Якось у другій половині 90-х років минулого століття автору потрапила до рук поганенької якості ксерокопія сторінки однієї з газет, яка видавалася українською діаспорою в СІЛА, з фрагментом статті британського журналіста Ланселота Лоутона про Україну та українців. Здавалося, що та публікація вийшла ще в 30-х роках XX ст., згодом була фрагментарно перекладена й опублікована в СІЛА десь уже в 80-х роках, задовго до проголошення незалежності України. Прочитане тоді здавалося настільки неймовірним, що мозок відмовлявся вірити власним очам. Уперше доводилося читати статтю іноземного автора про українську історію, етнічну та культурну самобутність українського народу, його незаперечне право на власну державність, вільний та незалежний розвиток у сім’ї демократичних європейських націй, написану з таким знанням, захопленням та симпатією до України. Це було помножено на надзвичайно глибокий аналіз сучасних йому реалій розвитку подій на європейському континенті, і автор дуже чітко визначав загальну потребу міжнародної спільноти в європейському майбутньому незалежної Української держави. Навіть коли до рук після довгих пошуків потрапила видана українською мовою в СІЛА невеличка бро
За ініціативою британської громадськості в Лондоні з’явився Англо-український комітет, до якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії, The Times (березень 1935 p.)
шурка з дим матеріалом, сумніви залишалися — чи міг так писати про Україну іноземець, тим більше представник Великої Британії, країни, доволі віддаленої від її території, до того ж політика якої була завжди вивіреною та доволі консервативною щодо Сходу Європи? Чи не могла поява цієї статті бути пов’язаною з бажанням української діаспори в умовах відсутності незалежної України зміцнити дух українців, опублікувавши такий матеріал від імені вигаданого британського журналіста? Розвіяти сумніви могла тільки перевірка цієї інформації та пошуки англомовного оригіналу.
Ці пошуки забрали кілька довгих років. З Великої Британії приходили невтішні звістки — такі матеріали знайти не вдається. Тоді всі надії зосередилися на Бібліотеці Конгресу США, як однієї з найбільших бібліотек світу, де, як ми вважаємо, має зберігатися все, що тільки могло бути створено духом та інтелектом людини. Це вже згодом, маючи можливість працювати в цій легендарній бібліотеці як стипендіант американської програми імені Фулбрайта в Україні, автор переконався, що, на жаль, через різні обставини далеко не всі видання, які виходять у світі, потрапляють до її фондів. Але тоді здавалося, що саме там тільки й можливо знайти усе. І ця віра була настільки сильною, що сталося диво! Саме в фондах Бібліотеки Конгресу США вдалося розшукати навіть не одну, а дві оригінальні статті Ланселота Лоутона про Україну, написані ним у різні періоди, а також інші матеріали, пов’язані з обставинами їхньої появи. Дуже важливу допомогу в цих пошуках надали хороші американські друзі-українці — голова Дослідної фундації ім. О. Ольжича в США Михайло Герець, Петро та Оля Матули, Лариса Пастухів-Мартін.
Матеріали Ланселота Лоутона про Україну, які він адресував британській громадськості та британському урядові, були настільки унікальними та важливими, що одразу виникла думка опублікувати їх. Причому окремі наведені британським журналістом історичні дані та висновки мали настільки передовий і виразно проукраїнський контекст, навіть порівняно із сучасними оцінками, що було одразу вирішено — друкувати треба не лише хороший український переклад цих матеріалів, а й англомовний оригінал, щоб одразу розвіяти всі сумніви щодо їхньої достовірності.
У пошуках підтримки для здійснення такого видання матеріалів Ланселота Лоутона автор звернувся до Посольства Великої Британії, вони були направлені на експертизу до британського МЗС. Через деякий час звідти надійшли захоплюючі відгуки (для тамтешніх фахівців вони також виявилися відкриттям!) і рекомендації щодо доцільності підтримки такого проекту. Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні сер Роберт Брінклі взяв під особистий контроль його реалізацією, надавав необхідну фінансову та організаційну підтримку. Під час підготовки видання велику допомогу надав також перший секретар посольства Рут Аллен, асистент відділу преси та громадських зв’язків посольства Володимир Гайдаш. Проект морально та фінансово підтримав і Міжнародний фонд «Відродження», в тому числі — його виконавчий директор Євген Бистрицький. Велике зацікавлення до проекту виявило українське МЗС. Тоді міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії сер Роберт Брінклі, директор Інституту історії України НАН України академік НАН України Валерій Смолій звернулися до читачів книжки про Ланселота Лоутона та його статті про Україну із вступними словами. Вони наголошували на актуальності порушених британським журналістом питань.
Величезну творчу роботу щодо перекладу матеріалів Лоутона про Україну зробив перекладач Василь Триліс, який не лише максимально достовірно зберіг їхній зміст, але й передав унікальний стиль викладу британського журналіста, використавши для цього всі барви української мови. Бездоганним визнано і його переклад українських текстів на англійську мову.
