Навіть гуманітарна освіта автора не може виправдати його невігластво у визначенні геометричної фігури з двома вершинами в якості трикутника. Але в даному випадку мова йде не про математику, а про велику політику. Стосовно ж то­го, що українсько-російський договір 1654 р. належить саме до сфери не те що великої, а дуже великої політики, сподіва­юсь, сумнівів немає ні в кого. Принаймні, в історії України важко знайти ще одну таку історичну дату, яка б упродовж кількох століть привертала до себе пильну увагу не стільки істориків, скільки політиків, громадських діячів та й зви­чайних людей, яким не байдужі історія та сьогодення.

Зрозуміло, що цей інтерес найбільше підживлюється різ­ного роду політичними мотиваціями та навколополітични- ми спекуляціями. Немало цьому сприяє й те, що оригінал договору, який так багато важив не лише для України, а й Усієї Центрально-Східної Європи… безслідно зник. Відомо, Що найбільше можливостей для появи різного роду інтер­претацій дають саме ті документи, яких ніхто не бачив або бачило дуже вузьке коло осіб, до того ж, у вкрай обмежений проміжок часу.

рін. Гетьман волів сплачувати цареві за його покровитель­ство та військову допомогу певну щорічну данину так, як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільван­ським князем чи молдавським господарем. Натомість, цар звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з казни мали виділятися кошти на утримання війська, ко­зацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяль­ності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфе­ри зовнішньополітичної. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь, вже апріорі до останніх було зарахо­вано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Ту­рецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, ро­сійська сторона детально аргументувала і свою відмову від виплати козакам царського жалування; мовляв, і так дово­диться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував укра­їнський варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний зде­більше розважалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді-огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштовано­му на честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суп­лікою до Посольського приказу, в якій просили перегляну­ти деякі з цих постанов. Прикметно, що найбільше їх зане­покоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря і Богданович-Заруд-

ний наголошували на тому, що то «не так іде про гроші Вій­ську Запорозькому, як про царську славу»! Акцент було об­рано правильно, і уряд Олексія Михайловича пообіцяв від­шукати можливості й прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожного козака, який потрапив до 60-тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя від­булася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла ли­ше через тиждень — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозько­му та залагоджували інші, менш важливі, але також необ­хідні формальності. Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що складалася з 11 статей та отримала назву «Березневих статей». Саме цей документ, що, за логікою ре­чей, мав бути виготовлений у двох примірниках, і зник без­слідно — як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, який десь між 20 і 27 березня на­чисто переписували.

Яким же було ставлення українського суспільства до змісту Московського договору 1654 року?

Ніяким! Тому що український гетьман, знаючи про вне­сені до тексту угоди московською стороною доповнення, не ознайомив з ними навіть козацьку старшину, не те що широ­кий загал. Чому ні? Тому що ці обмеження гетьманських прерогатив аж ніяк не вписувалися в наміри Хмельницького Щодо розбудови власної державності. Звичайно ж, можна погодитися з аргументами тих, хто зображує гетьмана як прибічника промосковської орієнтації. Але справа в тому, Що його «промосковськість» не виходила за межі визнання номінальної зверхності російського царя. Намагання ж Мос­кви втрутитися у сферу внутрішньої політики та поставити під свій контроль сферу зовнішньої за життя Хмельницько­го так і залишилися нереалізованими. Російській владі не вдалося налагодити контроль за фінансовою справою Геть­манату та спрямувати податки з України до Москви — жод­на копійка, чи, точніше, жоден гріш податкових коштів так і не потрапив до царської скарбниці. Особливо болючою для російської сторони була демонстративна незалежність геть­мана у зовнішньополітичній сфері. Доходило до того, що Ро­сія укладала перемир’я з Польщею та вступала у війну зі Швецією, а українське керівництво у союзі зі шведським ко­ролем воювало польські землі та розробляло плани їхнього розподілу між опонентами російського царя та Україною!

Коли ж посольство царя на чолі з окольничим Федором Бутурліним на початку літа 1657 р. страхало Хмельницько­го карою Божою за порушення умов договору 1654 р., то гетьман резонно вказав на те, що він на такі умови не погод­жувався. У нього і на думці того не було, що царські дипло­мати накинули його послам у Москві. Отже, зацікавленість Хмельницького у зникненні тексту договору зрозуміла. Але як міг російський уряд не потурбуватися про збереження оригінального тексту в недоторканності?

Щодо цього також існує досить прозаїчне пояснення. Справа в тому, що після смерті Богдана, що сталася невдовзі після від’їзду з України Ф. Бутурліна, мали місце неоднора­зові спроби нав’язати його наступнику, Івану Виговському, вже нові умови договору. Умови, що ще більше обмежували державний суверенітет Гетьманату. Саме тиск на Виговсько- го з цього приводу й став однією з головних причин україн­сько-російської війни 1658—1659 років. Після падіння ж Ви- говського на переговорах з Юрієм Хмельницьким у Перея­славі в жовтні 1659 р. боярин О. М. Трубецькой (до речі, один з учасників березневих переговорів у Москві 1654 р.) як ав­тентичний текст договору 1654 р. представив сфальсифікова­ний його варіант, що складався вже з 14 статей і, що більш важливо, містив цілий ряд обмежувальних положень, що їх перед цим безуспішно намагалися нав’язати Виговському.

Отож мотиви негативного ставлення сторін до договору 1654 р. знайдено. Значно складніше буде відшукати текст оригіналу. Ще складніше, а головне — важливіше, віднай­ти адекватне розуміння його суті, яке б не залишало місця для політичних спекуляцій та маніпулювання громадською думкою. Абсолютно очевидно, що українсько-російських договір 1654 р. був продуктом політичного розвитку двох сторін у конкретний історичний час — не треба йому припи­сувати якісь функції Святого Письма. Він ніс у собі як шля­хетні помисли щодо спільної боротьби двох православних народів, так і намагання кожної зі сторін щось із своїх стра-

тегічних задумів приховати, щось здобути для себе коштом іншого. Таким було реальне політичне життя. Таким нехай залишиться і пам’ять про нього — без фанфар і урочистих салютів, але й без посипання голови попелом і запізнілого прозріння.

Віктор ГОРОБЕЦЬ 17-31 січня 2003 р.