й сучасних українців) сформувала­ся на культурних традиціях південноруських (тобто прото-українських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селя­нок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (в дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об’єднань VIII ст., зберіга­лося в побуті сільського населення Київської Русі й наступ­них епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.¹¹. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі со­рочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київсько­го князя Святослава Ігоровича (942—972), описаний візан­тійським письменником другої половини X ст. Левом Дия­коном (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запо­розького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства за­хисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, і озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його притоках. Дослідники вважають таких вояків пращу­рами козаків¹². Адже козацтво продовжило військові тради­ції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, ушанування верховних покровите­лів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть україн­ські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередни­ків у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і по­дібні йому. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами й дру­жинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово о пол­ку Ігоревім». У ньому дуже багато поезії, притаманної укра­їнському фольклору.

«Слово о полку Ігоревім» є суто українським не тільки че­рез те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на Батьківщині українців, далеко від російських земель, але й за його духом, художньо- образною системою, мовностилістичними засобами, світо­сприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетич­ний шедевр не можна, як це роблять російські дослідники, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі, вони не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький по­хід, але навіть і взяти в ньому участь¹³.

Аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», відомий росій­ський критик XIX ст. В. Г. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Півден­ної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини й був чужим грубості й дикості Північної Русі… Є щось тепле, бла­городне й людське у взаємовідносинах дійових осіб цієї пое­ми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського й благородного в родинному по­буті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки ко­ристуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання — в шлюбах зовсім стороння справа: порівняйте по­бут малоросійських мужиків із побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова о полку Ігоревім»… Не можна не помітити чогось спільного між «Словом о полку Ігоревім» і козацькими мало­російськими піснями»¹⁴.

Таким чином, матеріальна й Духовна культура пізнішої України виросла безпосередньо з культури праукраїнських со­юзів племен і Київської Русі. Український люд XVI—XVIII ст. усвідомлював себе прямим нащадком Київської Русі. Цю без­посередність історичної свідомості не перервали ні монголо-та- тарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV— XVI століттях. Звичайно, не можна заперечити той факт, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матері­альної та духовної культури російського та білоруського наро­дів. Якщо українці були прямими нащадками люду Києва, Га­лича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських тери­торій, то російські й білоруські етнічні особливості були про­дуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних тери­торій далеко за межами первісної Русі¹⁵.

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) да­ють підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання Українська держава. Лише значно пізніше вона стала вели­чезною і типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці.

Коли йдеться про походження української мови, переваж­на більшість зацікавлених сприймає цю проблему як поход­ження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте треба пам’я­тати, що національна мова складається з двох самостійних гі­лок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка відрізня­ється в різних діалектних ареалах. В епоху Середньовіччя лі­тературною мовою могла бути не тільки своя, але й зовсім чу­жа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та За­хідної Європи.

Щодо походження української літературної мови особ­ливих проблем в сучасному мовознавстві немає: загальнові­домо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нор­малізація пов’язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гре­бінки, JI. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на ос­нові українських середньонаддніпрянських та слобожан­ських говірок. До І. Котляревського й Т. Шевченка існува­ла староукраїнська писемна мова (друга половина XIII— XVIII ст.), яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого на­родного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писем- но-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов’янської (церковнослов’янської) мови, запозиче­ної від болгарів разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, коли ми говоримо про давність україн­ської мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мов­лення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зов­сім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми за­конами й майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які зго­дом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — Де насамперед з’ясувати послідовність, місце й час виник­нення окремих українських діалектних рис, які поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літе­ратурної мови.

