Так, немов малюнки із натури,
Чорно-білі всі оці гравюри,
На яких – неначе димний сон.
І встає над селищем донецьким,
Ніби дивна небачена фреска,
Шахти он трикутний терикон.
Степ. Сухі поблідлі трави,
Вугольком вантажені состави.
Вдалині – заводу корпуси,
Контури високовольтних ліній,
Що розбіглись ланцюжками тіней,
Горизонту смуга повиса.
На копрах, заколисані вітром,
Транспаранти в сутінках досвітніх.
У задумі придорожній ліс.
Сірий шифер. В куряві шосейка.
Цей пейзаж торкає моє серце,
Схвилювавши так мене до сліз.
В чорно-білім цім простім пейзажі
Розчиняюсь, вже забувши майже,
Що здававсь в дитинстві золотим.
І стаю якимсь штрихом помалу
На малюнку тьмяному, туманнім –
І зливаюсь непомітно з ним..