А тепер — декілька слів про рідного онука нашого героя, сина Юрія Володимировича Долгорукого, традиційно визна­ного засновником Москви (1147 рік) — про Андрія Юрійови­ча, великого князя володимиро-суздальського, званого Боголюбським (Боголюбово — це його улюблене село-маєток поблизу княжої столиці Володимира).

Син половчанки, дочки хана Аєпи (звідси — монголоїдні ри­си його реконструйованого портрета, який пропонується увазі чи­тача). Дещо зсунуте назад чоло, схоже, додавало портрету князя Андрія жорсткого, іноді навіть лютого виразу. Завжди гордо під­нята голова, потужна нижня щелепа, що видавалася вперед, ство­рювали враження жорстокості, зарозумілості та непохитності. Прапрадідом Андрія був Ярослав Мудрий, ще давнішими пращу­
рами — Володимир Свя­тий, князі Святослав та Ігор.

Характерний факт: найбільший російський історик Василь Ключев- ський іменує Андрія Бого- любського не інакше як «великоросом» (!). І йдеть­ся тут не про етнічне по­ходження князя (воно в нього, особливо по жіно­чій лінії, було вельми складним і строкатим), а про спосіб мислення, мен­тальність. Розвиваючи свою думку, славетний іс­торик пише: «Від усієї по­статі Андрія віє чимось новим; але навряд чи ця новизна була добра. Князь Андрій був суворий і но­ровливий господар, який в усьому діяв по-своєму, а не за старо­давнім звичаєм. Прогнавши з Ростовської землі великих бать­кових бояр, він оточив себе такою двірнею, яка на знак подяки за його панську ласку гидко його вбила і розграбувала його па­лац» . І далі: «Сучасники були готові вбачати в Андрієві провід­ника нових державних прагнень. Але його вчинки порушують питання, чи керувався він досить обдуманими початками відпо­відального самодержавства чи лише інстинктами самодурства».

Таке жорстке запитання, поставлене Ключевським, має під со­бою усі підстави. Важливо відзначити, що князь Андрій поводив­ся навіть з найбільш наближеними людьми, зі своїми родичами-князями, як зі своїми «підручниками», тобто підлеглими, по су­ті — слугами, якщо не холопами (оце і є головна типологічна ри­са володимирсько-московського деспотизму; утім, жорстокість і пихатість Андрія Юрійовича зовсім не завадили Московській пра­вославній церкві зарахувати його наприкінці XVIII ст. до лику свя­тих… Пояснювалось це його мученицькою загибеллю — він був зарізаний власними слугами у своєму заміському палаці в червні 1174 року). Отож знатні бояри Боголюбського фактично були про­сто княжими холопами, цілком залежними від волі деспота, — ось модель майбутнього державного устрою Івана Грозного й надалі впродовж століть. Характерно, що й змова вбивць Андрія Бого­любського почалася з того, що його «вірні» слуги стали сповіща­ти одне одного: нас все одно завтра арештують за наказом князя, то настав час діяти та рятувати самих себе…

Зауважмо, що оці вбивці КНЯЗЯ Андрія — зовсім не знатні бояри, випробувані в боях, поміж яких князь був тільки «пер­шим серед рівних» (такими були традиції Київської Русі). Ні, йдеться про «милостьників» Боголюбського — представників «службової організації», двірню, дворян, головна заслуга яких — особиста відданість князю (!). Це все — князівські хо­лопи, на них і трималася влада деспота. Обраний нібито «волею народу», князь одразу підкорив цей народ, утвердивши особис­ту диктаторську владу. Додамо, що Андрій був першим руським (точніше — російським!) володарем, який іменував себе не інакше як «цар і великий князь» — саме цей титул прийняв на себе 1547 року Іван IV Васильович Грозний.

Ключ до пізнання прихованих таємниць історії — це водно­час і аналіз, і синтез, бачення і відмінного у схожому, і схожого У відмінному. Це повною мірою стосується й історії Київської Ру­сі. Цей ключ дасть нам змогу відкрити двері в той вільний від мі­фології про «спільну історію» світ, який так потрібен усім нам.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День».

11 лютого 2011 р.