Презентація видання «Ланселот Лоутон. Українське питання» (Київ — Лондон, 2006 р.) відбулася в резиденції Посла Великої Британії в Україні сера Роберта Брінклі. Далі книжка почала жити власним життям. У тому числі на прохання МЗС України значну кількість примірників автор подарував Посольству України у Великій Британії та Представництву України при ООН у СІЛА.
Але що сталося тоді — в далеких 30-х роках XX століття? І про що писав тоді британський журналіст Ланселот Лоутон?
«Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир і демократію; в той самий час, із нею тісно пов’язані яситтєво важливі британські інтереси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут зако- рінена причина європейських чвар усієї першої чверті століття. Не дивно, що про цю країну досі так мало було чути: гноблення української нації постійно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навіть самого існування українців.
Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважалося, якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй.
Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кілька сот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується він
землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії або Африки».
Дивовижно, але ці слова належать перу британського журналіста Ланселота Лоутона, він проголосив їх 1935 року перед авторитетним зібранням представників громадськості в приміщенні Палати громад парламенту Великої Британії. Сьогодні, цитуючи ці рядки, ми щиро дивуємося, як точно та з холодною безпристрасністю хірурга в них схоплено глибинну суть трагічної історії українського народу. Його протягом багатьох століть боротьби за власне національне самовизначення та створення своєї держави не лише позбавляли цього права, йому ще й загрожувала повна втрата своєї національної ідентифікації, він був приречений на забуття. Разом з тим ці слова надзвичайно актуальні в наш час, адже після проголошення 1991 року незалежності Україну з її самобутньою культурою, традиціями та ментальністю фактично заново і з подивом відкривають для себе Європа та усе світове співтовариство.
Що ж спонукало британського журналіста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбільш віддаленої від України країни Європи, написати ці рядки, просякнуті таким розумінням та щирим співчуттям до українців? Відповідь на це питання нам доведеться шукати, зважаючи на основні сторінки історії українсько-британських відносин у першій третині XX століття.
На початку XX століття українське питання взагалі не було в полі зору зовнішньої політики Великої Британії. Натомість ним цікавилося обмежене коло вчених та громадських діячів.
Напередодні та під час Першої світової війни відомий англійський вчений-славіст Роберт Сетон-Вотсон висунув концепцію «Нової Європи», вона грунтувалася на підтримці
Англо-український комітет оприлюднив заяву, яка привертала увагу британської суспільної думки до української проблеми й окреслювала різні аспекти українського питання, The Times (квітень 1935 p.) незалежності слов’янських націй, що повставали з-під уламків Австро-Угорської, Російської та Оттоманської імперій. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був відвертим прихильником національного самовизначення українців та створення самостійної Української держави. Він добре знав і шанував українську культуру, називав українського генія Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Улітку 1914 р. Сетон-Вотсон побував у Львові, де зустрівся з визначними громадськими діячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та іншими. У заснованому ним разом із відомим чеським діячем Т. Масариком часописі «Нова Європа» (1916) англійський вчений науково обґрунтовував доцільність створення незалежних України, Польщі, Литви та інших держав у Центральній та Східній Європі, що, на його думку, буде відповідати довготривалим інтересам Європи. У статті «Проблема України», опублікованій у вересні 1917 p., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з головних у Першій світовій війні, більше того — вважав його однією з головних причин початку війни. Він наголошував, що, всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку, це питання належить до застарілих проблем Європи. Сетон-Вотсон засуджував більшовицький переворот у Росії і наступні агресивні дії російських більшовиків щодо сусідніх неросійських народів1.
Офіційний Лондон не поспішав публічно декларувати свою позицію щодо українського питання. Проте повз увагу Великої Британії не пройшли події, які розгорталися в Україні після Лютневої революції 1917 року в Росії, що засвідчували посилення українського національного руху та його організований характер через діяльність Української Центральної Ради як українського парламенту й Генерального секретаріату як українського уряду. Ця увага посилилася після проголошення Української Народної Республіки. Зокрема, відомо, що восени 1917 р. генеральний секретар міжнародних справ УНР Олександр Шульгин провів цілу низку зустрічей із представниками країн Антанти, на яких з’ясовувалося їхнє ставлення до подій в Україні й можливість підтримки Української держави з їхнього боку. У тому числі згадується про зустріч Шульгина з уповноваженим англійського генерального штабу майором Д. К. Л. Фіцвільямсом та шефом французької військової місії в Росії генералом Нісселем. Доповідаючи уряду про наслідки цих переговорів, О. Шульгин 18 листопада 1917 р. повідомляв, що була досягнута домовленість про акредитацію представників країн Антанти при уряді УНР та розпочато переговори про надання УНР грошової позики, направлення інструкторів для української армії та військової амуніції, допомогу у відновленні залізничного сполучення. Разом з тим, були висловлені занепокоєння, що Україна може опинитися в орбіті «австрійського впливу»2.
