П. Загребельного цікавив не тільки історичний Ярослав Мудрий: в «оптиці» його мистецької уваги — психологія людини влади загалом. За логікою автора, перебування на вищих щаблях керівної верхівки держави може стати джерелом внутрішньої конфліктності, двоїстості. У романі князь Ярослав постає саме таким — внутрішньо конфліктним. «Княже» й «людське» перебувають у вельми складному психологічному «діалозі». Мудрість уживається із майже деспотичною жорстокістю. З одного боку, князь має неабияку силу державця, з другого ж — він часто не належить самому собі, оскільки постійно мусить зважати на обставини й оточення.
Влада — страшна ноша. Вона, зрештою, душевно висушує людину: історія Ярослава Мудрого в романі «Диво» показує саме це. У його монологах час від часу звучить ідея корисності
жорстокого державного примусу. «А що таке мудрість? —
міркує князь Ярослав. — Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там списані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднялася вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити».
Примус і жорстокість як спосіб зміцнення держави й досягнення розквіту — цей принцип, сформульований Ярославом Мудрим, може сприйматися як авторська алюзія на європейську політичну історію XX століття, що була майданчиком, на якому випробовувалися можливості і демократії, і тоталітарних режимів. Князь Ярослав у П. Загребельного, як бачимо, є прихильником жорсткої влади. Його слова про примус як джерело державного розквіту легко проектуються на реалії минулого століття, підтверджуючи думку письменника про «замкнене коло історії».
Автокоментар Павла Загребельного: «Коли будували Біломорканал, то головний лозунг який був? «Железной рукой приведем трудящихся к счастью…» На воротах німецьких концтаборів було написано: «Праця робить вільним». Те, що Ярослав Мудрий говорив, те і Сталін говорив, і Гітлер…»
Отож, чи завжди мудрий Ярослав Мудрий, якщо мати на увазі літературного героя Павла Загребельного? Не завжди. І передусім тоді, коли йдеться про його відносини із Сивооком. Автор «Дива» пропонує своєму читачеві задуматися над одвічною проблемою «митець і влада». Влада намагається підкорити волю митця, адже талант несе в собі виклик, бунт, загрозу всемогутності можновладця. Тому й з’являється спокуса впокорити талант, поставити його на службу своїх, княжих, інтересів.
Такої зваби не уник і Ярослав Мудрий, герой Павла Загребельного. «Тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі, — міркує князь. — Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, і так, видно, націляється чинити й далі… Непокірливий…» Варто пам’ятати, що ці слова героя «Дива» читалися в суспільно-політичному контексті кінця 1960-х років, коли хрущовська «відлига» закінчилася пом’якшеною (порівняно зі сталінською) тоталітарною версією довготривалої брежнєвської епохи.
«У «Диві» все закінчується смертю художника, — коментував сюжет свого роману П. Загребельний. — Це вічний конфлікт: митець зробив справу, яка на нього покладалася, і вже він не потрібен… У старому грузинському соборі показують руку майстра. Збудував собор — відрубали правицю… Колізей збудували полонені євреї, яких імператор Тит пригнав у Рим, завоювавши Ізраїль. Івашка Грозний голови відрубував. Гітлер знищував полонених, які будували йому військові заводи… Така доля всіх, хто творить цінності.»
Реконструюючи історію Київської Русі, П. Загребельний екстраполював її на сучасність, показуючи, власне, могутню течію часу, в якому все взаємопов’язано й переплетено. У дзеркалі XI століття вгадуються риси століття ХХ-го; історія князя й митця виламується з рамок конкретного часу, переходячи у сферу вічності.