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лек­сичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з’явилися ще в мовленні східносло­в’янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов’янського (тобто спільнослов’янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов’ян­ської етномовної спільності (в VI — IX століттях), ще ІНШІ — В Київській Русі IX—XII століттях, і значна їхня частина — в період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після XI—XII століть.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1)  граматичні риси й лексика, успадковані від праслов’ян­ської мови;

2)   мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI—X століття);

3)   фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом редукованих (тобто дуже коротких) ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалек­тів істотно позначився насамперед той факт, що більша части­на протоукраїнської етномовної території розташована в ме­жах східної частини прабатьківщини слов’ян (між Прип’ят­тю, Середнім Дніпром, Карпатами й зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відобразили­ся всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбували­ся ще в праслов’янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на межі н.е. праслов’янської мовної спіль­ності на західну й східну діалектні зони розпочався остан­ній, пізньопраслов’янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетич­ному та інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблюва­лася з розселенням східнослов’янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тен­денціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впли­вами іншомовних (балтського та фіно-угорського) субстра­тів. На півдні, на слов’янському ареалі черняхівської куль­тури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це призве­ло до того, що при подальшому паралельному розвитку в усіх пізньопраслов’янських діалектах тих фонетичних, гра­матичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час та в ранній і середній праслов’янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих проце­сів у пізньопраслов’янську епоху (І—V століть н. е.) в різних діалектах були неоднаковими. Збільшувалася кількість від­мінностей на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов’янськими діалектними масивами, але й у сере­дині самого східнослов’янського діалектного ареалу. Дедалі більше поширюючись на величезних і ледь пов’язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип’яті й Десни на місцеві балтський та фіно-угорський субстрати, східносло­в’янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але не­ухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функ­ціонування на первісній слов’янській прабатьківщині між Карпатами й Дніпром та між Прип’яттю і зайнятою кочови­ми племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь- який ґрунт для спільної східнослов’янської народнорозмов­ної мови навіть у пізніші часи спільної східнослов’янської Держави — Київської імперії.

Оскільки переважна більшість української етномовної те­риторії співпадає зі східним ареалом слов’янської прабатьків­щини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну и духовну культуру своїх предків-праслов’ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та грама­тичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’ян­ських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдав­нішу групу українських мовних особливостей. Серед них най­важливіші:

1)  закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. ро­ду: солоду, меду, дому, верху, полу;

2)   закінчення -ові, -еві (єві) в дав. відмінку однини імен­ників чол. роду: солодові, медові, домові, а потім — і всіх ін­ших іменників чол. роду;

3)   чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дівці, слузі, на бе­резі, на ріці, в книзі;

4)  кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, бра­те, земле, владико, учителю;

5)   закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: великої, доброї, святої, пагубної;

6)  форми дав. відмінку займенників мені, тобі, собі;

7)   форми 3-ї особи дієслів теперішнього й простого май­бутнього часів І дієвідміни без кінцевого -ть: може, убиває, іде, живе, поучає;

8)  закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперіш­нього й майбутнього часів: даємо, поставимо, не питаємо, помагаємо тощо.

Значна частина специфічних для української мови фоне­тичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо з праслов’янської мови, тобто з V—VI століть н. е. Протягом дру­гої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості:

1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний (орієнтовно кінець VI — перша половина

VII століть), і замість goлoвa, noga, gopoдumu стали вимовля­ти ґолова, ноґа, Городити;

2)   у деяких говорах з’явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: восінь, возеро, ву­хо, вузький; госінь, гозеро, говес, горати (можливо, ще в пле­мінних діалектах волинян і деревлян);

3)   давні звуки ы, і злилися у специфічне українське и (з IX—X до XII стст.);

4)   відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: веисна, сеило, зилений, веиликий, ожиеве тощо;

5)   голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвіч­но твердим приголосним перейшов ув о: женатый — жона­тий, человек — чоловік, его — його, пшено — пшоно (IX— X стст.);

6)   так званий ять (тобто специфічний дифтонг іе, що поз­начався на письмі «-») на більшій частині української етніч­ної території перетворився на і, внаслідок чого замість віече, гріех, дієти, ліес, лесок, дедок стали вимовляти віче, гріх, ді­ти, ліс, лісок, дідок (X — перша половина XI стст.) тощо.

Характерні риси, притаманні українській мові, формува­лися і в сфері морфології, з’являлися суто місцеві слова, неві­домі в інших слов’янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Отже, на час утворення Київської Русі в середині IX ст. південноруські народні говори мали вже багато фонетичних і граматичних особливостей, притаманних українській мові.