Уже 21 листопада голова уряду УНР В. Винниченко поінформував членів Генерального секретаріату про те, що Англія і Франція прислали до Уряду УНР своїх представників3. Головою Британської військової місії в Києві було призначено майора Фіцвільямса. З грудня 1917 р. до Києва прибула представницька делегація держав Антанти, у складі якої були високопоставлені військові — генерал Бартер (Велика Британія), генерал Лаєрнь (Франція), генерал Ромеї (Італія), генерал Таканачі (Японія), генерал Ріккель (Бельгія), генерал Коанда (Румунія), полковник Лентієвич (Сербія). їхньою головною метою було вирішення важливого для країн Антанти питання — збереження українського фронту проти Німеччини та її союзників. За деякими даними, українцям було запропоновано посилити армію УНР сербськими та хорватськими частинами та чеськими легіонерами. З січня 1918 р. англійського консула в Одесі Піктона Багге (інша редакція перекладу — Бегж) призначили головним представником Великої Британії при уряді УНР, він подав до українського уря-
Номер найвпливівошої Британської газети The Times (травень 1935 p.) зі статтею Ланселота Лоутона «Україна та більшовизм»
ду свої вірчі грамоти. Представник Франції при уряді УНР затвердив генерала Табуї1.
Представники Антанти в Києві намагалися переконати український уряд, що, маючи потужну армію та контролюючи ситуацію на своїй території, Україна отримає реальний суверенітет, який згодом буде втілено в дипломатичне визнання. Українцям пообіцяли підтримку на майбутній мирній конференції. Водночас представники Антанти намагалися подати чіткі сигнали урядам своїх країн, щоб ті швидше визначалися з офіційною позицією щодо УНР.
Зокрема, голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. JI. Фіцвільямс писав у звіті від 17 грудня 1917 р. до Міністерства закордонних справ Великої Британії: «Майбутнє України залежить цілковито від швидкої і рішучої дії альянтів уже тепер. Якщо ми не зробимо нічого в цьому напрямку, Україна впаде в руки німців і стане ні менше ні більше, як тільки німецькою провінцією»5. У примітках до звіту, доданих наступного дня, він наголошував: «Відколи я написав вище сказане, більшовикам вислано коротке відмовлення на їхній ультиматум, і Україні проголошено війну. Це особливо агресивне наставления більшовиків вказує на німецький вплив і бажання Німеччини знищити раз і назавжди можливість створення якої-небудь незалежної сили на терені Росії. Необхідність, отже, дати негайне підпертя Україні шляхом офіційного визнання постає щораз то більше й більше очевидним з кожним днем. Україна не довірятиме нам повністю так довго, як довго ми цього не зробимо. Марнується дорогоцінний час, і незабаром може бути запізно, тому що якесь протилежне потягнення з боку Німеччини може розладнати теперішній порядок речей, доки він зможе стабілізуватися і стати тривким»6.
Як засвідчують новітні дослідження проф. В. Косика, Велика Британія та Франція через подолання власних нерішучості та сумнівів усе ж спробували подати Україні руку та дати їй історичний шанс. Вони наважилися погодитися на умови уряду УНР і визнали самостійну Українську Народну Республіку (уряд Великої Британії 4—6 січня 1918 р. неодноразово інформував своїх представників в Україні щодо рішення про «формальне визнання» уряду УНР, а 16 січня британський представник в Україні Піктон Багге вручив українському урядові офіційну ноту щодо виконання ним обов’язків офіційного представника уряду Великої Британії в Україні). Але звістка про це визнання надійшла до України вже запізно7. (8) Під час мирних переговорів у Бресті з країнами ГІочвірного союзу, ініційованих більшовицькою Росією, Українська Центральна Рада та уряд перед реальними обставинами, в яких опинилася Україна, ухвалили, що УНР має взяти в них участь як самостійний чинник. Поставши перед фактом різкого загострення політичної ситуації в Україні внаслідок наступу військ більшовицької Росії, більшість членів Центральної Ради визнали доцільним укласти мирний договір у Бресті з країнами Почвірного союзу, що було викликано згодою Німеччини та її союзників офіційно визнати Українську Народну Республіку самостійною державою і погодитися на її рівноправну участь у переговорах. Протестуючи проти зміни раніше визначених стратегічних орієнтирів, уряд УНР на чолі з В. Винниченком (разом із військовим міністром С. Петлюрою та міністром міжнародних справ О. Шульгиним) подав у відставку. Проте це не врятувало ситуацію. Рішення про підписання договору стало остаточним. У відповідь дипломатичні акти визнання УНР були негайно відкликані та дезавуйовані урядами Великої Британії та Франції. Таким чином, підписаний представниками УНР 27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 р. Брестський мирний договір кардинально змінив зовнішньополітичний вектор розвитку України й на довгий час позбавив її реальної підтримки таких потужних геополітич- них домінант, як Велика Британія, Франція та США. Втративши Україну, свою увагу та підтримку вони негайно спрямували на Польщу та Чехословаччину. Саме позиція Англії та Франції згодом стала вирішальною під час Паризької мирної конференції 1919 p., коли вирішувалася повоєнна доля Європи та стверджувалися нові кордони європейських держав, у тому числі й новопосталих. На жаль, вони не лише не надали підтримки УНР у її державотворчих прагненнях, але й фактично протидіяли їм.
