Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

«ПЕРЕКАЗИ СТАРОВИНИ ГЛИБОКОЇ…» «Захар Беркут» Івана Франка: романтична легенда чи актуальна історична реальність?

Велетень української культури, Іван Якович Франко, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здо­бутків у цій царині треба передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII столітті» — цей підзаголовок написав сам автор), воістину класичний твір, в якому рідкісна здатність Франка поєднува­ти в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» й насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну ро­мантику (і все це — на основі реалістичного відтворення істо­рії, попри щедре використання народних легенд, міфів, пере­казів сивої давнини) була втілена справді блискуче.

Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього й було створено «Захар Беркут». Го­ловна думка повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу — тобто право вірити вте, що відроджує в народі життя; право заводити й відстоюва­ти свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро» — як кожної люди­ни, так і громади загалом? Що для цього потрібно? Пошуки

відповіді на це питання й надихнули нашого геніального пись­менника на написання цієї повісті (Франко в думках пере­носився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — XIII століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Кар­патської Русі, з насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Ве­ликого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися в двобої з гігантським ведмедем та з іноземними за­гарбниками — монголами, боронячи свою свободу).

Декілька слів про творчу історію твору. 1882 року львів­ський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Треба зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — про­сто вчитель) О. Партицький, чиї політичні, та й естетичні упо­добання багато в чому не збігалися з Франковими. І все ж таки

Іван Якович вирішив узяти участь у конкурсі, влаштованому «Зорею». По-перше, поспіхом намагався хоч якось поліпши­ти матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до то­го ж його ще й переслідувала імперська австро-угорська полі­ція, жив на ту пору в рідному селі Нагуєвичі під наглядом жандарма, як сам писав про себе: «рубав січку і коні пас»; йо­го повністю позбавили і доступу до бібліотек, і будь-якого лі­тературного товариства (якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому; «Оде­жі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надво­рі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, на­писаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні). А по-друге, Франко вже мав творчий за­дум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Бер­кут». Ще в травні 1882 року він зізнавався в листі до свого то­вариша І. Белея: «Думка в мене була — написати повість по- німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось па­ру місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». На це питання відповів сам автор; повість Франко написав восени 1882 року, за зовсім короткий промі­жок часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник одержав за «Захара Беркута» першу премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним із найпопулярніших в українській літе­ратурі.

Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість істо­ричну, з XIII віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флобе-
рова «Salambo», в кот­рій стараюсь, на під­ставі тих немногих ак­тів історичних про дав­нє громадське життя, показати життя само­управне, безначальне і федеральне наших гро­мад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князів­сько-боярським і в кін­ці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» тво­ру. Яким же чином він був втілений у життя?

 

Молодий Іван Франко. Фото, 1876 р.

Франко як митець найвищого рівня, зви­чайно, знав, що заду­мана ідея справить не­забутнє враження на читачів лише тоді, ко­ли вона дивовижним чином «переплавля­ється» в живі, коло­ритні, суперечливі, життєві характери — кожен зі своїм неповторним обличчям. Таких облич у повісті багато. Пихатий, гордовитий, замож­ний боярин Тугар Вовк. Що дуже характерно: він стає зрадни­ком, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перет­ворюється на презренного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Во- линського князівства. Безстрашний воїн, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть за кілька метрів і вже йде в атаку, — Максим Беркут. Хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільшу увагу автор приділяє, звісно, героєві, ім’ям якого й названо повість.

Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!), «не­зважаючи на глибоку старість, ще сильний і кремезний», є втіленням кращих рис тієї напівлегендарної (водночас істо­ричної) давньоукраїнської карпатсько-галицької громади, що впродовж століть, як був переконаний Франко, давали нашому народові силу протистояти і чужим вторгненням, і «своїм» визискувачам. «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим» — ось те, в що найбільше вірить Захар. «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові…

Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого сер­ця підступно пролитою кров’ю» — такий кодекс честі в цьо­го «простого» селянина, «смерда» в очах Тугара Вовка та схожих на нього хижаків-бояр, які чомусь впевнені в тому, що сам Бог дав їм право захоплювати не свої — громадські землі, топтатися по долях людей. Тільки громадська єд­ність врятує простих людей від рабства монгольського, бо­ярського або князівського — це своє глибоке переконання Захар Беркут, керівник Ради старійшин карпатського села Тухля, найповажніший і найдосвідченіший тамтешній гро­мадянин, передає своїм побратимам.

