Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

РЕСТАВРАТОР УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Михайло БРАЙНЕВСЬКИЙ: історик, мислитель, державотворець

У тоталітарній державі, за самою суттю нетерпимій до будь-яких форм духовної непокори, неможливо бути «просто істориком». Адже нещадні жерці «єдино пра­вильної» ідеології розглядають бодай найменші спроби шу­кати Вічну Істину (що не залежить від царів, генсеків, фа­раонів, тих таки корисливих жерців, ні від продажних пуб­ліцистів чи науковців), а не завзято доводити незрівнянні принади влади Великого Брата, — як свідому зраду. Ця зра­да є вдесятеро непростимою і карається тим більше жорсто­ко, якщо історик свідомо хоче служити рідному народові, а не фантомній ідеологемі на кшталт «нової» історичної спільноти людей — радянського народу. Карається саме від­даність народові, сином якого він є, взяв за критерій для оцінки героїв своїх творів. А Україна, схоже, — мало не єдина країна в світі, де офіційно вихваляють тих діячів на­ціональної історії, котрі затято служили не власній, а іншій державі (Московії, імперії Романових, СРСР), а тих, хто бо­ронив незалежність рідної землі, — проклинають. Що може бути страшнішим і абсурднішим за це? Нації фактично ви­кололи очі й зламали хребет.

Це чудово розуміли кращі українські історики XX сто­ліття. Коли перечитуєш праці Михайла Юліановича Брай- чевського (06.09.1924—23.10.2001), а він, безперечно, нале­жить до їхнього числа, коли спілкуєшся з людьми, котрі його знали, знайомишся зі спогадами його друзів, то усві­домлюєш: вага зробленого Михайлом Юліановичем, значен­ня того, що він залишив нам, нащадкам, виходить далеко за межі «чистої науки». Бо Брайчевський, автор всесвітньо ві­домих праць «Походження Русі» (1968), «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), «Утверд­ження християнства на Русі» (1988), а також зовсім недавно опублікованих фундаментальних монографій «Суспільно- політичні рухи в Київській Русі», «Історична думка в Київ­ській Русі», «Русь і Хазарія», «Аскольд — цар Київський», був не лише великим істориком, а й воістину глибоким мис­лителем, талановитим державотворцем, чиї пророчі думки й сьогодні не втратили свого значення. У певному сенсі можна сказати, що Брайчевський, блискучий археолог, один із кра­щих в Україні, виконував одну з важливих місій, притаман­них цьому предмету, — бути реставратором. Реставратором минулого українського народу (очищеного від догм, міфів, ярликів, прикрих виявів почуття меншовартості) — відтак, конструктором його майбутнього. При цьому він завжди за­лишався символом порядності, об’єктивності та непідкупної чесності в історичній науці, взірцем громадянина та патріо­та України — бо не хотів (ба більше — просто не вмів!) хитро­мудро «вибудовувати кар’єру», йдучи задля цього на поступ­ки в принципових питаннях.

Може, це було генетично закладено в Михайлові Юліано- вичу, нащадкові давнього українського шляхетського роду колись ополяченого. Та в XX столітті він усвідомив свою на­ціональну приналежність — недарма батько історика, Юліан Карлович, віддав сина саме в українську школу — № 83, вул. Лютеранська — в Києві, щоправда, на хвилі русифіка­торської боротьби з «націоналізмом» переведену в розряд ро-

Михайло Брайчевський. Фото. Вересень 1999 року

 

сійської; наш герой запам’ятав це на все життя. Можливо, ця рідкісна тепер здатність — не гнути спину ні перед науковим «начальством», ні перед іншими високими сановниками — була викарбована в ньому самим життям.

Закінчивши з відзнакою історичний факультет Київсько­го університету ім. Тараса Шевченка (1948 рік; до речі, саме Брайчевський заснував у цьому навчальному закладі Наукове студентське товариство — НСТ — і виступив на засіданні сту­дентської наукової конференції з доповіддю на тему, дослід­женню якої він віддасть ледь не все життя, — «Походження українського народу»), молодий науковець іде працювати в Інститут археології АН УРСР, де вивчає слов’янські старо­житності та проблеми взаємозв’язків давніх слов’ян із провін­ціями Римської імперії. Проте дослідницькі інтереси Брай- чевського швидко вивели його на «вибухонебезпечні» (у полі­тико-ідеологічному значенні слова) терени. Так, уже на по­чатку та в середині 50-х років XX століття М. Брайчевський обгрунтував крамольну на той час (та й пізніше) думку про то­тожність пам’яток Черняхівської культури (виникла на тере­нах східноєвропейського Лісостепу, починаючи приблизно з И ст. н. е.) та міжплемінного об’єднання східних слов’ян, кот­ре візантійські хроніки називали антами, а давньоруські літо­писи — полянами. Що це означало? Фактично молодий тала­новитий археолог Михайло Брайчевський підтримав цим «буржуазно-націоналістичну» теорію М. Грушевського, згід­но з якою саме анти (Грушевський чітко підкреслював: прямі предки українців!) започаткували процес державотворення в східних слов’ян та неабияк вплинули на становлення Давньо­руської держави з центром у Києві.