Поразку Української революції 1917—1921 pp. зумовив той факт, що Україна на довгі десять років фактично випала з поля зору державних чинників Великої Британії. Однак наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. урядові кола та громадськість Великої Британії знову поставили перед фактом існування в Європі українського питання.
З одного боку, це було викликано посиленням організованого українського національного руху на територіях Чехословаччини, Румунії та, особливо, Польщі, де внаслідок польської акції «пацифікації» українського населення на Волині та у Східній Галичині посилилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс у світі викликали також події на підрадянській Україні, пов’язані з проведенням примусової колективізації та масовими репресіями серед селян та української інтелігенції, а також жахливі результати організованого радянською владою Голодомору 1932 — 1933 pp., жертвами якого в Україні стали мільйони людей.
З іншого боку, очевидною стала нежиттєздатність Вер- сальської системи мирних договорів та міжнародної системи регулювання відносин між державами. Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером, курс Німеччини на перегляд наслідків Першої світової війни та розробка різних німецьких геополітичних концепцій, в яких фігурували українські землі, об’єктивно змушували Велику Британію повернутися до української теми. Міжнародний скандал викликала вимога міністра продовольства й сільського господарства Німеччини А. Гугенберга передати «родючу територію України» Німеччині, проголошена ним в Лондоні в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції. Водночас А. Розенберг поставив питання про обмін із Польщею «польського коридору» на землі підрадянської України, які пропонували Польщі. Німецько-польський
пакт від 26 січня 1934 p. посилив загальну напругу навколо етнічних українських територій, додавши інтриги до так званого пакту чотирьох, підписаного 19 липня 1933 р. в Римі урядами Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. За свідченнями італійських джерел із Варшави, що подавали інформацію для А. Розенберга, керівники Польщі висловлювали готовність «об’єднати окраїнні народи від Фінляндії до Туреччини». Ще раніше — 1931 року — Велика Британія провела власні таємні переговори з Польщею8.
Але українці не бажали знову стати розмінною монетою у великій європейській політичній грі. Вони хотіли, щоб Європа нарешті почула їхній голос. У тому числі надії покладалися на зміну ставлення Великої Британії до українського питання.
У 1931 р. відомий український громадський діяч та меценат, вихідець із Буковини й американський громадянин Яків Макогон організував на власні кошти Українське бюро в Лондоні (The Ukrainian Bureau). Бюро розташовувалось на Грове- нор Сквер. Його головним завданням було поширення на те- рені Великої Британії інформації про Україну. Українське бюро видавало періодичний бюлетень (The Bulletin), який розсилався до 250 періодичних часописів Великої Британії. Керував його роботою Володимир Кисілевський — син відомої в Галичині української діячки, сенаторки польського сейму Олени Кисілевської. Українське бюро в Лондоні проіснувало до 1939 року9.
1933 р. керівник заснованої 1929 року Організації українських націоналістів полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Місія Ляхо- вича полягала в налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз’ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо України та в Східній Європі в цілому. В інструкціях, які йому давав Коновалець, особливий акцент робився на тому, щоб переламати поширені серед британських урядовців
погляди, буцімто політика ОУН є пронімецькою. «Це наносить шкоди нашій справі, — зазначав Коновалець, — і було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондоні, а саме: маючи на увазі нашу далеку майбутність, ми воліли б кооперувати з Брітанією у вирішуванні справ на Сході Європи, ніж з ким-небудь іншим…»10 Якось він наголосив у листі до Ляховича: «…Наша політика в даний момент повинна: 1) За всяку ціну старатися включити українську проблему в сферу, так сказати б, заінтерисування великобританської політики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики»11.
Є. Ляхович згадував, що, коли він приїхав до Лондона, офіційна британська влада його спочатку зустріла дуже прохолодно. Проте його прийняв у Міністерстві закордонних справ Великої Британії голова Північного департаменту Кольер Лоренс (Collier Laurence), досвідчений кадровий дипломат, один із 13 провідних радників британського зовнішньополітичного відомства. Розмова була напруженою, але все ж було досягнуто обопільної домовленості, що Ляхович матиме можливість регулярно подавати до Північного департаменту британського МЗС меморандуми, які б віддзеркалювали позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно України12. Крім того, він розгорнув активну інформаційну діяльність, виступаючи із статтями в британській пресі та поширюючи серед британських журналістів матеріали про Україну.
