Цей володар був, поза сумнівом, одним із найавторитетніших політичних лідерів Київської Русі, і символічно, що саме його смерть 19 травня 1125 року стала тим історичним рубежем, котрий позначив кінець державної єдності (нехай відносної) Давньо- київської держави. Мономах був, схоже, останнім зі славетної когорти визначних князів, які спроможні були зберегти цю єдність. Але не меншою мірою, аніж політичні здобутки Мономаха (головний з них: він зумів, мало не востаннє, зібрати у певну державну цілісність окремі руські князівства), сучасників і нащадків приваблювали його щирий гуманізм та висока моральність — то був справді «освічений правитель». А скільки пізніших московських та петербурзьких володарів, які, до речі, накладали на себе знамениту «шапку Мономаха», ніби вшановуючи нашого героя, безсоромно вдавали «освічених», будучи на ділі деспотами й катами! Мономах — письменник та щирий, переконаний поцінову- вач книжності й культури, покровитель освіти — і в той же час видатний полководець свого часу (справедливо прозваний «славетний перемогами Мономах»), гроза половців, торків та інших кочових народів, що буквально спалювали та спустошували тогочасну Русь, великий князь Володимир Всеволодович, онук Ярослава Мудрого, був рідкісним прикладом гармонійного поєднання жорсткої політичної волі та вражаючої далекоглядності державця — і водночас людяності можновладця.
Щоб переконатися в цьому, варто прочитати відповідні сторінки з «Повчання Володимира Мономаха», яке великий князь створив уже на схилі років, узявши на себе тягар найвищої влади, десь у 1117 році. Справа навіть не в тому, що зміст цих сторінок — неспростовне свідчення глибокої християнської зрілості автора («Воістину, діти мої, треба розуміти, наскільки любить людей милостивий Господь. Ми, люди, є грішними та смертними, і якщо хтось нам зло завдає, то ми хочемо того пожерти і кров його мерщій пролити; а Господь наш, володар життя і смерті, гріхи наші понад голову нашу терпить, і так в усі дні життя нашого»). Справа передусім у тому, що Мономах-державець уміє відчувати болі «маленької людини», щиро прагне полегшити тягар її страждань: «Передовсім убогих не забувайте, але скільки є сили вашої, годуйте і подавайте сироті, і вдовицю захистіть самі, а не дозволяйте сильним погубити людину. Ані правого, ані винного не вбивайте, ані наказуйте убити його. Якщо буде винен смерті, все одно не губіть ніякої душі християнської. Паче усього гордощів не майте в серці та в розумі, але мовіть: «Смертни есмы, днесь живи, а заутра в гробъ»; се все, що ти, Господь, нам дав, не наше, але твоє, доручив це все нам на мало днів». І далі: «Що вмієте доброго, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь — як батько мій, вдома сидячи, знав п’ять мов (це — правда. — І. С.), звідси й честь мав від інших країн. Лінощі бо є всього злого породження: що хто вміє, то забуде, а чого не вміє, того не навчиться». І багато таких «спалахів» вічної мудрості знаходимо у цьому «Повчанні» Мономаха…
Переважну частину життя цей давньоруський князь провів на українській землі — і саме тому ми маємо всі підстави вважати його своїм співвітчизником. Уже в 13 років почав «самостійно» владарювати в Ростовсько-Суздальській землі (до речі, це
Давньоруський прапор із зображенням Володимира Мономаха |
політичне ядро, з котрого згодом виросло окреме Володимиро- Суздальське князівство, а надалі князівство Московське, в часи Мономаха було підвладне давньоукраїнському Переяславському князівству — прецікавий факт!). Потім князював у Володи- мирі-Волинському (1072—1076), Чернігові (1076—1077; 1078—1094), Переяславі (1094— 1113), нарешті в Києві (1113— 1125). Навіть у поважному віці, на сьомому десятиріччі життя мусив (саме мусив, навряд чи це давало йому втіху) дуже часто сідати в сідло й очолювати військові походи — далеко не завжди проти чужинців-половців, але нерідко проти інших князів-вла- долюбців, дбав-бо про єдність Руської землі… Проте характерно, як саме Мономах «карав» князів-винуватців: часто (за свідченням літописців) вимагав від бунтівників особисто й прилюдно покаятись, схилити коліна перед ним, великим князем київським, віддати себе та свою сім’ю, своїх людей, місто на його волю, після чого Мономах довго «зачитував» винуватцю всі його «огріхи» проти Руської землі й жорстко оголошував вимогу: «грішник» має, по-перше, відмовитися від запрошення іноземних монархів (йти) разом з військом на Русь; по-друге, жити з іншими князями в мирі та зберігати мир та злагоду в родині. Після цього винуватця відпускали. Якщо враховувати, в який «людяний» час жив Мономах (згадаємо лишень звіряче осліплення князя Василька, на що саме наш герой відгукнувся з невимовним болем так: «Такого не бувало іще в Руській землі, ані за нас, ані за батьків і дідів наших!») — то такі методи виховання мають бути визнані справді гуманними. Адже суперників у боротьбі за владу, як правило, ув’язнювали або вбивали…
Чим більше заглиблюєшся у людський портрет Мономаха (навіть більше, ніж у політичний), тим більше розумієш: його світогляд можна зрозуміти або сприйняти лише в загальному світоглядному контексті цивілізації Давньої Русі. Багато важливого та змістовного написано про цю цивілізацію незабутнім Сергієм Борисовичем Кримським, академіком Дмитром Лихачовим. Що тут варто запам’ятати? Відчуття значущості того, що відбувається, значущості всього тимчасового не залишало давньоруську (давньоукраїнську) людину ані в житті, ані в мистецтві, ані в літературі. Людина, живучи у світі, пам’ятала про світ у цілому як про величезну єдність, відчувала своє місце в цьому світі. Її будинок зазвичай розташовувався «красним» (найкрасивішим) кутком на схід. По смерті людину клали в могилу головою на захід, аби обличчям вона зустрічала сонце. Церкви були звернені олтарями назустріч новому дню. Розписи у храмах нагадували людині про події Старого та Нового заповітів, збирали навколо неї світ святості: святих воїнів унизу, мучеників вище; у куполі зображувалась сцена вознесіння Христа, на склепінні, що підтримувало купол, — євангелісти. Церква була мікросвітом — і разом з тим вона була макролюдиною. Усе було взаємопов’язано, усе було значущим, усе нагадувало людині про сенс її існування, про велич світу та вагу в ньому долі людини. Ось такою була культура, під благотворним впливом якої виховувався й жив великий київський князь Володимир Всеволодович Мономах.