1955 року М. Брайчевський закінчив кандидатську ди­сертацією на тему: «Римська монета на території України». Але вже докторська дисертація, яку історик подав до захис­ту через п’ять років (на той час він уже був автором великих розділів у колективних монографіях «Нариси стародавньої історії Української РСР» та «Історія Києва»), зустріла по­тужний спротив ще на стадії обговорення в Інституті архео­логії АН УРСР, її відхилили, до того ж не через наукові, а через ідеологічні міркування. У тому ж I960 році Михайло Юліанович Брайчевський переходить на роботу в Інститут історії АН УРСР, він одразу стає (разом з Оленою Апанович, Оленою Компан, Ярославом Дзирою) однією з найяскраві­ших зірок шістдесятництва в нашій історичній науці та культурі. Саме в той період (1963 — 1968 роки) було створе­но фундаментальні монографії вченого «Коли і як виник Київ», «Біля джерел слов’янської державності», «Поход­ження Русі», а також знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднання?». Ці твори зробили ім’я Михайла Юліанови- ча Брайчевського відомим далеко за межами України; їх невдовзі видали в країнах Західної Європи та США.

Кожну із згаданих праць видатного історика можна порів­няти з плідним зерном (зернятком), яке вкинули в ґрунт (у землю) української національної свідомості, яка тільки-но почала розмерзатись, повертатися до життя після довгих деся­тиліть сталінської тиранії — і це зрештою стало давати гідні плоди. Цих зерняток було декілька. Стисло розглянемо їх.

«Коли і як виник Київ». Ретельно порівнявши та проана­лізувавши документальні свідчення візантійських хронік, давньоруських літописів, навіть скандинавські перекази, вір­менський епос, Брайчевський зробив висновок, що напівле- гендарний Кий прадавніх літописів був абсолютно реальною історичною особою, очільником могутнього слов’янського державного об’єднання, полянським князем; а щодо знамени­того Аскольда, володаря Давньокиївської держави в 60—80-х роках IX століття, то він був правителем полянської династії Києвичів, аж ніяк не варягом! І саме Аскольд, а не оспіваний Пушкіним князь Олег (його вбивця), здійснив відомі літопис­ні походи на Візантію.

«Походження Русі». Саме ця знаменита монографія міс­тить чи не найфундаментальніше, найгрунтовніше спросту­вання «священної» в радянську добу політико-ідеологічної, а не науково санкціонованої теорії про «спільну колиску» (єдність походження) російського, українського та білорусь­кого народів, «спільність» (саме так — навіть не близькість) їхньої історії та культури, чим, власне, й доводилась історич­на «закономірність» злиття (зникнення!) націй, зокрема української, — звісно, в «історичній перспективі». Брайчев­ський піддав серйозній, науково вивіреній, документально підтвердженій критиці такий підхід. Він довів, що лінгвіс­тичні, археологічні й антропологічні джерела, як і писемні свідчення, беззаперечно демонструють: те державне об’єднан­ня слов’янських племен, яке в IX ст. називали «Русь», виник­ло в східноєвропейському (українському) Лісостепі, мало чіт­ке первинне «ядро» — середня Наддніпрянщина з Києвом,

 

 

Давньоруський літописний малюнок — страшне попередження для нас сьогодні

Черніговом, Переяславом. Що ж до територій, розташованих на Північ та Північний Схід від цього первинного ядра, то во­ни ввійшли в процес слов’янізації значно пізніше, бо були на той час населені іншими етносами. Тож Брайчевський ствер­джував: пращурами кожного з трьох східнослов’янських на­родів було населення тих земель, які пізніше стали їхніми етнічними територіями. Наукове (та й політичне) значення цього положення справді важко переоцінити.

Монографія «Біля джерел слов’янської державності», по­дана Брайчевським до захисту як докторська дисертація й не ухвалена «інстанціями», розвивала й уточнювала погляди іс-

торика на ареал поширення черняхівської культури Лісосте­пу в порівнянні з ареалом розселення полян — державотвор­чого народу східних слов’ян тієї доби. Коріння слов’янської державності треба шукати не деінде (у норманів, у Новгороді, Ладозі, у хозар, в суздальських лісах тощо), а в нашій землі, в Середньому Подніпров’ї — ця проста думка Михайла Юліано- вича викликала жорсткий спротив імперських догматиків.

І, нарешті, знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднан­ня?» . Дирекція Інституту історії АН УРСР 1966 року доручи­ла Брайчевському висвітлити на сторінках «Українського іс­торичного журналу» «вічну» для України та українців проб­лему: як трактувати відому Переяславську раду та її рішен­ня — як «возз’єднання» навіки двох народів-братів (саме це безапеляційно стверджувалось у сумнозвісних Тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського акту) чи як «приєднан­ня» (читай — поглинання) козацької України Хмельницько­го до іншої держави — Московського царства, з усіма, м’яко кажучи, неоднозначними наслідками, що звідси випливали? Очевидно, керівництво Інституту історії того періоду, чудово знаючи погляди «націоналіста» Брайчевського, прагнуло «спрямувати» його працю в русло офіційної радянської істо­ріографії. Але результат виявився прямопротилежним!