У червні 1935 р. Є. Ляхович передав до британського МЗС розлогий лист Є. Коновальця, в якому викладалися концептуальні оцінки політичної ситуації в Європі та його позиція щодо українського питання в контексті угод, підписаних провідними європейськими державами. У листі Коновалець наголосив, що політичні процеси в Європі «розгортаються проти бажань українського народу». Особливо різко він засуджував німецько-польський та радянсько-французький договори. «Маю тут на думці, — писав Коновалець, — і договори та угоди, заключені між деякими європейськими потугами, які заторкують між собою теж долю територій, за- мешкалих головно українцями, і які порушують природне право українського народу до вирішування своїх прав ним самим. З цього виростає нова небезпека бути втягненим у конфлікти між різними державами в ролі пасивного чинника, який всі використовуватимуть для своїх власних цілей зі шкодою для нього самого… Замість втішатися привілеєм свобідного життя в самостійній державі, український народ є нині поділений між чотирма сусідуючими з ним державами. В цьому криється небезпека, що українці, якими командуватимуть чужі в рядах армій цих держав, можуть бути приневолені виступати проти себе зі зброєю в руках. Ми, Організація Українських Націоналістів, боремося за повну самостійність України. Тому ми нині ставимо активний спротив усім окупантам українських земель… Ми виходимо з засади, що наші змагання до здобуття повної самостійності не стоять в жадній суперечності до політичних, економічних та стратегічних інтересів Великобританії. Беручи це під увагу, ми плекаємо також надію, що в наших змаганнях до са- мостійности ми одержимо підпертя Великобрітанії, бо ми переконані, що тільки сильна й самостійна Україна може вплинути на стабілізацію теперішньої непевної ситуації та на привернення рівноваги сил у Східній Європі… Ми надіємося, що в майбутньому вдасться встановити таке співвідношення між інтересами Великобрітанії й України, яке буде корисним для обох країн»13.
Збереглися свідчення, що переклад листа потрапив до керівника Північного департаменту МЗС Великої Британії Ко- льера Лоренса, який зробив на його полі таку замітку: «Лист Цей, здається, є маніфестом партії Коновальця (ОУН), в якому він висловлює її ставлення до недавніх потягнень німецької і радянської політики. Його головна теза висловлена в ідеї, що німецько-польське «визволення» України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути відкинуто. Якщо б я був українцем, я висловився б так само»11.
Є. Ляхович 1935 року готував приїзд провідника ОУН полковника Є. Коновальця до Великої Британії і отримав від представників впливових громадських та військових кіл запрошення для нього. Про це Коновальця повідомили, і він прийняв запрошення. Однак згодом без пояснень скасував свою поїздку до Лондона. Невдовзі британську столицю покинув і сам Є. Ляхович як представник ОУН.
Увагу офіційного Лондона до українського питання ілюструє намагання британського МЗС зібрати якомога більше інформації про загальну ситуацію на територіях, населених українцями, у складі різних держав, настрої української громадськості та про діяльність українських політичних організацій. Така інформація надходила від посла Великої Британії в Москві лорда Вісконта Чілстона, посла Великої Британії у Варшаві Генрі Кеннарда, британського посольства в Бухаресті, британської військової розвідки «МІ-5» та з інших джерел. Ця інформація була досить контроверсійною, в ній були як позитивні, так і негативці оцінки українського руху. Але домінуючими в них все ж були скептичні характеристики15. Очевидно, саме це значною мірою визначало настороже- но-обережне ставлення англійського уряду до контактів з українськими посланцями та відсутність публічних виявів його позиції щодо майбутнього України.
Однак зусилля українців не були марними. Серед широкої британської громадськості почали з’являтися паростки симпатії до українського народу та окреслилося коло тих, хто вважав, що його тогочасне становище є дуже несправедливим. У тому числі — цілий ряд провідних британських аналітиків висловилися на підтримку державницьких прагнень українців та почали обстоювати концепцію появи на сході Європи дружньої до Великої Британії самостійної й демократичної Української держави, яка могла б стати стабілізуючим фактором у цій частині європейського континенту.
Важливою особою, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспільстві, став відомий журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон (Lancelot Lawton). На початку 30-х років XX ст. його увагу привернула напружена політична ситуація, що окреслилася на Сході Європи. На думку Л. Лоутона, головною причиною існуючих глобальних міждержавних суперечностей стало українське питання. У квітні 1934 року на сторінках часопису «Двотижневий огляд» (The Fortnightly Review) він опублікував велику статтю під назвою «Пригноблена Україна» (The oppressed Ukraine), в якій констатував: «Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англії взагалі чув про Україну». Аналізуючи ситуацію навколо України та німецько-поль- ський договір 1933 року, Лоутон наголосив, що «проникнення Німеччини і Польщі на Україну зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великої Британії». На його думку, для британської політики на Сході необхідно було ввести Україну в систему Західної Європи. «Незалежна і автономна Україна, — писав він, — необхідна для європейського економічного прогресу і світового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британія встановлює дружні зв’язки16.
Послідовно висвітлюючи східноєвропейську проблематику в цілому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував і очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росія та її відносини з її сусідами» (Contemporary Russia and her relations with her neighbors), яке пізніше почали називати «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Contemporary Russia). Фактично в кожному випуску Щоквартальника публікувалися матеріали про Україну, в тому числі — регулярно друкувалися і українські автори. Зокрема, це були статті Романа Смаль-Стоцького про національні рухи в СРСР, Степана Давидовича про Карпатську Україну, матеріали про український націоналізм17.