Загальна ж мовна ситуація в цій державі була складною. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне Діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні Діалекти» для багатьох верств населення), і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковносло­в’янська.

мови в той час ще не було. Адже вона існувала в усному, на­роднорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини XI ст. і пізніших, наприклад, Остромирова євангелія 1056—1057 pp., Збірників Святосла­ва 1073 і 1076 pp., Архангельського євангелія 1072 р. та ін­ших книг київського походження, написаних церковносло­в’янською мовою, знаходимо десятки й сотні прикладів ві­дображення мовних рис, характерних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухово­го g, специфічно український голосний звук и, що виник внаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголо- шені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього Ъ, чимало притаманних українській мові морфологічних особливос­тей, місцеві слова, наприклад, багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, обо­лонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам’ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» (кінець XII ст.) — повноголосся (во­рота, голова, голос, полонені, хороброе), закінчення -ові, – вві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду (Дунаєві, Ігореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княжє, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та ін­ших територіях у другій половині XI—XII стст. були для мов­лення тодішніх книжників настільки звичними, що мимово­лі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки потрапляли в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки промовляли текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки й чимало діалек­тних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфіч­ної давньоруської народності. На думку відомого історика ро­сійської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в X—XI стст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної сис­теми. їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були на­слідком занепаду редукованих (тобто дуже коротких) голос­них о та е, які на письмі позначалися, відповідно, через ъ та ь.

Протягом XI—XIII стст. редуковані голосні занепали в усіх східнослов’янських діалектах. У ранньоукраїнських го­ворах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII стст.), що спричинило появу нових фонетичних особли­востей української мови. Так, унаслідок занепаду редукова­них ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (віл, кінь, ніч), з’явилися сполучення — ри-, — ли- (кривавий, гриміти, глитати); приголосний л у пев­них позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом’як­шення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у сло­вах збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю тощо.

Таким чином, межу XI—XII стст. можна умовно назвати часом завершення формування української мови й початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіан­ті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок співпадає і з поглядами українських мово­знавців XIX — першої половини XX століття на час виник­нення української мови. Наприклад, П. Житецький ще 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків україн­ської мови визначилася вже в XII—XIII стст. На думку О. По­тебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала.

Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідив­ши величезний фактичний матеріал, категорично стверджу­вав, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена»¹⁶.

Крім народного усного діалектного мовлення, в містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне над- діалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різ­них верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жар­гонізми тощо. Койне використовували, зокрема, купці, дру­жинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприй­мати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літе­ратурні мови — церковнослов’янська й давньокиївська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов’янська мова за походженням — це старосло­в’янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на ос­нові одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства й стала мовою православної церкви, освіти й культури. На східнослов’янському ґрунті ця мова за­знала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відріз­нятися від староболгарської мови. У науці її почали називати «церковнослов’янська мова». Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов’янська мова не змінила своєї су­ті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а піз­ніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов’ян­ських християнсько-православних країнах. Східні слов’яни хоча й розуміли її, але вона не була для них рідною.

Усі державні й світські культурні функції на всій терито­рії Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики та дружинного епосу за зразками й мовними моделями ста­рослов’янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська пи­семно-літературна мова функціонувала паралельно з церков­нослов’янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це — мова збір­ника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володи­мира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різ­них регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово зба­гачувалася місцевими лексичними й стилістичними особли­востями, згодом вона стала основою формування української, білоруської та частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмов­них елементів у церковнослов’янську мову спричинило ви­никнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов’янської мови. Таким чином, церковнослов’ян­ська мова, по суті, стала сукупністю багатьох (східнослов’ян­ських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте варто сказати, що спільність і церковнослов’ян­ської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї терито­рії Київської Русі з самого початку була дуже відносною. Пра­вильніше було б говорити про спільність не самої мови, а ли­ше писемних текстів. Церковнослов’янські й давньоруські тексти були з найдавнішого часу лише своєрідними графічни­ми формулами, які читали в різних регіонах по-різному, ви­мовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, в Києві, Полоцьку й Суздалі, звучав нена­че різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній ви­мові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники.

