На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини виглядають штучними. Була собі держава, ство­рена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — «Руська земля», розташований у Середньому Подніпров’ї. Київ стоїть і зараз, Середнє Подніпров’я також нікуди не зрушило. Хіба що каскади водосховищ уповільни­ли плин Дніпра, який колись служив славнозвісним шляхом «із варягів у греки». Відповідно, якщо Русь тут була, то за­лишається й зараз. Це означає, що якщо населення ниніш­нього Середнього Подніпров’я є нащадком давньоруської людності (нехай вже й дещо «перемішане» внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно «претендувати» на давньоруську спадщину — принаймні на місцеву части­ну. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, що збереглися її матеріальні рештки, які сьогодні належать або до «пам’я­ток архітектури», або до «пам’яток археології» і внесені до відповідних державних реєстрів. Це «майно» — нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних ус­танов та чорна археологія. Інша річ — зі спадщиною духов­ною… Вона є виразно «рухомим майном», причому найчас­тіше навіть нематеріальним, — як думки та уява, спогади й пам’ять. Звісно, ніхто не може «пам’ятати» подій тисячоліт­ньої давнини, проте наш образ вітчизняної історії почина­ється з хрестоматійного несторівського «Откуда єсть пошла Руськая земля», написаного на початку XII століття. Без Ру­сі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне у по­вітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу «Велике князівство Руське» виглядатиме диваку­ватим. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений у 1620 р. на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва:

«Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».

Духовне, культурне й політичне відродження українства У XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі «стародавнім народом руським ». Двісті років по тому переда­ча естафети боротьби за українську справу від нащадків ко­зацької старшини до національної інтелігенції XIX століття не була б успішною без такого трактату, як «Історія русів» (межа XVIII—XIX століть). Фундаментальний для новітнього Українського самоусвідомлення текст — «Історія України-Рг/- си» Михайла Грушевського (з 1898 р.). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою У чому ж проблема?

Привід до виникнення проблеми полягає в тому, що сьо­годні наша країна зветься «Україна», а не «Русь»; це може в декого породжувати думку, що українці можуть існувати ли­ше в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між дав­ньоруською людністю, яка звала себе «Русь» або «русини», та її нащадками в особі сучасних «українців» дещо підриває за­конність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до «русских». Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе питання: звідки ж українці взялися на Русі?