На початку січня 1935 року сталася подія, яка засвідчила суттєві зміни в ставленні британської громадськості до Укра- ни — одразу чотирнадцять членів британського парламенту та шість відомих громадських діячів звернулися до Ліги Націй з петицією, в якій висловлювався протест проти утисків і гонінь українського населення на території Польщі18.
У останні дні лютого 1935 року українське питання було піднесено на якісно новий рівень у британському суспільстві. За ініціативою британської громадськості в Лондоні з’явився Англо-український комітет, до складу якого ввійшли члени парламенту, громадські діячі, відомі вчені та журналісти Великої Британії19. (40) Комітет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспільної думки до української проблеми й окреслювалося активне зацікавлення різними аспектами українського питання. У заяві, зокрема, наголошувалося на таких тезах:
— – становище українців у Східній Галичині заслуговує на якпильнішу увагу англійської громадськості;
— – етнографічно український народ займає суцільну територію, за своїми розмірами більшу за територію Франції чи Великої Британії, яка розділена між СРСР, Польщею, Чехо- словаччиною та Румунією;
— – справедливість стосовно українців досі не встановлено, і подальше ігнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всієї Європи;
— – новостворений Англо-український комітет буде постійно стежити за ситуацією навколо України і вдаватись до будь-яких дій, коли в тому виникатиме необхідність20. (41)
Серед інших учасників зборів заяву Англо-українського комітету підписали: члени палати громад британського парламенту, член таємної ради Джон Гілс, Джефрі ле М. Мандер
та полковник Дж. С. Веджвуд; член таємної ради лорд Дікін- сон, член таємної ради лорд Ноель-Бакстон, колишній член британського парламенту підполковник Сесіль Л’Естранж Малон, журналіст Ланселот Лоутон; відомі науковці, члени Британської академії професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч. Почесними секретарями комітету були затверджені підполковник Сесіль Малон та Ф. Еш Лінкольн21.
В умовах, коли територія України була поділена між Радянським Союзом та низкою європейських держав, а питання самостійності України й самовизначення українського народу взагалі не розглядалося урядом Великої Британії та урядами інших провідних європейських країн як актуальна політична тема, ця ініціатива була не лише доволі несподіваною, з позицій сучасного погляду на ту ситуацію — вона була неймовірною. Адже в складі Англо-українського комітету не було жодного українця! При цьому комітет ставив собі за мету розглянути місце й роль України в європейській політиці та ствердження права українців як нації на власну державність.
Впливова лондонська газета «Тайме» від 1 березня 1935 р. у статті «Англо-український комітет» так відгукнулася на цю подію: «В Лондоні створено Англо-український комітет для захисту інтересів українського народу, який, як це наголошується в заяві, зробленій учора ввечері, займає більш-менш суцільну територію, більшу ніж Франція та Велика Британія й нині поділену між СРСР, Польщею, Чехо- словаччиною та Румунією. Надто мало було спроб, говориться в заяві, утвердити справедливість стосовно українців, і подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всієї Європи»22.
Про діяльність Англо-українського комітету відомо дуже мало. З тих скупих джерел, які доступні нам сьогодні, можна з ясувати, що члени комітету мали активні контакти з українськими представниками в Лондоні, направляли до британських урядових представників свої висновки та рекомендації, організовували висвітлення українського питання в британській пресі. Зокрема, один із почесних секретарів комітету підполковник Сесіль Малон у своїй записці «Велика Британія і Україна» наполегливо рекомендував британському урядові підтримати український самостійницький рух та прагнення українців до незалежності. У ній, зокрема, йшлося: «Розвиток українського самостійницького руху створює необхідність розглянути його з точки зору бачення британських інтересів… Велика Британія повинна рахуватися з фактом, що український рух таки існує і що нині він, мабуть, сильніший, ніж коли-небудь перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численні області України, а частково радянською політикою… Виглядає, що британська політика повинна прагнути до підтримання тісного зв’язку та приязних стосунків з українським рухом, виявляючи в цей спосіб історичну роль Британії як оборонця поневолених народів. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам інтересів, а був дружньою силою, готовою щиро співпрацювати з Британською спілкою народів»23.
29 травня 1935 р. в залі засідань Палати громад парламенту Великої Британії під головуванням авторитетного члена парламенту Джона Хілса за ініціативою Англо-українського комітету відбулися публічні слухання, присвячені ситуації навколо України. З доповіддю, яка мала промовисту назву «Українське питання» і згодом була опублікована від імені комітету, виступив один із його засновників та найбільш активних членів — британський журналіст Ланселот Лоутон24.