Зокрема, вони вимовляли g як h, Ъ («ять») як і; и, і як и; при­голосні перед голосними и, е вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів із типовою для неї україн­ською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регі­онах. Особливо поширилася ця вимова в другому за значенням культурному центрі держави — в Новгороді й усій Новгород­ській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж да­леких північно-східних провінцій Київської держави. Завдяки поширеній грамотності населення Новгородської республіки ки­ївська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але й у селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсяк­денного народного мовлення, вплинула на формування новго­родських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специ­фічна фонетична риса сучасного північного говору російської мо­ви, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ъ («ятя»), тобто звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, тобі, Мікіті замість звє- рі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, тобє, Мікітє існувала в новго­родських говірках, починаючи з кінця X ст., про що свідчить спорадична заміна літерою и (=і) в найдавніших пам’ятках нов­городської писемності X—XIII стст. Ще й нині в північних та в західній частині середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Спадкоємницею давньокиївської (давньоруської) писем­но-літературної мови в післямонгольський період (XIV— XVI стст.) стала староукраїнська мова — мова юридичних до­кументів (грамот), згодом — конфесійної, полемічної, пропо­відницької та художньої літератури. Найінтенсивніше розви­вався її діловий стиль, оскільки тогочасна українсько-біло­руська писемна ділова мова стала державною у Великому кня­зівстві Литовському. На українських теренах у цей період простежується збагачення її новими рисами, наприклад поча­ток фіксації вибухового ґ, поширення нових, типово україн­ських словотвірних суфіксів, проникнення в ділову мову ІН­шомовних запозичень та локальних назв, пов’язаних із діа­лектними особливостями певних територій, поповнення запа­су характерних фразеологічних зворотів тощо.

Українська літературна мова післямонгольського періоду, спершу досить збіднена, поступово набирала сили, використо­вуючи в своєму розвитку як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового стилю.

Найбільшого розквіту староукраїнська писемно-літератур­на мова досягла в XVII — першій чверті XVIII стст. у творчості І. Вишенського, 3. Копистенського, М. Смотрицького та ін. У цей час збагачується художня література (поезія й драматур­гія), полемічна й навчально-проповідницька проза новими ху­дожніми засобами (епітетами, метафорами, порівняннями, па- ралелізмами, символами, алегоріями), відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної та адміністратив­ної лексики, поповнення лексичного складу писемної мови су­то народними словами, збагачення її народною фразеологією і, нарешті, поява творів, написаних мовою, наближеною до на­родної (І. Галятовський). Із XVIII ст. в цю мову дедалі більше проникали полонізми та інші чужомовні слова, і вона хоча й продовжувала функціонувати, але перспектив подальшого роз­витку вже не мала, колишня її слава поступово згасала. Крім того, 1720 р. цар Петро І затвердив указ Синоду про друкування в Києві та Чернігові книжок лише такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської. Після цього староукраїнська мо­ва функціонувала лише в рукописах — ділових документах, діаріушах (щоденниках), різноманітних господарських та лікар­ських довідниках і порадниках тощо. Місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, найяскравіше представ­лена в творчості І. Некрашевича, якого справедливо вважають попередником І. Котляревського. Проте на повний голос вона зазвучала вже в автора «Енеїди» та «Наталки Полтавки».

Паралельно зі староукраїнською функціонувала й так зва­на слов’яноруська (фактично церковнослов’янська) мова, яка в XVII — на початку XVIII стст. стала вживатися в мові драм та в усій друкованій літературі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення росій­ської мови, це було зумовлено складними й суперечливими особливостями формування наймолодшого східнослов’ян­ського етносу — російського.

