| Історик схожиий на золотошукача (скільки непотрібного піску доводиться терпляче просіювати в пошуках заповітних крупинок!) або методичного астронома, який роками і десятиліттями оброблює дані, що поставляють його «очі» — обсерваторія, телескоп. До речі, джерела цих сигналів, як і факти, і події, з якими належить працювати історикові, віддалені від нас на дуже значну відстань у часі: зірки вже, можливо, мільйони років як не існує, але світло від неї доходить до Землі лише зараз! Історик, нехай навіть солідний, «академічний», — завжди якоюсь мірою «розслідувач» таємниць і загадок, що виникають на шляху його творчої думки, «шукач» виходу із заплутаного лабіринту версій, гіпотез, припущень… І якщо геніальний данський фізик XX століття Нільс Бор сказав про свою науку (точну науку, відмітимо!), що в її основі завжди — «втеча від здивування», прагнення раціонально, доступними нашому мисленню способами пояснити те, що поясненню, здавалося б, не піддається — то значною мірою ця його думка застосовна і до історичної науки. За умови належної пошани до документальних джерел, зрозуміло. |
Ми ж з вами, читачу, спробуємо віднайти відповідь на не настільки вже очевидне, як це може видатися, питання: чому саме Московське князівство, а не його конкуренти (яких, як ми побачимо, вистачало), стало центром «збирання земель», центром державної консолідації майбутньої великоросійської народності, що формувалася у XIV—XV століттях? У пошуках цієї відповіді ми вирушимо у те саме XIV століття, точніше, його першу половину. Його нерідко іменують ще «темним», — мало письмових джерел, ще менше достовірних фактів. Але, як побачимо, саме це століття таїть у собі дуже багато цікавого!
Почнімо з того, що коротко змалюємо загальне «геопо- літичне» (використовуючи сучасну термінологію) положення князівств Залісся (або Північно-Східної Русі, як іменувала ці землі радянська історіографія, або Володимиро- Суздальської землі й підлеглих їй територій) на самому початку XIV століття. Князівств цих було досить багато: Тверське, Рязанське, Московське, Суздальсько-Нижегородське, Городецьке — називаємо лише найбільші. Але «старшим» князем «усієї землі» був той, хто отримував від золотоординського хана ярлик (грамоту) на Володимирське велике княження. В Успенському соборі у Володимирі-на-Клязьмі, побудованому Андрієм Боголюбським і Всеволодом Велике Гніздо (кінець XII століття), князі урочисто «саджалися» на
велике княжения. Тому вони йменувалися «великими князями володимирськими», хоча насправді продовжували сидіти у своїх містах, тобто в Нижньому Новгороді, Твері, Москві тощо.
До речі, треба враховувати ще дві обставини, щоби правильно розуміти події цієї епохи. Перше. Серед усіх перерахованих князів розгорнулося на початку XIV століття своєрідне змагання («тендер»!): хто більше дасть ординському ханові за ярлик на велике княження. І могутні хани Тохта (1295—1313), Узбек (1313—1343, у московських і тверських літописах він же — Авзяк або Овзяк), Джанібек (1343—1357), під час правління яких Золота (Волзька) Орда досягла найбільшого розквіту, із задоволенням заохочували такі змагання: воно було їм дійсно вигідне! І друге. Саме перша половина XIV століття (точніше, 1323—1349 роки) — це той час, коли стає очевидним глибокий занепад Галицько-Волинської української держави. Під натиском Польщі й Великого князівства Литовського (фактично Ли- товсько-Руського) ця держава припиняє своє існування. Етнічні українські території розділили між двома названими «переможцями».
Щодо історично недавно ослов’янених володимиро-суз- дальських, московських, тверських та інших земель регіону Верхньої Волги (а були ще і знамениті феодальні республіки — Великий Новгород і Псков!), то монголо-татарські правителі застосовували — і досить успішно — старий як світ і випробуваний метод «поділяй і владарюй», нацьковуючи одних князів на інших, підтримуючи хитро розрахований «баланс сил». Так, навіть отримання грамоти (ярлика) на Велике Володимирське княження не гарантувало тому чи іншому «щасливчикові» політично міцну владу, бо великий хан Золотої Орди частенько навмисно підтримував його головного конкурента, аби врівноважити тим самим шальки терезів.
Спочатку першість в Орді, звичайно ж, віддавалася Твері, бо відігравало роль її географічне положення як центру всього Волзького регіону (а це — величезний Волзький торговельний шлях, що мав важливе значення для всієї Східної Європи), вона була зручними воротами до Новгорода, в західні русько-литовські князівства і до Литви. Але та ж перевага географічного положення стала згодом перешкодою для її перетворення на державотворчий центр, бо саме своєю близькістю до литовсько-руського центру Твер стала небезпечна Орді.
