Ще за часів князювання Василя III (1505—1533) в Мос­ковії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впа­ли, а третій стоїть, а четвертому не бути». З цього часу в московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва — третій і останній Рим». Ці думки по­ширювались і утверджувались у Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше — царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) претендування Моско­вії на спадщину не тільки Київської Русі, а й Візантійської імперії посилюються. Так, за переказами, «шапка Мономаха», буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом — базилевсом Константином IX, була символом передачі влади Візантією Київській Русі. Врахо­вуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наяв­ність у Московії цієї «шапки» є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжии престол, а й на спадщину колишньої Візантійської ім­перії. Далі було складено капосний заповіт Володимира Мо- номаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої Заліської зем- ^Л1– Усе це було вигадкою. Насправді «шапка Мономаха» бу­- ла золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подару­вав Івану Калиті (1319—1340), який використав її для свого звеличення (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Моно- маха» // Час. — Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з ти­тулом Московського царя як «наслідувач» грецьких і рим­ських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, при­слану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підроблени­ми. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імпе­раторів». Так узаконили брехню.

Масову державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше 1701 року видав указ про вилучення в поко­рених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних до­кументів, архівів тощо. Особливо це стосувалося України-Русі.

1716 року Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсбер­зького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літо­писання Київського й Московського князівств і обґрунтовува­лась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступу до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, не було.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій — написання так званих загальноруських лі­тописних зводів, у яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів — росіянами. Так украли в законних спадкоєм­ців Київської Русі — українців — історичну назву — Русь.

Петро І привіз із Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі й професіоналів-істориків, яких залучив до напи­сання і фальсифікації історії Російської держави.

Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної таєм­ниці й зобов’язувався ніколи не виїжджати за межі Москов­- ської держави. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні через 30—50 ро­ків розсекречуються всі архіви.

Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхід­ністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762— 1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомив­шись із архівними першоджерелами, звернула увагу, на те, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології й не має доказової бази.

Тож Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переваж­но Росії» під керівництвом графа А. П. Шувалова, в її складі — 10 видатних істориків. Головне завдання комісії полягало в то­му, щоб за рахунок переробок літописів, написання нових літо­писних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі та створення історичної міфології держави Російської. Комісія пра­цювала 10 років. 1792 року «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилася за такими напрямками:

— збір всіх письмових документів (літописів, архівів то­що). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збиран­ня матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а й із ін­ших — Польщі, Туреччини та ін.;

— вивчення, фальсифікація, переписування або знищен­ня історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лавренті- ївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписува­лися по декілька разів, а оригінали знищували або засекречу­вали. Так засекретили «Скіфську історію» А. І. Лизлова, що була видана 1776 і 1787 рр., «Історія Російська із найдавні­ших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. У «Скіфській істо­рії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московії — це окре­мий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

—   написання нових «загальноруських зводів», які писа­лися у XVIII ст., а представлялися, що вони XI, XIII, XIV сто­літь. Усі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це тоді, коли на Київській землі жили слов’янські племена (по­ляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християна­ми, — а в Заліській землі жили фінські племена (мурома, ме- ря, весь, мокша та ін.), які були напівдикими, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

—  обґрунтування єдності Київської Русі й фінських племен, для чого було написано тисячі різних зводів. Усі ці зводи й літо­писи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського, є тіль­ки в переписаному вигляді, жодного оригінала. Жодного! Усе це вказує на неймовірну за масштабами безсоромність і нахабність, фальсифікацію при створенні історії Російської держави.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоб українські історики написали правдиву іс­торію України, яка б ґрунтувалась не на фальсифікованих Кате­риною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загаль­норуських літописних зводах», а на історичних фактах, зафік­сованих у документах, в тому числі таких країн, як Польща, Ту­реччина, Греція, Іран та ін. Люди повинні знати правду[1].

Ярослав ДАШКЕВИЧ