Близько 11 — 12 лютого польський король Ян II Казимир довідався про прийняття Військом Запорозьким протекції мос­ковського царя. Усвідомлюючи неминучість широкомасштаб­ної війни на сході, король розгортає активну дипломатичну війну проти царя та українського гетьмана. Упродовж другої половини лютого польські дипломати відряджаються до Туреч­чини, Криму, Валахії, Трансільванії, Молдавії, інформуючи їх­ніх правителів про небезпеку, яка нависла над державами від союзу козаків з московитами, та закликаючи до спільного вис­тупу проти них. Саме цим часом датується і відоме звернення

Яна II Казимира до козацького полковника Івана Богуна, кот­рий, не склавши присягу Олексію Михайловичу, дав підстави полякам сподіватися на можливість його перетягування на свій бік. У тому разі, коли Богун відступиться від «зрадника Хмель­ницького», йому було обіцяно гетьманську булаву, підтвер­дження шляхетського звання та надання будь-якого староства в Україні, яке йому лише «полюбиться».

У грі з Богуном в польського керівництва шансів було не­багато, а ось зовнішньополітичні акції Варшави несли в собі велику потенційну загрозу інтересам України. І саме на деза­вуювання в Європі негативних наслідків вражень від переяс­лавських домовленостей і була спрямована активна зовніш­ньополітична діяльність гетьманського уряду.

Незважаючи на болючу особисту рану — смерть сина Ти- моша влітку 1653 р. у війні проти військ придунайських пра­вителів, державні інтереси вимагають від Богдана переступи­ти через власні емоції та кривди й домагатися налагодження союзницьких відносин із трансільванським князем, молдав­ським та волоським господарями. Зокрема, в листі до тран­сільванського князя Д’єрдя II Ракоці Хмельницький, зазна­чивши, що його «син без мого відома захищав батька й нама­гався шукати всюди противника. Але що сталося, того не можна повернути…», пропонував відновити «найтіснішу дружбу» та прохав не надавати «допомоги ворогам нашим». Ще більш далекосяжними були пропозиції, висловлені пра­вославним правителям Молдавії та Валахії, котрих гетьман закликав підтримувати «добрі відносини, як були вони спо­чатку між нами як між християнськими князями, які нале­жать до єдиної святої православної церкви».

Проте, безумовно, найголовніше завдання тогочасної зовнішньої політики України полягало в тому, щоб домовле­ностями з Москвою не відштовхнути від себе Кримське хан­ство. Адже ні Богдан, ні його оточення не розглядали союз із Царем як альтернативу дружбі з ханом. Такий міф міцно

закріпився у суспільній свідомості уже в часи підкорення Криму Катериною II, коли вкрай потрібно було надати за­конність акту інкорпорації півострова. Насправді ж, хоч від­носини українського козацтва з кримськими татарами й бу­ли наповнені численними прикладами конфронтації, зводи­ти їх лише до такого зрізу означало б спрощувати багату іс­торичну палітру. На середину 1650-х років у Криму серед місцевої знаті була досить потужна проукраїнська партія, і її впливи Богдан сподівався використати для того, щоб, як­що не вберегти антипольський союз із Кримом у непоруш­ності, так принаймні не допустити переходу ханату на анти­українські позиції, спонукати його зайняти позиції нейтра­літету. З метою зондування настроїв в оточенні хана Іслам Ґерея вже на початку лютого гетьман відправив своїх по­сланців до Бахчисарая. Дізнавшись про тривогу, спровоко­вану в ханській резиденції відомостями про українсько-ро­сійське зближення, наприкінці лютого Богдан відправляє до Криму наступне посольство.

Паралельно зі стосунками з ханом розвиваються взаєми­ни з турецьким султаном. На перших порах українська ди­пломатія намагається уникати обговорення проблеми цар­ської протекції, прагнучи насамперед через Стамбул вплива­ти на кримське керівництво, яке, як відомо, було у васальній залежності від султана. Коли ж цього досягти не вдається, за наказом Хмельницького українські посли повторюють перед Мехмедом IV пропозицію щодо прийняття України… під протекцію турецького султана! І тут варто наголосити, що ні­чого дивного, а тим паче зрадливого в діях українського геть­мана не було, адже стосунки клієнт — патрон передбачали лише виконання певних умов клієнтом за надання певних послуг чи захисту патроном. Мову про входження україн­ських земель як провінції до складу Російської держави геть­ман і старшина на початку 1654 р. не вели. Як же тоді плану­валося будувати відносини з московським царем?