Цікавим є діалог Захара Беркута й Тугара Вовка на коп- ному (громадському) суді Тухлі; це, по суті, — змістовний (нехай не сюжетний) центр повісті. Перед появою Тугара Беркут так характеризує цього хижака: «Ось надходить боя- Рин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь (Дани­ло Галицький. — І. С.) подарував йому наші землі, нашу сво­боду, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він
раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і про­зиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а су­покійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині сво­го сумління почув себе упокореним», — звертається Захар Беркут до односельців.

На запитання Захара: «Хто велів тобі йти сюди?», Тугар Вовк відповідає: «Мій і ваш пан — князь Данило Романович!» І чує спокійні, сповнені високого почуття власної гідності сло­ва Беркута (нам би сьогодні таке почути!): «Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана» («…Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара», — пише Франко). Чуючи ж, як Тугар Вовк «вірнопіддано» заявляє («Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був ри­цар, вояк, чоловік», — так характеризує цього боярина ав­тор), вихваляючи свого князя: «Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зроби­ти з нами, що хоче», — чуючи це огидне холопство (що пока­зово: боярське!), Захар Беркут «устав». Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.

— Сонце преясне! — сказав він. — Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоло­вік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх з лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!»

«Послухай же тепер, боярине, — говорить далі Захар, — яка наша думка про твого князя. Сам бачиш і знаєш, що віт- цЯ й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дити­ну, її потреби й бажан­ня, а він не знає нас і не хоче знати… Він, щоправда, голосить, що береже нас від на­падів угорських воя­ків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, — своїх не­ситих бояр з їх дружи­нами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як на­паде, то вже й осяде, і не вдоволиться ніяки­ми добичами, а радий би нас усіх навіки по­робити рабами. Не віт- цем і опікуном ми вва­жаємо твого князя, але карою божою, зі­сланою на нас за гріхи Князь Данило Галицький. Малюнок наші, від якої мусимо відкупуватися щоріч­ними данинами (! — І. С.). Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, бу­ла би ще щаслива і велика!»

Цікаво, що до цього яскравого монологу Беркута (нехай читач не стосує сказане ним до сучасності: хіба в нас зараз є бояри ?!) Франко додає власний авторський коментар (при­
мітку). Ось що він пише: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів того­часного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знай­шли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розумієть­ся, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіма володарями русько-галиць­ких земель визначується як чоловік незвичайний, симпа­тичний і по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наді­лений політичним розумом».

До речі, характеризуючи вдачу й психологію Тугара Вовка, Франко робить точне й глибоке зауваження: розпи­наючись у відданості князеві Данилу, Вовк «далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті». Проте ось що при­вертає увагу: своє показне холопство боярин Тугар Вовк «теоретично обґрунтовує» тим, що цього вимагають суворі умови нового часу. Він каже Захару: «Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, — пережива­ється. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно  одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і у свою руку уняв усю силу цілого наро­ду для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця (маються на увазі, звісно, монголи. — І. С.). Ти, стар­че, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають».

Захар не забарився з відповіддю. Він не гірше, а краще за боярина знає про монгольську загрозу; але знає й те, що «по­дільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народу в од­них руках!… Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити гро­мадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну». Це каже той Захар Беркут, який прекрасно знає: свавілля бояр є вірною запору­кою руйнування держави та (або) її окупації чужинцями. Тоді ще не знали грецького слова «олігарх», та й не зовсім синоні­мічні ці поняття: панування по праву блакитної крові або вій­ськової звитяги не тотожне пануванню по праву безмежних масштабів хамського злодійства! Також Захар Беркут чудово знає, що «як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозумін­ня і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні по­рядки громадські».

* *

Ми визнаємо Франка генієм. То, може, замість курити йо­му зайвий, ювілейний і буденний, непотрібний фіміам, краще вчиталися б у думки його улюбленого героя, мудрого тухоль- ського селянина Захара Беркута? Адже, поза сумнівом, це сам автор пише від імені Захара, зокрема й таке: «Бачачи по до­лах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати гро­мадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і Розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг». Беркут знав єдину надію: «Добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності». От про що треба думати зараз…

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.