Активно залучаючи до тексту цитати з праць Маркса, Енгельса, Леніна (що було практично неминучим, враховую­чи реалії доби), Михайло Юліанович Брайчевський перекону­вав читачів (і так, що заперечити йому було неможливо!): так зване возз’єднання насправді було брутальним актом загар­бання нашої Батьківщини, відкинуло Україну до найпримітивніших форм феодалізму, спричинило явний регрес — який важко було подолати — в політичному, культурному та еко­номічному житті, завдало нищівного удару по національних державотворчих процесах.

Дуже цікаво, що свою «єретичну», «страшну» статтю Ми­хайло Брайчевський подав аж ніяк не до самвидаву, а до ре-

і

дакції офіційного журналу Інституту історії АН УРСР, при­чому другий примірник машинопису, не ховаючись, зали­шив у себе у відділі — та ще й знайомив з ним усіх охочих! Проте «там, нагорі», «органи» аж ніяк не були розчулені та­кою наївністю видатного історика. Йому пригадали все — і зміст «крамольних» монографій, і те, що їхній автор катего­рично відмовився «щиро каятись», відстоював наукову зрі­лість своїх праць (визнаючи тільки, що переклади на Заході, які почали вже з’являтися, вийшли без відома й згоди Ми­хайла Юліановича), і активну участь у зібраннях Клубу твор­чої молоді (а це — Стус, Горська, Симоненко, Чорновіл, Драч, Павличко, Танюк, ще десятки славетних імен…) в 1962 — 1965 роках, де М. Ю. Брайчевський виступав із блискучими лекціями з історії Київської Русі та Давнього Києва. Звичайно, це не можна було «пробачити».

1968 року Брайчевського (разом з Ярославом Дзирою, Оленою Компан, Оленою Апанович) звільнили з Інституту іс­торії АН УРСР «за скороченням штатів» (! — І. С.). Але й міся­ці вимушеного безробіття не загасили творчої енергії вченого; до речі, саме в цей час ця дивовижна, універсально обдарова­на людина (він був не лише істориком — чудово малював, пи­сав літературні рецензії, навіть художні твори, наприклад, створив детективне розслідування «Убивство князів Бориса і Гліба») виявляє силу й хист громадського діяча — він уряту­вав від перепланування архітектурний комплекс нинішньої Києво-Могилянської академії (керівництво морського учили­ща, яке тоді займало цю площу, хотіло побудувати там вели­кий спорткомплекс, в тому числі й басейн!), не дав знести дав­ні споруди Подолу й побудувати там «мікрорайон»…

1972 року нова, цього разу значно потужніша хвиля ре­пресій знову вдарила по видатному вченому. Його звільня­ють за «серйозні теоретичні помилки та методологічні хиби» з Інституту археології АН УРСР, де він тоді працював — «звільняють», як здавалося тоді, взагалі з науки, назавжди, з «вовчим квитком». Усі праці всесвітньо відомого вченого було вилучено з бібліотек; заборонялись навіть книги, де просто згадувалось його прізвище, нехай у критичному кон­тексті; були всі підстави чекати арешту; коли М. Ю. Брай­чевський тяжко хворів і йому зробили три складні операції поспіль, то в лікарняній палаті, замаскований під «пацієн­та», перебував агент КДБ…

І все ж він переміг — повернувся до активного життя й у науку. Офіційно доктором наук визначний український учений став лише в 65 років (!! — І. С.) — у 1989-му. Тоді ж, у вересні, Брайчевський (про це не всі зараз пам’ятають) виступив з однією з головних співдоповідей на Установчому з’їзді Народного руху України — «Витоки, розвиток та пер­спективи української державності» (охочі можуть прочита­ти текст доповіді в «Літературній Україні» від 12.10.1989 й переконатися, як далеко вперед бачив учений). Ще один по­казовий факт: коли 1988 року тодішнє радянське керів­ництво вирішило відзначити 1000-ліття Хрещення Русі, то, за свідченням Є. Сверстюка, з усього загалу фахівців-істо- риків, релігієзнавців лише М. Брайчевський зміг фахово висвітлити цю тему. І написав книжку «Утвердження хрис­тиянства на Русі», яка привернула увагу Папи Римського Івана Павла II.

Останні роки життя Михайло Юліанович Брайчевський викладав у Києво-Могилянській академії, створив історіософ­ський курс для студентів «Вступ до історичної науки», боров­ся за зміцнення української державності, державного статусу нашої мови. До самої смерті він не отримав жодної державної нагороди. Але це не має нас дивувати. Хіба може гідно наго­роджувати держава, якої реально немає? Такі події — не пра­вило, а рідкісний виняток…

Ігор СЮНДЮКОВ

29 липня 2011р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.