Немає двох людей, хай навіть схожих за характером, які б діяли цілком однаково в тих самих обставинах. Це можна сказати і про відомих діячів історії. Здавало­ся б, дуже подібні між собою дії — звитяга у відчайдуш­ній боротьбі; хитрість у дипломатичних маневрах; приниз­ливі поступки ворогові, що має в багато разів більшу вій­ськову та політичну потугу — виявляються, при уважно­му вивченні, аж ніяк не подібними. Бо зовсім з різних мір­кувань можна виказувати вражаючу військову доблесть: це може бути і емоційний, і бездумний «рицарський» по­рив, і спокійна, продумана готовність віддати власне життя за надособистісні цінності: Вітчизну, ідею, соціальну спра­ведливість.

Так само з різних причин можна свідомо йти на, з першо­го, зовнішнього, погляду, безнадійну капітуляцію перед про­тивником. Тут, знову ж таки, можна говорити або про певний духовний крах, явну зраду — або про холодний розрахунок: зберегти силу, перечекати, уникнути кривавої нової війни, якщо немає поки що жодних шансів на успіх. Коротше кажу­чи, був правий Вольтер, котрий стверджував, що Бог криєть­ся в деталях…

Ми поговоримо сьогодні про дипломатичну діяльність двох знаменитих князів середини XIII ст. — Данила Га­лицького й Олександра Невського. Обидва вони були не ли­ше відомими тоді полководцями та володарями-державця- ми, але й неабиякими політиками, бо прагнули — і нерідко вміли — передбачати наслідки своїх учинків. Данило Га­лицький, правитель єдиного вцілілого тоді на західноукра­їнських землях державного утворення, Галицько-Волин- ського князівства, та Олександр Невський, великий князь Володимиро-Суздальський, князь Новгородський, діяли як політики у 40—60-х роках XIII ст., одразу після монголь­ської навали, що стала і, очевидно, залишається аж до XX століття найстрашнішою бідою в історії всієї Східної Європи. І доводилося їм говорити з чужинцями не так мо­вою зброї, як мовою принижених переговорів. Подивимось же, чи однаково вони робили це.

А спочатку розповімо про найжахливіший момент у житті Данила Галицького, хороброго воїна, будівничого держави, людини гордої та несхибної. Це було, коли він мусив поїхати до ставки могутнього Батия, хана Золотої Орди, і, визнавши його владу, уклонитись монгольському володареві. Іпатіїв- ський літопис, звідки взятий цей переказ, створений на осно­ві галицьких джерел, відносить ці події до 1250 року. Ось ури­вок з літопису:

«У літо 1250 надіслав хан Могучей (монгольський. — І. С.) послів своїх до Данила Галицького зі словами: «Дай Галич!» (столицю Данила. — І. Є.). Був Данило у скорботі великій, бо не зміцнив він землю свою містами, і, подумавши з братом своїм, поїхав він до Батия, сказавши: «Не дам і половини віт­чизни своєї, але поїду до Батия сам».

…І прибув Данило в Переяслав (центр князівства Пів­денної Русі. — І. С.), і зустріли його там татари. І побачив він, що немає в них добра, через що й почав тужити душею. Бачив він, що ними володіє диявол, бачив їхні чаклунські

— блудодійства й мріян­ня препогані Чингіс- ханові, його крово­пролиття численні та ворожби. Царей, кня­зів та інших волода­рів, що приходили, водили вони навколо куща поклонятися сонцю і місяцю, і дияволу, і померлим батькам своїм, і ді­дам, і матерям у пек­лі. О, препогана зваба їхня!

Звідти приїхав Данило до Батия на Волгу, маючи намір йому поклонитися. Там прийшла до ньо­го людина князя Ярослава (Олександ­ра Невського батька, який їздив в Орду ще в 1246 році й був там отруєний. — І. С.) та сказала йому: «Брат твій Ярослав поклонився кущу, і тобі треба буде поклонитися». І відпо­вів йому Данило: «Диявол мовить вустами твоїми. Хай перекриє Бог вуста твої, і нехай не буде чутно слово твоє».

У той же час Данило був покликаний Батиєм та позбав­лений Богом від злого їхнього біснування та ворожбитст­ва. Він поклонився Батиєві за звичаєм їхнім та увійшов до нього. Сказав йому Батий:

— Данило! Чом ти давно ще не прийшов? А що нині при­йшов, то добре є. Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, коби­лячий кумис?

Данило відповів Батию: «Досі не пив, тепер же, якщо ти звелів, вип’ю». Батий же сказав: «Ти вже наш, татарин. Пий наше питво».

Данило, випивши, поклонився за звичаєм їхнім, виголо­сив промову свою…». А після того, як Данилу (така була «особлива милість» завойовників!) надіслали вино («Бо не звикли ви пити молока» — сказала велика княгиня татар­ська), літописець не витримує й дає такий вражаючий коментар:

«О, зліша від усякого зла честь татарська! Данило Рома­нович був князем великим, що володів Руською землею, Киє­вом, і Володимиром (Волинським. — І. С.), і Галичем, та ін­шими країнами. Нині ж він сидить на колінах (Данило сидів з татарами за їхнім звичаєм, підібгавши під себе ноги. — І. С.) і холопом називається, життя не відчуває, а вони данини прагнуть, і грози приходять! О зла честь татарська! Його бать­ко (князь Роман Мстиславович. — І. С.) був цар у Руській землі, він підкорив Половецьку землю, воював інші країни. Якщо вже його син не зміг прийняти честі, то хто ж інший зможе? Адже злобі татарській й лестощам немає кінця».

