Створюючи Українську дер­жаву, українці повинні пе­реглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах та історич­них подіях. Перебуваючи сто­ліття під владою завойовників, українці фактично були по­збавлені можливості впливу на формування національної сві­домості, на розвиток своєї істо­рії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим загарбникам. Особливо нез’ясованими є пи­тання про претензії та домаган- ЯрославДашкевич   ня Московії — а в подальшому

Росії — на історичну спадщину Київської Русі. У романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель, або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), які свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, мета якої — створен­-
ня історичної міфології про те, що Московія та Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, які привласнили собі минуле Великого Київського князівства та його народу, зав­дали непоправної шкоди українському етносу. Тепер завдан­ня полягає в тому, щоб на основі правдивих фактів показати брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле й навіть привласнити чуже. Тому москов­ські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533 — 1584), взяли за мету привласнити історію Київської Русі, її славне минуле й створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якби ця міфологія не стосувалася корінних інтересів України, не була направле­на на повне знищення України — її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили й роблять усе можливе для реалізації цього завдання.

Протягом століть — особливо на початку XVI — в голо­ви людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава й російський народ беруть початок від велико­го князівства Київського; що Київська Русь — колиска трьох братніх народів — російського, українського та біло­руського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брех­нею дотепер користується російська історіографія і дер­жавні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, у скла­ді якої — комуністи й майже всі регіонали у Верховній Ра­ді. Відомо, що:

—    За часів існування держави Київської Русі про Москов­ську державу не було навіть згадки. Відомо, що Московське князівство як улус Золотої Орди засноване ханом Менгу-Тіму- ром тільки 1277 року. До цього часу Київська Русь уже існу­вала понад 300 років;

—    Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі Моксель і пізніше Московським князівством до XVI ст. У той час, як 988 року відбулося хре­щення Київської Русі, фінські племена землі Моксель були напівдикими.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», якщо він з’явився на світ через декілька століть після русичів-українців? Він не має морального права називати себе «стар­шим братом», диктувати людству правила існування, нав’я­зувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало Російської держави, не було «ве­ликороса» й російського народу, а була Суздальська зем­ля — земля Моксель, а пізніше — Московське князівство, що входило у склад Золотої Орди — держави Чингізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси — хто вони?

Московити. У IX — XII ст. великий край від Тули, Ряза­ні й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші — все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, який назвав себе «ве­ликоросом».

1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського КНЯЗЯ Мономаха — Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола в Київському князівстві. Він започаткував князювання Рюриковичів на землях Моксель, очоливши Суздальське князівство. У нього від жінки місцевого племе­- ні народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований у лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною й зі старими київськими звичаями.

1169 року Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Ки­їв: прийшов варвар, який не відчував ніякого родинного зв’язку зі слов’янською святинею — Києвом.

За короткий час (50 — 80 років) на кожне фінське посе­лення посадили князя із Рюриковичів — уродженців від мами мерянки, муромчанки, мокшанки… Так з’явилися на землі Моксель князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. У цей час на землі Моксель починають проникати окре­мі місіонери, що розповсюджують християнство. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі Моксель, як це стверджують московські історики, не може бути й мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти че­рез непрохідні хащі й болота тисячі кілометрів у невідому на­півдику глухомань?

На базі християнства на землі Моксель починає форму­ватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на цих землях проживали тільки фінські племена. Це підтверджу­ють археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками,1872 р. — 215 с.). Із 7 729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.

Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вов­ка, які вивчали людські черепи, підтверджують відмінність фінського й слов’янського етносів.

1237 року на Суздальську землю прийшли татаро-мон- голи. Усіх, хто схиляв голову, цілував чобіт хана й при­ймав його підданство, залишали живими й неушкодженими, а тих, хто не хотів покоритися, — знищували. Володи- мирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля Моксель ввійшла в склад Золотої Орди — імперії Чингізидів, її воєнна сила вли­лась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі Моксель у складі війська хана Батия володимир- ський князь Юрій Всеволодович. Факт формування 1238 року воєнної дружини із фінських племен, які Батий використовував у завойовницьких походах на Європу в 1240—1242 рр., є доказом встановлення влади хана в Рос- тово-Суздальській землі.

На час воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володи- мирське князівство посадили молодшого брата Юрія — Яро­слава Всеволодовича, який віддав хану Батию свого восьми­річного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто за­ручники). Перебуваючи в Орді Батия з 1238 по 1252 р., Олек­сандр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв весь устрій і звичаї Золотої Орди, став ан- дом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився з доч­кою хана Батия, згодом став вірним слугою Золотої Орди, очо­ливши Володимирське князівство (1252—1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Нев- ського — жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві 1240 року й на Чудському озері 1242 року, адже був ще дитиною.

Варто зазначити, що управлінська влада Ростово-Суздаль- ських князів була мінімальною. Хан Батий для керівництва князівством (улусом) назначав намісника — великого баска­ка, а на місцях — удільного баскака. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чингі­зидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше й московські князі були незалежними від Золотої Ор­ди. Першим правителем князівства (улуса) в ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі були на другому, а то й на третьому місці.

Брехня й те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким 1147 року. Це міф, який не має підтвердження. Москва як по­селення була заснована 1272 року. Цього ж року було проведе­но третій перепис населення Золотої Орди. У першому (1237— 1238 рр.) й другому переписі (1254—1259 рр.) поселення Мос­ква не згадується.

Московія як князівство виникло 1277 року за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура й було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Да- ниїл (1277—1303) (молодший син Олександра Невського). Від нього пішла династія московських князів Рюриковичів. 1319 року хан Узбек, як зазначено у вищеназваному романі- дослідженні В. Білінського, назначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а 1328 року — Великим Мос­ковським князем.

У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. 1319—1328 рр. відбулася зміна династії Рю­риковичів на династію Чингізидів у Московському улусі Зо­лотої Орди. А 1598 року в Московії перервалася династія ро­ду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулха­на). Тобто понад 270 років Москвою правили чистокровні Чингізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) 1613 року зобов’я­залася свято зберігати давні традиції і присягла на вірність старій династії Чингізидів.

Московська православна церква 1613 року стала стабілі­зуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монголь- ської державності в Московії.

Із вищеназваного видно, що Московія є прямою спадкоєм­ницею Золотої Орди — держави Чингізидів, тобто насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської Державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не

мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київ­ської Русі.

Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV—XVII стст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зарод­жується його історія. Немає історії великоросів на землі Ки­ївській! Історія великоросів починається із Заліської землі, з Московії, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, зробили вагомий внесок у формування «великоросів».

На психологію великороса наклали відбиток запозичен­ня татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, головна мета якого — світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного в своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура й писемність, їм чужі такі категорії, як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII—XVI стст. влилася до складу великоросів, з них почи­нають свій родовід понад 25% російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.

Щоб привласнити історію Київської землі й увічнити цю крадіжку, великоросам було потрібно придушити україн­ський народ, загнати його в рабство, позбавити власного іме­ні, виморити голодом тощо.

Українців, які з’явилися як нація в XI—XII стст., а мож­ливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкма­чувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від ці­єї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Украї-

на втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які заги­нули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на ви­силках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «мо­лодшого брата», «малороса» в жорстоких «обіймах любові».