«ЗАМКНЕНЕ КОЛО ІСТОРІЇ»
Романний триптих про Київську Русь — «Диво», «Первоміст» та «Смерть у Києві» — у великому літературному доробку Павла Загребельного займає особливе місце. І не тільки тому, що на початку 1970-х (коли українська історична проза була під прицілом офіціозу, що пропагував безпам’ятство), «Первоміст» і «Смерть у Києві» були відзначені Шевченківською премією. Річ у тім, що Загребельний писав про Русь як частину Української історії, і робив це
цікаво, про що свідчить, зокрема, «Диво» (1964—1966) — кращий, як на мене, історичний роман письменника. Сюжет цього твору «виростав» із розділу попереднього твору Павла Загребельного — повісті «День для прийдешнього», в якій ішлося про київських архітекторів. Уже тоді стало ясно, що історія Софії Київської містить такі загадки й драми, які варті не коротких сюжетних відгалужень, а цілого роману. Автор вибудував незвичайну, цілком несподівану композицію: час дії у творі охоплює майже ціле тисячоліття, що відображено в трьох сюжетних лініях: 1) 992—1037 рр. — історія майстра Сивоока та князя Ярослава Мудрого; 2) 1941—1942 рр. — історія професора Отави, дослідника старої київської архітектури, показаного в окупаційних обставинах, коли йому доводиться рятувати Київську Софію; 3) 1965—1966 рр. — історія Бориса Отави, який повірив у батькову гіпотезу про майстра Сивоока й тепер береться довести ‘її. Сам Загребельний вважав, що композиція «Дива» має концептуальний характер. «Усе оберталося навколо собору, — розповідав він, відповідаючи на мої запитання (я тоді готував інтерв’ю з письменником для учительського журналу «Дивослово»). — Якщо він стоїть тисячу років — так само наша історія, так само наше життя крутиться навколо минулих подій, як довкола собору. …Замкнене коло історії — ось це я мав на увазі». Ідеться, отже, про тісну поєднаність часів, про повторюваність явищ в історії та незнищенність людського духу, явленого в мистецькій красі. «Диво» — історико-пригодницький роман. Мотив дороги пов’язаний тут з історією майстра Сивоока, який вирушає з пущі, з колиби свого діда Родима, в життєві мандри. Численні пригоди героя — це можливість побачити його очима Болгарію й Візантію XI століття. Зрештою, «язичник» Сивоок повертається в Київ, щоб звести собор, У який майстер вкладає всю свою душу, що увібрала в себе в тих мандрах досвід як київського, так і візантійського мистецтва. Автокоментар Павла Загребельного: «Уся ця історія вигадана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві певну поживу, розширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках. Я, до речі, був у Македонії, в тих місцях, де все це відбувалося. І взагалі, я бував майже скрізь, де бували мої герої. То в час війни, то як турист, то в складі письменницьких делегацій…». Сюжет великого обсягом роману, отже, опирається на багату й захопливу подієву інтригу, що дає змогу «переселити» читача в далеке XI століття, відтворене в усьому багатстві історичної інформації. |