І — резюме розповіді літописця: «Був же в них князь Данило 25 днів і був відпущений, і доручена йому була зем­ля його (тобто він отримав Батиєву санкцію на княжіння. — І. С.). І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат та сини його, і був плач про образу його та велика радість з то­го, що здоровий він».

Отже, чи став Данило Галицький «вже татарином», уклонившись всесильному хану? Аби правильно відповісти ^на це запитання, варто уявити не лише дальші події та
вчинки Данила, а й загальну ситуацію на Русі. Найбільші руські міста, Київ та Чернігів у тому числі, лежали в руї­нах. Про масштаби погромів монголів красномовно свідчать замітки католицького монаха й дипломата Плано Карпіні (хоча сучасні історики вважають його свідчення дещо пере­більшеними); він через декілька років після захоплення Києва Батиєм відвідав давньоукраїнські землі, прямуючи до Каракорума — столиці Великого Хана: згарища, людей обмаль, земля майже не обробляється, знищена вся полі­тична структура, засобів для спротиву — мінімум! Легко уявити, як нестерпно боляче було бачити все це саме Дани­лу, який ще 20-річним юнаком під час битви при Калці (1223 рік) звитяжно, у перших рядах руського війська, бив­ся з полководцями Чингісхана, Джебе та Субедеєм… Але що було робити?

Для себе Данило відповів на це запитання так: треба уникати відкритого збройного конфлікту з монголами, збе­рігаючи з ними, по можливості, лояльні зв’язки. Бо такий зв’язок, хоч і був фактично схожим на васалітет, дозволяв розпочати відновлення зруйнованого і зберегти основи дер­жавності. Одночасно треба зміцнювати військову, еконо­мічну та політичну самостійність Галицько-Волинських — і в цілому руських (українських) земель і шукати союзників у Західній Європі, у сусідів — західних, північних та пів­денних, — щосили прагнучи створити своєрідну антимон- гольську коаліцію: можна не сумніватися, що образу, зав­дану Батиєм, Данило не забув!

Тут треба уяснити собі, яку стратегію проводили монго­ли (у першу чергу очолювана Батиєм до його смерті в 1255 р. Золота Орда) щодо захопленої слов’янської терито­рії у Східній Європі. Стратегія ця полягала передусім у то­му, щоб зіштовхувати між собою два найбільші східносло­в’янські державні утворення — Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. Але треба було враховува­ти вагомі успіхи у спра­ві державної консоліда­ції, що їх вдалося до­сягти Данилу Галиць­кому: він у декількох битвах переміг агресив­них польських та угор­ських сусідів, яскра­вим прикладом пере­мог була битва під Ярославом 1245 року. Данило зміцнив свою владу та об’єднав «під своєю рукою», як тоді казали, всі історичні галицько-волинські землі. Західноєвропей­ські володарі ставились до Данила з належною повагою, а римський папа Інокентій IV, як відомо, надіслав Данилу королівську корону. Беручи до уваги все це, влада Орди визнала за най­краще створити міцну, тривалу противагу «норовливому» галицько-волинському князю. І найкраще на цю роль під­ходив уславлений переможець шведів та німецьких «псів- рицарів», «святий і благовірний» князь Володимиро-Суз- дальський, Новгородський і певний час (з 1250 до 1253 р. — за згодою монголів!) Київський — Олександр Ярославич, прозваний Невським.

Данило Галицький був у Батия в Орді, як ми розповіда­ли, 1250 року, лише один раз — і ця поїздка здобула яскра­ве художнє відображення в літописі. А тим часом Олек­сандр Ярославич Невський відвідував монгольську столи­цю як мінімум тричі (деякі історики вважають, що п’ять

разів), причому про це повідомляють надзвичайно скупо, лише як перелік княжих дій: був, бачився з ханом, повер­нувся… Що ж робив «святий і благовірний» Олександр у ставці Батия та його спадкоємців у владі? Відповідь — у реальних історичних подіях 50-х та 60-х років XIII ст. Нагадаємо про них.

Здійснюючи свою політику стримань та противаг, не дозволяючи жодному князеві посилитися за рахунок іншо­го (як бачимо, політика ця є старою як світ, а сучасні наші президенти, мабуть, щиро вірять, що вони тут є першовід­кривачами!), монгольські хани, проте, зіткнулися з не­передбаченою подією. А саме: раптово зблизилися, причо­му на протиординській платформі, князь Данило Галиць­кий та молодший брат Олександра Невського, з 1250 p., згідно з монгольським ярликом, — великий князь Володи- миро-Суздальський Андрій Ярославич. Цей союз двох кня­зів, як і було заведено в середні віки, закріпили союзом сі­мейно-династичним: одруженням Андрія Ярославича та дочки Данила Галицького. Отож, кланяючись Орді, Дани­ло та Андрій готували широке повстання проти панування монголів.

І що ж зробив звитяжний борець проти іноземних за­гарбників Русі Олександр Ярославич Невський? У 1252 році (добровільно чи за викликом хана — історики й досі спере­чаються) він їде у ставку Батия. Той якраз тоді домігся об­рання на великоханський престол свого висуванця і тим са­мим значно підсилив свої позиції. Олександр Невський звертається до нього зі скаргою на брата Андрія за те, що той нібито відняв у нього владу великого князя й, гірше то­го, затримує виплату данини Орді. Вдумаємось: кому саме скаржився Невський (до речі, переможець гігантського телеконкурсу 2009 року «Ім’я Росія») — скаржився він убивцям, котрі з політичних міркувань за шість років до то­го отруїли його батька, великого князя Володимиро-Суз-