За апітуляцію, ганебне боягузтво завжди треба платити — і цей вирок здійснює сама Історія. Коли майже за 100 років цар Іван IV Грозний став океанами крові, вогнем і мечем затверджувати свою необмежену владу, то він, людина шизофренічно підозріла, шаленів від самої думки навіть про потенційну, теоретично можливу опозицію. Весь опір, здається, придушив… Але от лихо: стоїть ще цей старий Новгород із його давніми вічовими традиціями, стоїть, як колода на дорозі! І Іван IV вирішив діяти.
Слово — Миколі Карамзіну. «Новгород, Псков, колись вільні держави, смиренні самовладдям, позбавлені своїх стародавніх прав і найбільш знатних громадян (ще Іван III «у нагороду» за зраду відняв у новгородських бояр землю і майно й переселив їх до Москви. — І. С.), населені почасти іншими жителями, уже змінилися в дусі народному, але зберігали ще якусь величавість, що ґрунтувалася на спогадах старовини й на деяких залишках її в їхньому бутті громадському… У цей час, як запевняють, один жебрак, на ім’я Петро, за погані справи покараний у Новгороді, надумав помститися його жителям: знаючи неблаговоління до них царя, склав листа від архієпископа й тамтешніх громадян до короля польського; сховав його у церкві св. Софії за образ богоматері; втік до Москви й доніс государеві, що Новгород зраджує Росії. Належало представити доказ; цар дав йому вірну людину, яка поїхала з ним до Новгорода і вийняла з-за образу мниму грамоту архієпископа, у якій йшлося, Що святитель, духівництво, чиновники й увесь народ підда-
ються Литві. Більше не потрібно було ніяких доказів. Цар, прийнявши безглуздість за істину, засудив на загибель і Новгород, і всіх людей, для нього підозрілих або ненависних».
Розділи книги «Історії держави Російської», присвячені винищенню Новгорода, і зараз читати нелегко. Наведемо лише особливо виразну цитату Карамзіна: «2 січня 1570 року передова численна дружина государева увійшла до Новгорода, оточивши його зусібіч міцними заставами, щоб жодна людина не могла врятуватися втечею. Опечатали церкви, монастирі в місті й на околицях; опечатали й двори всіх громадян багатих; гостей, купців, приказних людей закували в ланцюги; жінок, дітей стерегли в будинках. Панувала тиша жаху (сильна формула! — І. С.). Ніхто не знав ані провини, ані підстав цієї опали. Чекали прибуття государева».
Цар прибув 6 січня. На другий день почалися масові страти. Не жаліли нікого: ні священиків, ні купців, ні ремісників, ні міщан, ні старих, ні жінок, ні дітей. Пограбували всі церкви Новгорода, багато їх будинків спалили. Почався царський «суд» над «зрадниками». Карамзін описує його так: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі й більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства тривали п’ять тижнів й закінчилися грабунком загальним: Іоанн із дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра. Натовпи лиходіїв були послані губити надбання й життя людей, не перебираючи, без відповіді. Це, як каже літописець, «несповідиме коливання», падіння, руйнування Великого Новгорода тривало близько шести тижнів».
* * *
Додати до сказаного великим істориком, здавалося б, нічого. Але спробуємо. Карамзін був російським державником але, як бачимо, про злодіяння царів говорив! Ті, хто зараховує себе до державників українських, повинні вивчити історію падіння Великого Новгорода буквально напам’ять.
Бо необхідно знати, як середньовічна Москва, «збираючи землі», чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» великоросійський Новгород — за європейську орієнтацію; і як вона розцінювала внутрішній розбрід у ньому як ознаку слабкості, запоруку майбутньої капітуляції. Сучасники говорили, що Іван III «вистояв стоянням» потужний Новгород, узяв його змором, опираючись на місцеву п’яту колону. Чи така вже архаїчна, чи така безнадійно застаріла ця «мудра» тактика нині?
Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 8 квітня 2011 р.