Любов Павла Загребельного до виняткового, до екзотики мандрів видавала в ньому романтика. Його улюблені герої — ли­царі без страху і докору, українські ідальго (Сивоок — серед них!). Мічені романтичним знаком, вони здатні перевершувати звичні межі людських можливостей, вражати ерудицією, дотепністю, блиском таланту, безстрашністю та альтруїзмом. Вони відважно виходять на поєдинок зі злом, «дрібними бісами», що уособлюють агресивну посередність. Схильність до гіперболізації, контрасту яскраво-незвичайного і сіро-безликого, що виявляється через ко­лізію «моцартівського» і «сальєрівського» типів персонажів, ви­нятковість ситуацій, покликаних виявити неординарність ге­роїв, — усе це змушує згадати різкі протиставлення Майстрів і фі­лістерів у прозі німецького романтика Е.-Т. А. Гофмана.

П. Загребельний завжди дбав про читабельність своїх ро­манів. Очевидно, саме тому в його творах так активно вико­ристовується пригодницько-детективний елемент. Це стосу­ється й історичних романів письменника, які важко уявити без мандрів Сивоока («Диво»), пригод Маркерія («Первоміст») чи дивовижних життєвих «кружлянь» Євпраксії та Роксолани. Письменник охоче занурюється в таємничу, сферу ірраціонального, підсвідомого, особливо ж тоді, коли йдеться про мотивування якихось поворотних моментів у житті ге­роїв. Ірраціональний чинник дуже суттєвий у тих людських історіях, що їх оповідає Павло Загребельний. Адже людина (у тому числі й та, яка жила на київських землях тисячоліття тому) — це загадка, якій немає кінця. Тому ми й занурюємося в минувшину, що інстинктивно прагнемо відшукати там част­ку правди про себе нинішніх. І роман «Диво» справді допома­гає відчути золоту нить історії, що бринить у кожному з нас.

Володимир ПАНЧЕНКО 15 липня 2011 р.