«Сыны снегов, сыны славян, Зачем вы мужеством упали? Зачем? Погибнет ваш тиран, Как все тираны погибали!»
Михайло Лермонтов
Історик, як і будь-який справжній науковець, постає перед необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, порожніми кліше, а «дивитися в корінь», бачити причини крутих поворотів історії, джерела перемог і поразок колись могутніх держав. Саме такий підхід конче необхідний, коли ми прагнемо осмислити грандіозний і страшний процес «збирання російських земель» навколо Москви (XIV—XVI ст.). Наслідком його стало утворення тиранічної централізованої самодержавної держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321 по 1581 рік збільшила свою площу в 180 разів, і це було лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вільності», як у Англії, не освіченими реформами ліберальних князів, як, наприклад, у Флоренції, а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людишками» й «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне.
Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і царів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких прославляли і дореволюційні, і радянські казенні історики, стояла дивовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Давньої Русі. Ця держава, яка в період найвищої своєї могутності (XIV — перша половина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв’язки із Західною Європою (Велике князівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв магдебурзького права, — ця держава в політичному значенні була протилежністю самовладної Москви.
Усі важливі питання життя міста й республіки вирішувалися — чи то укладання торговельних угод з Європою, обрання голови виконавчої влади — посадника, скликання народного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо — на вічових зборах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фактично був лише найманим воєначальником місцевої дружини.
Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об’єднання в XV столітті ставали вже об’єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то питання стояло так: хто саме очолить процес об’єднання — авторитарна Москва чи Новгород (його підтримував — утім, як побачимо, тільки до певного часу, могутній союзник — Велике князівство Литовське, яке об’єднувало й Українські землі)? Цю альтернативу наш видатний історик Микола Костомаров свого часу фор-
мулював так: «удільно- вічова» чи «единодержавна» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля становила своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі разом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’язком. Ідеал єдинодержавного укладу був зовсім іншим. Тут свобода частин приноситься в жертву іншій ідеї — єдиної держави: тут немає й бути не може навіть мови про зв’язок і з’єднання частин, бо самі частини поглинаються, знищуються».
От навколо чого,
власне, точилася боротьба між Москвою та Новгородом. А розповість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби… ні, не націоналіст, не радикальний і непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монархії», видатний імперський історик Микола Михайлович Карамзін. Наші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім реакціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість. Тим часом те, що писав Микола Михайлович, чесний письменник та історик, який не ігнорував «незручні» факти й події, якщо вони «не вписувалися» в його доктрину, — це переконливе свідчення про злочини раннього московського самодержавства. Отже, слово Миколі Карамзіну.