Чимало оцінок та висновків Лоутона, проголошених у доповіді, дотепер є надзвичайно несподіваними з огляду на те, що вони були сформульовані діячем, котрий за своїм походженням ніяк не був пов’язаний з Україною та українською нацією — настільки виразно вони подані з проукраїнських позицій. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно зрозумілими були такі складні та дражливі питання, які не лише тоді, а й зараз нерідко стають предметом політичних спекуляцій — питання власної національної ідентичності українського народу та його глибоких історичних коренів, своєрідної ментальності, традицій і культури, поворотних моментів історії:
«Етнічна Україна в 3—4 рази перевищує площею Велику Британію й займає суцільну територію від Карпат до Кавказу».
«Українська проблема — це не проблема щойно народженої дрібної меншини з її дитячими хворобами. Її корені сягають античних часів».
«Українці справедливо посилаються на Київську Русь як на колиску своєї нації. Фактично ця територія почала звично називатись Україною з XII ст.. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордоні з Азією».
«Тоді так само, як і тепер, приваблива Україна була з усіх боків оточена й завойована. У ході цієї боротьби виникло козацтво. Це були войовничі, фантастично сміливі люди… На укріплених островах нижче дніпровських порогів вони заснували демократичну військову республіку — один з перших прикладів національного самовизначення».
«Після революції українці проголосили свою незалежність, …і чинили відчайдушний опір і білим, і червоним, та врешті були упокорені більшовицькою Московією».
«Українська нація — це реальність, яка має під собою принаймні тисячу літ автентичної історії. Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю. Через її багатства, чудовий клімат і унікальне розташування на великому перехресті світових шляхів Україна постійно виявлялася жертвою загарбників і гнобителів, її постійно членували і ділили».
У доповіді JI. Лоутона звертається увага на несправедливий щодо українців характер Версальської системи мирних договорів, які закріпили розчленування України після Першої світової війни. Відкрито говориться про польсько-українське протистояння в Східній Галичині в 20-х—30-х pp. XX ст. та політику полонізації українського населення, яку тоді проводила польська влада. Говорячи про масові репресії більшовицької диктатури проти українського національного руху на території СРСР, Л. Лоутон стверджує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932—1933 роках, був спланованим, був складовою частиною цих репресій.
Британський журналіст робить висновок: «Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим більш намагатися вирішити — справа дуже клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення».
Наприкінці 30-х років XX ст. грозові хмари над Європою досягли критичної межі. Протягом 1938 р. нацистська Німеччина приєднує до себе Австрію і домагається згоди провідних європейських держав на приєднання північної частини Чехословаччини. Південні райони Чехословаччини були передані Угорщині. В середині березня 1939 р. всю територію Чехії та Моравії, а також Карпатської України окупували німецькі та угорські війська. Як держава Чехословаччина перестала існувати. Для багатьох політиків та аналітиків стало очевидним, що в Європі наближається новий великий перерозподіл сфер впливу та нова війна.
На тлі цих драматичних подій Ланселот Лоутон намагається знову привернути увагу громадськості та офіційних чинників Великої Британії до українського питання. 1 лютого 1939 р. він виступає з великою доповіддю на засіданні членів Близько- та Середньосхідного товариства, яке відбулося в Лондоні під головуванням члена конгресу Трейсі Фі- ліпса. Текст доповіді із промовистою назвою «Україна: найбільша проблема Європи» опублікували на сторінках журналу «Схід Європи та сучасна Росія» (East Europe and Contemporary Russia)25.
За своєю структурою та змістом ця доповідь близька до виступу Ланселота Лоутона на засіданні Англо-українсько- го комітету в 1935 р. Разом з тим вона містить детальніші історичні екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автора широкого кола наукових праць та джерел з історії України. Розвиваючи свою тезу про існування української державності в минулому, Л. Лоутон виділяє три основні історичні періоди, коли, на його думку, на території України існували ті чи інші форми Української держави: добу Київської Русі; козацьку добу; період Першої світової війни та перші повоєнні роки. Характеризуючи їх, Лоутон зазначав:
«Можливо довести, що впродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала. Перший з них — від дев’ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, відомій сьогодні як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з передових в Європі. Держава, відома під назвою Русь, була Україною, а її столицею був Київ».
«Другим періодом української незалежності був козацький період… Козаки, які під назвою «бродників» існували в стародавній Україні, зійшлися й заснували свою славну державу на острові (нижче порогів) на Дніпрі… Козацька держа- ва була реальним продовженням, в оригінальній формі, незалежної української держави».
«1914 року зла доля… знайшла Росію. Це була європейська війна, внаслідок якої Україна в 1918 році стала незалежною державою».
Широку ерудованість та здатність бачити глибинну суть процесів Ланселот Лоутон демонструє при розгляді становища українців у складі різних держав. Особливу увагу при цьому він приділяє СРСР, акцентуючи на протистоянні російського централізму, що спирався на більшовицьку ідеологію, та виявів стихійного, глибоко закоріненого в українському суспільстві націоналізму, який, на думку Л. Лоутона, пронизував українську інтелігенцію та українське селянство. Особливо цікавими є спостереження Лоутона щодо ролі українського селянства як головного носія українського національного духу та державницьких традицій. «У жодній частині Радянського Союзу, — зазначає він, — спротив колективізації не був такий упертий і сильний, як в Україні. …Усіма засобами, що лишалися в їхньому розпорядженні, вони (селяни. — С. К.) боролися за свій український стиль життя, і в результаті п’ять мільйонів селян загинули від голоду і з інших причин… Україна — селянський народ… Сьогодні селяни всіх країн домагаються підвищення свого статусу й поваги. Тож цілком природно, що українське питання знову виходить на перший план в цей момент і що селянський народ України має зібрати врожай енергійних молодих провідників. Коли раніше я зупинився на військових якостях їхніх предків, це було тому, що я хотів показати, що українці мають великі традиції боротьби».
