У середині лютого гетьман скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на обговорення яких і було винесено питання щодо характеру та змістового напов­нення договору Війська Запорозького з московським царем.

І хоч прямої інформації про перебіг цих нарад не зберег­лося, наявні опосередковані свідчення дозволили Михайлу Грушевському дійти висновку, що дебати учасників зібрань були доволі гострими, а позиції сторін непримиримими. Це певною мірою й зашкодило виробити концептуально ціліс­ний проект угоди. Підґрунтям же розходження інтересів старшини стало те, що старшинський корпус, як і саме ко­зацтво загалом, формувалося з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетського стану, так і «старинне» козацтво, а також представники се­лянства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неод­норідність позначалася як на рівні політичної культури різ­них відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їхніх на­гальних потреб. Адже для одних було важливим досягнен­ня високого рівня політичної суб’єктності Гетьманату (реш­ту прав як шляхтичі вони вже мали), а для інших — аби їх ніхто не намагався знову присилити до виконання повин­ностей на користь пана чи царя.

Утім, укладачам проекту українсько-російської угоди вдалося досягти балансу інтересів різних соціальних про­шарків і виробити документ, який передбачав застережен­ня як загальнодержавних прав на зовнішньополітичній аре­ні, недоторканності політико-адміністративного та соціаль­но-економічного внутрішнього укладу, так і містив гарантії Для окремих соціальних верств, прошарків і навіть певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект містив 23 статті. Найголовніші з них Декларували ідеї зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючо­го українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних відносин з інозем­ними державами (в разі з’ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо де­кларувалася недоторканність внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого україн­ського населення та окремих його соціальних станів і груп.

Російська сторона повинна була надати військову допо­могу проти Польщі та сприяти в утриманні від війни Крим­ського ханату. Натомість гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах) так, як це робили правителі Трансільванії, Молдавії та Во­лощини на користь турецького султана.

Крім цих питань, що мали принципову вагу, до проекту було занесено ще цілий ряд дрібних положень, що переко­чували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з поль­ським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший ха­рактер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними і не можуть сприйматися інакше як певні ру­дименти політики козацького автономізму, від якої Хмель­ницький і його оточення вже давно відійшли, взявши за ме­ту унезалежнення України.

Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він зага- лом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати осно­вою для розбудови взаємовигідних і міцних відносин сторін.

17 (27) лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект і делегація на чолі з генеральним суд­дею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезли його до Москви. І як­що проголошення союзу в Переяславі, по суті, було фор­мальністю, то українсько-російський договір, що мав поста­ти за результатами переговорів у Москві, важив для долі Української держави дуже багато.