У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще засе­ляли фіно-угорські й частково балтські племена. Першими слов’янами на цих землях були псковські кривичі й ільмен­ські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псков­ських кривичів зіштовхнулися тут із західнофінським насе­ленням, що мало багато балтських особливостей, поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, влас­тивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони осво­їли також верхів’я Західної Двіни, басейни Верхньої і Серед­ньої Ловаті та район верхньоволзьких озер. Племінні діалек­ти псковських кривичів стали основою своєрідних псков­ських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писем­них пам’ятках стародавнього Пскова XIV—XVI стст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки.

Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселили­ся сюди в VII ст. з південної Балтики й освоїли територію май­бутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтій­сько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й пос­тупово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літопису 859 p.). Протягом IX—X стст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського По­волжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов’янськими племена­ми ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фіно-угорські племена.

Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новго­родська феодальна республіка, але її тісні зв’язки з Киє­вом не переривалися. Вона успішно воювала проти німець­ких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося за­хопити Новгородську республіку, але вона визнала себе ва­салом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX— XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси, а саме — формування окремого етносу, але в сере­дині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська рес­публіка стала перешкодою для об’єднання російських зе­мель навколо Москви, і 1478 р. Новгородську землю загар­бала Москва й насильно включила до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Москов­щини відразу збільшилася аж у сім разів, це ще більше роз­палило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депор­тував 72 тис. людей у Московщину. Потім ще понад століт­тя московські царі вдавалися до масових знищень і депорта­цій новгородців, виявляючи при цьому надзвичайну жор­стокість, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоча діалектні особливості їх­нього мовлення все ж таки збереглися.

Російська народність формувалася протягом XII—XV ст. У стратегічно вигідному регіоні — між Середньою Окою і Вер­хньою Волгою, на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племена — меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки й Верхнього Дону жило балтське плем’я голядь. Слов’ян­ське населення тут почало з’являтися не раніше VIII ст.

У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного краю (можливо, з українсько- польського порубіжжя) прийшли слов’янські племена на чолі з якимось В’ятком (В’ячеславом). Унаслідок їхнього змішу­вання з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних про­цесів утворилася нова етнографічна спільність — літописні в’ятичі. Нащадки верхньоокських в’ятичів у епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися Окою до Рязані, витісняючи або асимілюючи малочисельне місцеве фіномовне населення і створюючи етнічну основу май­бутнього Рязанського князівства. Слов’янське населення цьо­го регіону час від часу поповнювалося й українцями із Серед­ньої Наддніпрянщини, які шукали щастя в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі.

Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в X ст. осво­ювали ільменські словени, псковські кривичі й уже слов’яні­зована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі зго­дом поширилися далі на південь і заселили територію сусід­ньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смо­ленських кривичів. Під час слов’янізації місцевих фіно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI— XII стст. тут сформувалося місцеве східнослов’янське угрупо­вання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі й півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування є й сьогодні — в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь).

Фіно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фіно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше на­селення й відносно високий рівень суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності.

Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об’єднувався спіль­ним фіно-угорським субстратом. Хоча територію в’ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі 981 p., а Ростово-Суздальську землю 982 p., вони ледь залежали від влади київського князя.

Матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, тради­ційний одяг, прикраси тощо) праросіян XI — XIII ст. значно від­різнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що вона формувалася далеко від Середньої Наддніпрянщини — по­літичного й культурного осередку Русі й зазнала впливу культу­ри місцевих фіно-угорських племен. Наприклад, росіяни запо­зичили з фінської традиційної культури популярні й зараз пель­мені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіно­чий кокошник, російську баню, матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) — «косолапого Мишку», які відобра­жають давній культ ведмедя в росіян (образ «русского медве­дя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізні­шого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя 1453 р. й одруження московського князя Іва­на III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став дер­жавним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, наприклад, наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки- дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-не- гаданно, есть-пить тощо, мовний зворот «у меня есть» (замість характернішого для слов’янських мов звороту «я маю»), фра­зеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется і как живете-можете, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва тощо.

