Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

Б. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І МОСКВА В1648-1653 pp.: ЧИ НАСПРАВДІ ВСІ ШЛЯХИ ВЕЛИ ЛИШЕ ДО ПЕРЕЯСЛАВА?

Початок офіційним зносинам гетьманського уряду Богда­на Хмельницького з московським царем Олексієм Михайло­вичем було покладено гетьманським листом від 8/18 червня 1648 p., тобто на самому початку визвольної боротьби козацт­ва, що спалахнула кількома місяцями раніше на Запорожжі. Про що ж ішлося в листі й як він трактувався в російській та радянській історіографіях?

Насамперед гетьман повідомляв про здобуті над поляками перемоги, прохав про надання військової допомоги, а також висловлював побажання бачити православного християнсько­го монарха на королівському троні у Варшаві. Останнє дало підстави історикам, які вишукували приклади возз’єднавчої риторики в заявах козацького лідера, трактувати лист як пер­ше звернення з проханням про прийняття України під владу царя. Але чи ставив Хмельницький перед собою насправді та­ку мету? Безумовно, що ні. І пояснювалося це, передовсім, уже тим, що на той час козацтво поки що не мислило себе поза державним тілом Речі Посполитої, а свою боротьбу вело під гаслами захисту православної віри від утисків католиків й особливо єзуїтів, гарантування козацтву цілісності давніх прав і привілеїв, зміцнення… королівської влади, що убезпе­чило б український народ від зловживань місцевих магнатів.

А як же заклики до царя обійняти королівський трон? У цьому також немає жодного протиріччя. Адже напередодні, в травні 1648 p., помер король Владислав IV і в період безкоро- лів’я будь-хто з числа лицарського люду держави міг висуну­ти власного претендента на вакантний трон. І це жодним чи­ном не сприймалося як державна зрада. Сходження на коро­лівство православного монарха, безперечно, було вигідним для православної України, оскільки б ліквідувало пересліду­вання за релігійні переконання.

 

Крім того, варто пам’я­тати, що в Хмельницького був ще один вельми важли­вий аргумент, аби встанови­ти дружні взаємини з Мос­квою. Адже царські війська, на заклик польської сторони та у відповідності з умовами таємного польсько-росій­ського договору антитатар- ського спрямування 1647 p., готувалося до походу про­ти… козаків, які були союз­никами татар і які їх закли­кали в Україну для спільної боротьби проти поляків.

Наступні місяці блиску­чих перемог не лише всели­ли повстанцям упевненість у Гетьман України Богдан Хмельницький своїх силах, а й обумовили важливі трансформації по­літичного світогляду керівництва повстання та сприяли пе­регляду мети і завдань збройної боротьби. На початку 1649 р. Хмельницький вперше формулює завдання відриву України від Речі Посполитої та створення власної незалежної козаць­кої держави.

Гетьман був змушений шукати надійних і потужних со­юзників. Українська дипломатія торує шляхи до монарших дворів Центральної та Південно-Східної Європи, веде напо­легливі переговори з сепаратистськи налаштованими про­тестантськими лідерами Литви. І саме в це час, ймовірно, з подачі єрусалимського патріарха Паїсія, котрий був близь­ким до двору Олексія Михайловича й щиро перейнявся ідеєю створення потужної православної осі, Б. Хмельниць-

кий уперше посилає свого посла до Москви з пропози­цією прийняти Військо За­порозьке під царську про­текцію (захист). Москов­ське керівництво, пам’ята­ючи про трагічні наслідки збройних протистоянь з Річчю Посполитою в роки Смутного часу та Смолен­ської війни, на заклики української сторони не від­повіло, обмежуючись лише моральною підтримкою.

