1. Дуже характерною є сама назва «Святая Русь». Це — коло­сальної потужності міфологема (і культурно-історична, і політич­на — з відповідним великодержавним «присмаком», причому пи­томо християнських, зокрема православних, мотивів тут не так уже й багато, дуже м’яко кажучи!). Що таке «Святая Русь»? Це — концепція «переможної» історії «богообраного», православного народу Русі. А за реальним змістом — винятково російського, ко­лишнього народу Московії, до якого, проте, можна «великодуш­но» віднести й «малоросів», і білорусів, але винятково як «гілки» єдиного «русского», тобто «російського» народу — українці та бі­лоруси права на власну історію фактично не мають!
2. Цікаво, що концепція (вчення) «Святой Руси» виникла на теренах Московської держави в XV — XVI стст., тобто саме тоді, коли ця держава, набираючи силу, приєднувала до себе чужі землі, «обґрунтовуючи» це якраз тим, що саме вона є істинним носієм «єдино правильної» віри — православної. Активну участь у формуванні ідеологічної основи цього процесу брали як релігійні діячі тієї доби — Йосиф Волоцький, митрополит Мака- рій, чернець Філофей — автор концепції «Москва — третій Рим, а четвертому не бути!» та інші, — так і московські монархи — Іван III, Іван IV Грозний, Василій III. По суті, так «доводилось» право Москви (її володарів) на приєднання інших (не своїх) сло­в’янських та взагалі православних земель. Чи усвідомлюють ор­ганізатори виставки, які неминучі асоціації викликає словоспо­лучення «Святая Русь» у людини, яка обізнана в історії?

3. Особливо багато запитань викликає конкретне культурне «начиння» цього заходу. «К нам проникало христианство», — каже куратор виставки пані Наталія Шередега, відразу (в «об- щерусском» контексті безперервної православної історії) згаду­ючи князя Володимира Святого. Який, як відомо, хрестив Київ­ську Русь, а ніяк не Русь Володимиро-Суздальську (з якої й ви­никла через декілька століть Московська держава), бо її не мог­ло бути в 988 році. То навіщо все це?

Далі. На якій, власне, підставі московськими (російськими) пам’ятками культури (твори Андрія Рубльова, речі Андрія Бого- любського, «Золоті Ворота» Суздаля, ярославська фреска «Бит­ва новгородців із суздальцями») вважають такі святині, як Деся­тинна церква в Києві (побудована 998 — 996 рр., коли Москви й Московської патріархії не існувало), Остромирове євангеліє (су­то українська пам’ятка середини XI століття; «самая первая у нас рукописная книга», — стверджує пані Шередега; у кого це, влас­не, «у нас»? У Москви?) і, тим паче, скіфські кам’яні баби?!

Тож маємо справу з продовженням масштабної та впертої «приватизації» Київської Русі й оголошенням усієї її культури «русской» (російською). Навіщо це робиться? На це питання добре відповів і Джордж Орвелл («Хто контролює минуле — той контролює сучасне; хто контролює сучасне, той володіє майбут­нім»), і Тарас Шевченко («Німець прийде нам нашу ж таки істо­рію розкаже» — «німець» у нього можна розуміти і як «інозе­мець»). І московські «оповідачі» нашої історії та культури зов­сім не безневинні, бо вони крадуть її в українців, турботливо під­живлюють наш рідний комплекс меншовартості.

Р. S. На запитання журналістів, чи є гарантії того, що за­лишки Десятинної церкви буде збережено та чи стануть вони музеєм головний архітектор Києва Сергій Целовальник відпо­вів: «Я для того і є, щоб виконувати міжнародне законодавство та наші закони». Він додав, що на залишках старовинних буді­вель будівництво заборонене законодавством, тому про це не мо­же бути й мови, повідомляє culture.unian.net.