При владі в Новгороді — посадниця Марфа Борецька та духовний пастир, промосковськи налаштований архієпис­коп Феофіл; у Москві — великий князь Іван (Іоанн III). «Ще не впевнені у твердості Іоаннова характеру, і навіть сумні­ваючись у ній за першими діями цього князя, ознаменова­ними поміркованістю, миролюбством, — пише Карамзін, — новгородці надумали бути сміливими, сподіваючись вида­тися великому князеві страшними, принизити гордість Москви, відновити древні права своєї вольності, втрачені надмірною поступливістю їхніх батьків і дідів. Із цим намі­ром новгородці приступили до справи. Народ більше, ніж будь-коли, мріяв про принади волі; хотів тісного союзу з Ка­зимиром (великий князь Литовський, потім — король Речі Посполитої. — І. С.), тому прийняв від нього воєводу, князя Михайла Олельковича, брат якого, Сімеон, панував тоді в Києві із честю і славою, подібно до древніх князів Володи- мирова племені, як говорять літописці. Безліч панів і витя­зів литовських приїхало з Михайлом до Новгорода.

Усупереч стародавнім звичаям і вдачі слов’янській, якими віддаляли жіноцтво від будь-якої участі в справах громади, жінка горда, честолюбна, вдова колишнього по­садника Ісаака Борецького, мати двох синів, уже дорослих, на ім’я Марфа почала вирішувати долю Батьківщини. Її си­ни, ласкателі, однодумці з’явилися на віче й урочисто ска­зали, що настав час впоратися з Іоанном; що він не государ, а лиходій їхній; що Великий Новгород є сам по собі володар; що жителі його — вільні люди, вони не піддані князів мос­ковських; що їм потрібен тільки покровитель; що цим по­кровителем буде великий князь Казимир, і що не москов­ський, а київський митрополит має дати архієпископа нов­городській Святій Софії. Гучний вигук: «Не хочемо Іоанна!

Хай живе Казимир!», — завершив їхні промови. Народ за­вагався. Багато хто став на бік Борецьких і кричав: «Хай зникне Москва!»

Численне посольство новгородське вирушило до Литви з багатими дарунками та із пропозицією, щоб Казимир був гла­вою Новгородської держави на підставі давніх статутів гро­мадянської свободи», — пише Карамзін і далі повідомляє, що великий князь прийняв усі умови новгородців, написавши грамоту, в якій, зокрема, зобов’язувався не порушувати та­ких правил:

«1. Укласти дружній союз із нареченим владикою новго­родським Феофілом, з посадниками, тисяцькими новгород­ськими, з боярами, людьми житими (шанованими. — І. С.) і з усім великим Новгородом.

1. Віддати тобі, чесному королю й великому князю, Вели­кий Новгород за цією хресною грамотою.
2. Якщо государ московський піде війною на Великий Новгород, то тобі, пане, чесному королеві, або під час твоєї відсутності — Раді Литовській, надати нам швидку допомогу (одразу скажемо: Казимир злякався й не виконав цієї умови, зрадивши новгородців! — І. С.).
3. Новгородець судиться в Литві — за вашими, литвин у Новгороді — за нашими законами без будь-якого утиску.
4. Тобі, чесному королю, не виводити від нас людей, не ку­пити ані сіл, ані рабів, і не приймати їх у дарунок ані королю, ні панам литовським, а нам не таїти законних мит. Волості землі новгородської можуть бути керовані тільки нашими власними чиновниками.
5. Купці литовські торгують із німцями єдино через новго­родських. Двір німецький тобі не підвладний: не можеш зачи­нити його.
6. Ти, чесний король, не повинен чіпати нашої православ­ної віри: де захочемо, там і висвятимо нашого владику (у Москві чи в Києві), а римських церков не ставити ніде в землі нов­городській.

На затвердження договору цілуй хрест до Великого Новго­рода за все своє князівство Литовське й за всю Раду литовську у правду, без наклепу; а посли наші цілували хрест новгород­ською душею до чесного короля за Великий Новгород».

Цими словами закінчувався договір, підписаний у пер­шій половині 1471 року. Зрозуміло, що історія Східної Європи, якби він був реалізований, склалася б інакше. Але це чудово розумів і Іван III, який одразу, під приводом «зра­ди» новгородцями православ’я (що було неправдою, і Іван це знав!), оголосив вічовій республіці війну. Казимир у ви­рішальний момент нічим не допоміг новгородцям; числен­ніше, але гірше згуртоване новгородське військо 14 липня 1471 року розгромили «московітян» (слово Карамзіна) тро­хи південніше від Новгорода, біля річки Шелонь. До речі, Карамзін прямо пише про те, що були впливові новгород­ські багатії-бояри, які таємно тягли руку за Москвою; ці «олігархи» не хотіли боротися за Великий Новгород і вели секретні переговори з Іваном III — про те, як Іван «віддя­чив» їм, ми ще поговоримо.

При цьому московське військо поводилося як загарбник у окупованій країні (а по суті — так воно й було!); Карам­зін пише: «Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський воєвода Холмський і рать великокняжа, з ін­шого — псковітяни (союзники Москви — в 1510 році во­ни будуть теж підкорені нею. — І. С.), вступивши в землю новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полу­м’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу до бере­гів озера Ільмень. Московітяни виявляли оскаженіння нео­писане: новгородці-зрадники здавалися їм гіршими за та­тар. Не було пощади ні бідним хліборобам, ні жінкам. Із жорстокосердістю, притаманною тодішнім часам, воєво­да Холмський, захопивши бранців-новгородців, нака­зав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода».

Результатом поразки був кабальний договір, за яким Новгород, фактично втрачаючи реальну державну самостій­ність, «за провину свою» вносив до великокняжої скарбниці 15 000 рублів (близько 80 пудів срібла), визнавав над собою владу Івана III, клятвено обіцяв припинити всі контакти із Заходом, особливо з Литвою, й видав дипломатів, які підпи­сували з нею договір (Іван негайно наказав відрубати їм го­лови!). А через сім років, у 1478-му, сталася остаточна капі­туляція. Карамзін писав: «Ще Новгород залишився держа­вою народною; але воля його була вже єдино милістю Іоанна й мала зникнути за помахом самодержця. Нема свободи, ко­ли нема сили захистити її. Всі області Новгородські, крім столиці, були від меж східних до моря видовищем спусто­шення, скоєного не тільки раттю великокняжою, а й зграя­ми вольниці: громадяни й жителі сільські ходили туди озброєним натовпом із московських володінь грабувати й наживатися».

У січні 1478 року Іван III осадив Новгород, маючи намір ліквідувати останні залишки самостійної колись могутньої держави, і, погрожуючи жителям страшним голодом (місто було відрізане від зовнішнього світу), висунув жорсткий ультиматум: «Вічовому дзвону (тобто вічу як суспільному інституту. — І. С.) не бути, посадникові не бути, а державу всю нам (тобто йому, Івану, і Москві. — І. С.) держати». Новгородський народ готовий був боротися, але вельможі капітулювали; віче було скасовано, вічовий дзвін перевезли до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку запрото­рили довічно до в’язниці. Новгород став однією з провінцій Москви. Саме з 1478 року Іван III почав титулувати себе «государем всєя Русі». «Збирання земель» мало потужнии імпульс…