Територія сучасної центральної європейської Росії в X— XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащ, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку терито­рію аж до XI ст. називали Заліською, Заліссям, Залеська зем­ля («земля, що міститься за лісом»). Розкидані по лісах та бо­лотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фіно-угорських племен, насамперед му- роми, мері та весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.

У X ст. в межиріччі Оки й Волги виникло Ростово-Суз- дальське князівство. Його політичними центрами були спо­чатку Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст. — Володимир. У XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населен­ня завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, ви­ник ряд нових міст (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр’єв тощо), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований за Володимира Мономаха. Ростово-Суздалыци- на мала прямі торговельні зв’язки з Центральною Азією вод­ним шляхом — Волгою й Каспійським морем, що наклало пев­ний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю.

Політичне значення Ростово-Суздальської землі різко зрос­ло в роки князювання Юрія Довгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха й засновника Москви (1147 p.). Одру­жившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських кня­зів із половцями. Саме Суздальська земля з середини XII ст. очо­лила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокрем­лення від Києва¹⁷. Проте Юрій Довгорукий ще не переривав зв’язків з Києвом і навіть намагався здобути київський престол.

Зовсім іншу політику мав син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський (1157—1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужою. Спочатку Юрій Довгорукий посадив Андрія на престол у Виш- городі біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забрав- щи з собою різні коштовності, а серед них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом — Москви. Це був відвер­тий і демонстративний розрив з Україною, початок само­стійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі в спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему мит­рополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, з цього часу князівство стало нази­ватися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимир у с. Боголюбово князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Бого- любського треба вважати засновником російської державнос­ті. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. О. Ключевський писав, що «в особі КНЯЗЯ Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену», а суз­дальські містечка «становили тоді особливий світ, з відносина­ми й поняттями, яких не знали в старих областях Русі»¹⁸.

1169 р. на втручання Києва в справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою ар­мією одинадцяти північних князів, здобув місто й дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в не­волю». Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги й усі коштовності. Досі ще ніхто й ніко­ли так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого на­паду Київ зазнав і 1203 p., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбували й спалили столицю Русі.

Лють і ненависть, з якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.

Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало оста-

точний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київ­ської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині).

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на ряд удільних князівств: Ростовське, Ярослав­ське, Переяславське, Московське та ін. 1238 р. на Володими- ро-Суздальщину напали монголо-татари й завоювали Залісся.

Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») привело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична іс­торія цих двох територій стала розвиватися різними шляхами.

Із середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти й приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство — перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне розташування на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московсько­го князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325— 1340), вміло використовували владу монголо-татарських ха­нів для своєї мети.

Протягом XIV—XV стст. основні російські землі було об’єднано навколо Москви. Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князів­ства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство, В’ятську й частково Рязанську землі, внаслідок чого склалася російська централізована держава.

1480 року Московщина остаточно звільнилася від монго- ло-татарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462—1505) став государем єдиної Російської централізова­ної держави. Але монголо-татарське поневолення залишило

 

 

глибокий слід не тільки в свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої Російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію «хрис­тиянізованим татарським царством».

Московський цар — голова колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — після розпаду імперії Чингісхана сприй­мався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М. С. Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ярму. Ро­сійський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського ярма призвело до заміни татарського хана право-

славним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність… походила від татарської, і на­вряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю об­ставину або намагаються применшити її значення»¹⁹.

Московські князі та інша знать охоче родичалися з татар­ськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то знатних дівиць з Орди²⁰.

Разом з тим треба відзначити, що московські (як і інші східнослов’янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського пану­вання християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за ре­лігійною ознакою: крестьянин > крестиянин > христианин.

Від фіно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) мос­ковськими, а своїх підданих — московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офі­ційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешкан­ців Московщини іменували «москвинами», «москвитянами», «московитами», «московитянами»²¹. Українці з XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну — Московією.

Як бачимо, становлення російського етносу відбувало­ся далеко від Києва й усієі первісної Русі — Середньої Над­дніпрянщини — і не має до неї жодного відношення.