Характеризуючи наростання польсько-українських конфліктів в умовах Польської держави, Л. Лоутон робить надзвичайно точний та об’єктивний висновок щодо їхніх глибинних причин: «Немає сумніву в тому, що дві горді та вперті волі зіштовхнулися, і в результаті існує таке гостре напруження, що тепер неможливо досягти згоди в будь-чому. Українці налаштовані здобути свободу. Поляки не поспішають дати її їм». Критично Л. Лоутон оцінював становище українців у Румунії та Чехословаччині, де, на його думку, вони також зазнавали утисків та дискримінації.
Аналізуючи можливі найближчі устремління нацистської Німеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однією з головних цілей наступної німецької експансії буде Україна з її унікальними ресурсами та географічним положенням.
Підбиваючи підсумки, Л. Лоутон закликав офіційний Лондон підтримати Україну та українців у їхніх прагненнях до свободи й висловив переконання, що такі кроки відкриють новий шлях для розв’язання багатьох європейських проблем, схожих на українські. Майбутнє Європи Ланселот Лоутон бачив у рівноправному та демократичному співіснуванні новопосталих, малих і традиційних великих європейських держав.
«Якою повинна бути позиція Великобританії? Наша позиція, я гадаю, — писав Л. Лоутон, — повинна бути та, що і в українців. Ми повинні стояти на боці України і кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повинні намагатися привести до такої розв’язки, яку вона собі бажає. Діяти так, я переконаний, буде в наших інтересах так само добре, як і в її.
Великі зміни наближаються у Східній Європі, і проблеми, схожі на українські, будуть повторюватися. Якщо ті проблеми будуть вирішені в новому дусі й новим шляхом, тоді мають бути знайдені якісь засоби, щоб якісь молоді й маленькі нації могли жити в незалежному бутті пліч-о-пліч з більш давніми та могутніми націями».
Дивним чином в цих словах британського журналіста, виголошених ним напередодні Другої світової війни, коли навколишній світ був далеким від справедливості та альтруїзму, були сфокусовані головні принципи творення майбутньої об’єднаної Європи, втілені в життя європейськими націями.
Історія українсько-британських відносин у першій третині XX століття відбиває драматичні сторінки української історії, пов’язані з боротьбою українського народу за незалежність та власну державність. Вона сповнена суперечностей, взаємних розчарувань та романтичних спалахів надії. Створення та діяльність в середині 30-х років XX століття у Великій Британії Англо-українського комітету, подвижницька робота британського журналіста Ланселота Лоутона, спрямована на підтримку державницьких устремлінь українського народу, є важливими фактами з історії англо-українських взаємин. Вони засвідчують існування сталої традиції взаємної симпатії та прагнення до дружніх і щирих відносин між двома народами, носіями якої, в першу чергу, були широкі кола громадськості.
Сергій КОТ 19 серпня 2011 р.
«Симоненко Р.Г. Прихід Гітлера до влади і наростання загрози німецької агресії проти України // Історія України, маловідомі імена, події, факти (збірник наукових праць). — Вип. 29. — К., 2005. — С.83-84, 89; Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 42.
9 Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 897; Ляхович Євген. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933-1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — Париж — Нью-Йорк, 1980. -С. 3405.
10 Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915. ” Там само, с. 924.
12 Там само, с. 913. ‘[1] Там само, с. 916—917.
14 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв, праця, с.900.
,5 Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 895-899; Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917— 921.
16 Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью- Йорк — Львів, 1993. — С. 42; Зеленко Костянтин. Назв, праця, с. 884.
17 National Movements in the Soviet Union // Contemporary Russia and her relations with her neighbors. — London, Autumn 1936; Stephen Davidovich. Carpato-Ukraine // East Europe and Contemporary Russia — London, Winter 1939; Ukrainian Nationalism // East Europe and Contemporary Russia — London, Winter 1939.
,8 Косик Володимир. Україна і Німеччина, с. 42-43.
19 Aiglo-Ukrainian Committee//The Times. – 1935— 1 March.
20 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935. – P. 3.
2‘ Там само.
22 Aiglo-Ukrainian Committee // The Times. – 1935 – 1 March. ‘ Цит. за: Ляхович Євген. Назв, праця, с. 917—918.
24 Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. – London, 1935.
?5 Lancelot Lawton. Ukraina: Europe’s Greatest Problem // East Europe and Contemporary Russia – London, Spring 1939. – p.28 – 60.
[1]Там само, с. 469