Цар Московії Олексій Михайлович

Залишившись без допо­моги, Військо Запорозьке не зуміло завдати рішучої по­разки Польщі в ході Зборів- ської битви 1649 р. Україн­сько-російські стосунки за­знають охолодження. У цей

час у Чигирині знаходить притулок Самозванець, котрий ви­давав себе за сина московського царя Василя Шуйського та претендував на московський престол. Гетьман залишався глу­хим до його вимог видати Самозванця. Крім того, звинувачу­ючи Москву в зраді, гетьман погрожував силою змусити її виступити проти поляків або самому нещадно помститися московським прикордонним повітам.

Так триває аж до початку 1651 p., коли на горизонті знову зловісно не виринає примара чергової війни з Польщею. Як і двома роками раніше, Хмельницький прагне будь-що не зали­шитися наодинці з могутнім супротивником. Із цією метою ак­тивізуються контакти з Трансільванією, Валахією, Молдавією, шукаються шляхи порозуміння зі Швецією. Особливої динамі­ки набирають зносини з Кримським ханством та його сувере­ном — Османською Портою. Відчутно теплішають і стосунки з Москвою. Скликаний наприкінці зими 1651 р. Земський собор у Москві навіть ухвалює рішення про можливість ламання «вічного миру» з Польщею та надання допомоги Україні.

Однак ці рішення так і залишилися на папері. Хмель­ницький же влітку 1651 р. на Берестецьке поле зумів закли­кати лише кримського хана. Та й той у критичний момент бою його зрадив. Як відомо, наслідком поразки став важкий Білоцерківський мир, що фактично перекреслював здобутки українського народу в творенні власної держави. І хоч блис­куча перемога під Батогом, здобута українською армією на­ступного року, ліквідувала принизливий мир, можливостей для успішного завершення війни з Річчю Посполитою зали­шалося все менше. До влади в Польщі прийшли войовничо на­лаштовані «яструби» на чолі з канцлером Стефаном Коріцинським; прорахунки гетьмана в політиці щодо Придунайських держав привели їх до стану союзників Варшави; кримський хан відверто демонстрував небажання бачити поруч із своїми кордонами сильну українську державу.

Перед українською елітою постала трагічна дилема — або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотво­рення та визнати владу польського короля, або спробувати за­ручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок пев­ного обмеження власного суверенітету.

Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатура­ми на роль протектора України на той час виступали москов­ський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одно­го, так і другого, тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки. Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішен­ня. І перший обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула. В се­редині травня до Чигирина прибув посланець султана, котрий передав гетьману грамоту Мегмеда IV та атрибути влади ва­сально залежного від Високої Порти правителя. Запропонова-

ні султаном умови васальної залежності були навіть значно ліпші, аніж ті, що регулювали залежність кримського хана.

Здавалося, що тактична мета Хмельницького — утримання протекції могутнього володаря — була досягнута (у тому ж, що його стратегічною метою й надалі залишалося досягнення повної незалежності — сумнівів не виникає). Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням. Що перешкоджало цьому? Сьогодні важ­ко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмель­ницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і навряд чи могла надати серйозну військову допомогу. А може, стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусив мос­ковських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну про намір царя взяти її під своє покровительство. Прикметно, що в рішеннях Земського со­бору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажанні її відпусти­ти в підданство турецькому султану чи кримському хану…

Сучасна інтерпретація подій 8/18 січня 1654 р. у Переяславі

 

Але, як би там не було, на осінь 1653 р. сторони визначи­лися зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, мос­ковська сторона наполягала, щоб проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики «збирання руських земель» Москвою. Але гетьман указав на Переяслав. І тут ми можемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як так­тичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?

 

1 Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз. — К., 1996. — С. 140-142.

2 Українська Центральна Рада. — Т. 1. – К., 199 — С. 393, 459.

4 Нагаєвський І. історія Української Держави XX століття. — Км 1993. — С. 339-340.

5 Цит за: Зеленко Костянтин. Великобританія і Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 884.

6 Цит. за: Зеленко Костянтин. Назв, праця.

7 Там само; Косик Володимир. Франція та Україна. Становлення української дипло­матії (березень 1917 — лютий 1918). — Львів, 2004. — С. 170—172.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.