Багатоетнічний склад населення і своєрідність історич­ного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, призвели до того, що формуван­ня російської народності розтягну лося на понад три сто­ліття (друга половина XII — кінець XV ст.) і пройшло де­кілька етапів. Поступово збільшувалась територія держа­ви, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети й культура в цілому, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була дещо своєрідною порівняно зі світосприй­няттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фіно- угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фіно- угорського субстрату в формуванні антропологічного типу ро­сійського народу та деяких особливостей його мови й етногра­фічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Н. Покровський, В. П. Алексеев, Т. П. Алексеева, Є. А. Горюнова, Г. Ф. Дебець, М. Г. Левін, Т. А. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма Українськими впливами, оскільки творцем Київської дер­жави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь.

Відповідно до особливостей процесу формування терито­рії Російської держави в другій половині XII — першій поло­вині XIII ст., на території сучасної Європейської Росії сфор­мувалися дві групи діалектів: північна (новгородський, псковський та ростово-суздальський діалекти) з одного бо­ку, і менш виразна південна з багатьма локальними відмін­ностями (діалекти Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки й Сейму) з другого.

Північна група діалектів відзначалася такими рисами: окання (тобто відсутність акання), проривна вимова за­дньоязикового g, цокання і чокання (нерозрізнення приго­лосних ц і ч: боцка «бочка», нацальник «начальник», цетыри «четыре», муцити «мучити», хоцу «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», отьча «отьца», в руче «в ру- це», двачать «двадцать» тощо), зближення у вимові при­голосних з — ж, с — ш (вразда «вражда», друзина «дру­жина», гресныи «грешный», васими «вашими»; гвожди «гвозди», жерно «зерно», помажати «помазати», ожерче «озерце» і т. ін.), тверде закінчення — ту третій особі діє­слів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чима­ло специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південному діалекту було характерне: акання, фрикатив­на вимова задньоязикового g, форми займенників мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м’яке закінчення -ть у третій особі дієслів: носить, пишеть, знаєть, носять, пишуть, знають, відсутність цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцева лексика.

На особливості загальнонародної російської мови поміт­ний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських пра­вителів об’єднати всі православні народи в одну імперію. Піс­ля завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії в Москві виникла ідея переходу центру православ’я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов’янська мова ві­діграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в моло­дій Московській державі.

На основі московського просторіччя та ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями время, сладкий, з жд за­мість російського ж невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать тощо), на середину XVIII ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літератур­ної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти й поступово стає єди­ним засобом усного спілкування.

У російській літературній мові кінця XVII — першої по­ловини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказное») елементи, а та­кож досить численні західноєвропейські лексичні запози­чення. Це була хоч й виразна й багата, але строката й не­стійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ло­моносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибое­дов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми росій­ської літературної мови були вироблені лише в творчості О- Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Григорій ПІ ВТ 0 РАК 20 травня — 10 червня 2011 р.

‘ Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы ис­тории». – 1951. – № 5. – С. 137 – 139.

²     Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137 139.

³     Крип’якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

⁴    Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т. VII. Труды по филологии 1739 — 1758 гг. – М.; Л., 1952. – С. 83, 608;

⁵     Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 62.

⁶    Там же. — С. 66.

⁷    Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982. — С. 36.

⁸     Залізняк Л. Зазнач, праця. — С. 129.

⁹    Там само. — С. 67. ‘”Там само.— С. 63-64.

“НіколаєваТ., Щербій Є. Народний одяг//Культура і побут населення України. — К., 1991.-С. 59, 99.

¹²  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133 — 134.

¹³  Там само. — С. 124.

‘”Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф.Павленкова. — Т. 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — М., 1954. — С. 332 – 333, 348 – 349.

¹⁵  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129,138,144,146.

¹⁶  Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI —XVIII стст. — К., 1924. — С. 107.

¹⁷  Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 114.

^,в Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. —Т. 1. — Курс русской истории. — Ч. 1. — М., 1956.-С. 324-325.

“Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. — (Б.м.), 1927. — С. 49.

²⁰   Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9. — С. 31.

²¹  Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст.-К., 1998.-С. 362.