Велетень української культури, Іван Якович Франко, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здобутків у цій царині треба передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII столітті» — цей підзаголовок написав сам автор), воістину класичний твір, в якому рідкісна здатність Франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» й насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче. |
Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього й було створено «Захар Беркут». Головна думка повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу — тобто право вірити вте, що відроджує в народі життя; право заводити й відстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро» — як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього потрібно? Пошуки
відповіді на це питання й надихнули нашого геніального письменника на написання цієї повісті (Франко в думках переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — XIII століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Русі, з насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися в двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).
Декілька слів про творчу історію твору. 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Треба зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О. Партицький, чиї політичні, та й естетичні уподобання багато в чому не збігалися з Франковими. І все ж таки
Іван Якович вирішив узяти участь у конкурсі, влаштованому «Зорею». По-перше, поспіхом намагався хоч якось поліпшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж його ще й переслідувала імперська австро-угорська поліція, жив на ту пору в рідному селі Нагуєвичі під наглядом жандарма, як сам писав про себе: «рубав січку і коні пас»; його повністю позбавили і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства (якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому; «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні). А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року він зізнавався в листі до свого товариша І. Белея: «Думка в мене була — написати повість по- німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». На це питання відповів сам автор; повість Франко написав восени 1882 року, за зовсім короткий проміжок часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник одержав за «Захара Беркута» першу премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним із найпопулярніших в українській літературі.
Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флобе-
рова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Яким же чином він був втілений у життя?
Молодий Іван Франко. Фото, 1876 р. |
Франко як митець найвищого рівня, звичайно, знав, що задумана ідея справить незабутнє враження на читачів лише тоді, коли вона дивовижним чином «переплавляється» в живі, колоритні, суперечливі, життєві характери — кожен зі своїм неповторним обличчям. Таких облич у повісті багато. Пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк. Що дуже характерно: він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на презренного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Во- линського князівства. Безстрашний воїн, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть за кілька метрів і вже йде в атаку, — Максим Беркут. Хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільшу увагу автор приділяє, звісно, героєві, ім’ям якого й названо повість.
Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!), «незважаючи на глибоку старість, ще сильний і кремезний», є втіленням кращих рис тієї напівлегендарної (водночас історичної) давньоукраїнської карпатсько-галицької громади, що впродовж століть, як був переконаний Франко, давали нашому народові силу протистояти і чужим вторгненням, і «своїм» визискувачам. «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим» — ось те, в що найбільше вірить Захар. «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові…
Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю» — такий кодекс честі в цього «простого» селянина, «смерда» в очах Тугара Вовка та схожих на нього хижаків-бояр, які чомусь впевнені в тому, що сам Бог дав їм право захоплювати не свої — громадські землі, топтатися по долях людей. Тільки громадська єдність врятує простих людей від рабства монгольського, боярського або князівського — це своє глибоке переконання Захар Беркут, керівник Ради старійшин карпатського села Тухля, найповажніший і найдосвідченіший тамтешній громадянин, передає своїм побратимам.
Цікавим є діалог Захара Беркута й Тугара Вовка на коп- ному (громадському) суді Тухлі; це, по суті, — змістовний (нехай не сюжетний) центр повісті. Перед появою Тугара Беркут так характеризує цього хижака: «Ось надходить боя- Рин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь (Данило Галицький. — І. С.) подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він
раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним», — звертається Захар Беркут до односельців.
На запитання Захара: «Хто велів тобі йти сюди?», Тугар Вовк відповідає: «Мій і ваш пан — князь Данило Романович!» І чує спокійні, сповнені високого почуття власної гідності слова Беркута (нам би сьогодні таке почути!): «Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана» («…Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара», — пише Франко). Чуючи ж, як Тугар Вовк «вірнопіддано» заявляє («Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік», — так характеризує цього боярина автор), вихваляючи свого князя: «Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче», — чуючи це огидне холопство (що показово: боярське!), Захар Беркут «устав». Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.
— Сонце преясне! — сказав він. — Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх з лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!»
«Послухай же тепер, боярине, — говорить далі Захар, — яка наша думка про твого князя. Сам бачиш і знаєш, що віт- цЯ й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати… Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, — своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добичами, а радий би нас усіх навіки поробити рабами. Не віт- цем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи Князь Данило Галицький. Малюнок наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами (! — І. С.). Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!»
Цікаво, що до цього яскравого монологу Беркута (нехай читач не стосує сказане ним до сучасності: хіба в нас зараз є бояри ?!) Франко додає власний авторський коментар (при
мітку). Ось що він пише: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіма володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом».
До речі, характеризуючи вдачу й психологію Тугара Вовка, Франко робить точне й глибоке зауваження: розпинаючись у відданості князеві Данилу, Вовк «далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті». Проте ось що привертає увагу: своє показне холопство боярин Тугар Вовк «теоретично обґрунтовує» тим, що цього вимагають суворі умови нового часу. Він каже Захару: «Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, — переживається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і у свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця (маються на увазі, звісно, монголи. — І. С.). Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають».
Захар не забарився з відповіддю. Він не гірше, а краще за боярина знає про монгольську загрозу; але знає й те, що «подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народу в одних руках!… Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну». Це каже той Захар Беркут, який прекрасно знає: свавілля бояр є вірною запорукою руйнування держави та (або) її окупації чужинцями. Тоді ще не знали грецького слова «олігарх», та й не зовсім синонімічні ці поняття: панування по праву блакитної крові або військової звитяги не тотожне пануванню по праву безмежних масштабів хамського злодійства! Також Захар Беркут чудово знає, що «як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські».
* *
Ми визнаємо Франка генієм. То, може, замість курити йому зайвий, ювілейний і буденний, непотрібний фіміам, краще вчиталися б у думки його улюбленого героя, мудрого тухоль- ського селянина Захара Беркута? Адже, поза сумнівом, це сам автор пише від імені Захара, зокрема й таке: «Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і Розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг». Беркут знав єдину надію: «Добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності». От про що треба думати зараз…
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»