ка Москви князя Юрія Долгорукого, продовжувач його спра­ви — існує у свідомості освічених росіян і понині.

Дуже цікаво те, що саме особистість і життя Андрія Бого- любського найпереконливішим чином спростовують міф про ні­бито «спільну історію» України та Росії (у реаліях другої поло­вини XII століття — Русі Київської та Русі Володимиро-Суздальської, Русі Північно-Східної). Бо, хоча князь Андрій майже все своє свідоме життя присвятив запеклій боротьбі за владу в масштабах усієї Давньої Русі, — як правило, не надто перей­маючись вибором засобів у цій боротьбі, — назвати його «загальноруським» державним діячем просто неможливо. Навпаки, у його особі ми маємо яскравого представника саме специфічної, «самовладної», по суті вже монархічної політичної культури, яка в майбутньому стала зародком московського царського са­модержавства. І за багатьма принциповими позиціями вона не­сумісна із традиційною державною практикою Київської Русі.

Докладний і глибокий аналіз обох політичних систем (ко­лишньої старокиївської та володимиро-московської) дав свого часу Михайло Грушевський. Великий український історик пи­сав: «На Північному Сході Русі Андрій (Боголюбський. — І. С.) руйнував сформований політичний лад і накреслював плани да­лекому майбутньому». У чому це, власне, виражалося? «Андрій зайнявся перетворенням суспільного ладу своєї землі: усували­ся старі вічові громади і на їхнє місце вивищувалися нові, котрі не претендували на народовладдя; виганялися князі, які не ба­жали стати підручниками старшого князя, бояри, які не мири­лися із князями- «самовладцями», єпископи, які насмілювали­ся суперечити їм, і на руїнах старого суспільного ладу творилася сильна «самовладна» державна влада. Честолюбство Андрія не обмежувалося межами Суздальської волості, йому хотілося пер­шості в Російській землі. Але центром російського життя, що задавали йому тон, усе ще залишався Київ, хоча він і втратив де­що зі свого престижу; поки так — Суздальська волость мала за­лишитися серед інших другорядною волостю…» Чому? Грушев­ський пояснює: «Київський князь усе ще de jure залишався старшим, «въ отца мъсто», і для суздальського князя».

Історик одразу робить застереження: «Звісно, Андрій міг до­могтися й київського столу (престолу. — І. С.), але зробитися київським князем було йому незручно: із цим титулом пов’язу­валася традиція, вироблена сторічним життям Південної Русі; приймаючи його, потрібно було підкорятися цим традиціям, ла­ду південноруського життя з його братерством рівноправних князів, вільним общинним духом, впливовим боярством.

Цей лад був глибоко антипатичний Андрію: недарма він по­тай від батька втік колись із Південної Русі до свого Володимира («прихопивши» при цьому, простіше кажучи, вкравши, знаме­ниту Володимирську, а насправді Київську, Вишгородську ікону Божої Матері, не повернуту в Україну дотепер. — І. С.); перетво­рити ж цей лад, переробити його за своїм новим, володимирським, зразком — на це, звісно, не вистачило б енергії й дарувань

самого Андрія. Тому він обрав інший спосіб дій; він захопив Київ, але для того лише, щоб розорити його й кинути, як непот­рібну річ, віддати першому-ліпшому. Не переробляючи півден- норуського життя, він наклав на нього важку руку, давав відчу­вати її за будь-якого зручного випадку й принижуючи, пригноб­люючи Південь, намагався вивищити себе й свою волость в очах сучасників; цю політику провів він зі звичною енергією, ні перед чим не зупиняючись, і, слід визнати, із чималим успіхом».

Ці слова Михайла Сергійовича Грушевського дають чималою мірою ключ до розуміння передумов і причин катастрофи — захоплення і практично повного спустошення Києва військами коаліції князів, спрямованої й керованої Андрієм Боголюбським (початок березня 1169 року). Багато в чому це був поворотний момент політичної історії Київської Русі. Київ як політичний і культурний центр давньоруських земель був розорений, роз­грабований, спустошений, частина міста була просто спалена.

Ось що розповідає про ці страшні події Іпатіївський літо­пис: «Тої ж зими послав Андрій сина свого Мстислава з пол­ками своїми із Суздаля на київського князя на Мстислава на Ізяславича з ростовцями та з володимирцями і з суздальцями, та інших князів… У літо 1169 всі князі, вороги Мстисла­ва Ізяславича, обступили місто Київ. Мстислав зачинився в Києві й бився з міста. І була січа міцна 3 дні, і Мстислав став знемагати в місті. Берендеї і торки зрадили Мстислава (це — кочові племена, які були на службі в руських князів. — І. С.). Дружина ж стала говорити: «Що, КНЯЖе» стоїш? Поїдь із міс­та, нам їх не перемогти». І допоміг Бог Мстиславу Андрійови­чу із братією, і захопили вони Київ. Мстислав же Ізяславич втік із Києва до Володимира Волинського».

І далі почалося найстрашніше. «Захоплено було Київ, — оповідає літописець, — місяця березня 8 дня (1169 року. — І.С.), на другому тижні поста в середу, і два дні грабували все міс­то, Поділ і Гору й монастирі, і Софію, і Десятинну Богороди­цю, і не було помилування нікому нізвідки.