І ось за таких обставин починається піднесення Москви, яку спочатку далеко не всі суперники сприймали серйозно (відзначимо, що майбутню столицю грізних царів-деспотів один літописець у 1301 році характеризує як «град малий, невеликий»!). За рахунок чого ж так посилився сей «град»? Не раз вказувалося — і не без підстав — на вдале місце розташування Білокам’яної, захищеної лісами й пагорбами, заплавами річок від ворожих ординських набігів. Цей чинник, безумовно, мав істотне значення. Проте, як уявляється, важливіше було інше. Правителі Москви вміли порозумітися з ханами Золотої Орди, тоді як тверські князі дуже часто (не- пробачливо часто!) кидали їй виклик силою зброї. І монгольські владики, у першу чергу згаданий хан Узбек, не без довгих коливань (вони розуміли, будучи кмітливими дипломатами, що не можна «складати всі яйця в одну корзину») все- таки зробили ставку на Москву. Чудові відносини у хана Узбека склалися з московським князем (пізніше — великим князем московським і володимирським, 1328—1341), відомим Іваном Даниловичем Калитою. Узбек і Калита порозумілися, що мало, як побачимо, серйозні наслідки для подальшого ходу історії.
Відомо, що 1319 року тверський князь Михайло Ярос- лавич, племінник Олександра Невського, був викликаний в Орду, засуджений Узбеком до смерті й страчений там. Значна частина істориків вважає, що цьому дуже активно посприяв князь московський Юрій Данилович, онук Невського, наголову розбитий Михайлом у битві біля Твері 1317 року, який люто ненавидів його; Юрій Данилович, до речі, близький родич Узбека, одружений з його сестрою, вельми вдало подав декілька «чолобитних», тобто доносів, на князя Твері, стверджуючи, що той — заклятий ворог і ненависник Орди, що і мало трагічні для Михайла наслідки — цей князь, наймогутніший владика Володимирських і Суздальських земель того часу, позбувся голови. Звання великого князя Володимирського перейшло після цього до Юрія Даниловича Московського, який, у свою чергу, в порядку кровної помсти теж був убитий сином Михайла Тверського — Дмитром Михайловичем (за це Дмитра обезголовили в Орді).
І ось що цікаво: у літописах практично неможливо знайти згадок про які-небудь хоча б трохи значимі повстання
Москви і москвичів проти татар у першій половині XIV століття! Зате історикам добре відоме з літописів знамените тверське повстання проти татар 1327 року (великим князем тверським і володимирським був тоді Олександр Михайлович, молодший син страченого Михайла). Спровокували це повстання безмежне звірство і нахабство Чол-Хана (у тверських літописах — Щелкан, він же Шевкал), двоюрідного брата хана Узбека.
Це про нього співалося у піснях того часу:
«Брал он, млад Щелкан, Дани невыходы, царски невыплаты: С князей брал по сто рублев, С бояр по пятьдесят, С крестьян по пяти рублев, — У которого денег нет, У того дитя возьмет; У которого дитя нет, У того жену возьмет; У которого жены-то нет, Того самого головой возьмет».
Відсіч була неминучою. Ось про що оповідає так званий літописець Рогозький: «Беззаконний же Шевкал, руйнівник християнський, пішов на Русь з багатьма татарами і прийшов у Твер, і прогнав князя великого Олександра Михайловича з двору його, а сам став на дворі великого князя з великою гордістю і люттю і почав гоніння велике на християн насильством, і грабуванням, і биттям, і наругою. Люди ж міські тверичі повсякчас терпіли образи від поганих, і скаржилися вони багато разів великому князеві
Олександру Михайловичу, щоб він їх оборонив. Він же бачив озлоблення людей своїх, але не міг їх оборонити і велів їм терпіти. А тверичі не терпіли цього і шукали лише відповідного часу.
І було це 15 серпня (1327 року. — І. С.) місяця рано вранці, коли торг збирається. Деякий диякон тверський, прізвисько йому Дудко, повів кобилу молоду і дуже гладку на водопій на Волгу. Татари ж, побачивши це, відняли її. Тоді диякон почав голосно кричати:
— О мужі тверські, не видавайте!
І був між ними бій. Татари, сподіваючись на своє самовладдя, почали сікти, і негайно стеклися люди, і прийшли в сум’яття, й ударили у всі дзвоні, і стали вічем, і піднявся град увесь. Увесь народ негайно зібрався, і повстали всі. І кликнули тверичі, і почали бити татар, де кого зловлять, усіх підряд, доки самого Шевкала не вбили. Били всіх підряд, не залишили і вісника, окрім пастухів, які в полях пасли табуни коней. Ті схопили кращих жеребців і швидше бігли на Москву (звернімо увагу — як побачимо, читачу, не випадково саме «на
Москву»! — I. С.), а звідти в Орду і там сповістили кончину Шевкала».
Це — кінець літописного свідоцтва. А ось як діяв (і дуже швидко!) князь московський Іван Данилович, брат Юрія, на прізвисько Калита (тодішньою мовою — невелика сумочка або гаманець для збирання грошей; промовисте прізвисько!).
Почувши про трагічні події у Твері (і прекрасно знаючи, що татари цього не пробачать), він негайно помчав в Орду, до хана Узбека, і «запропонував свої послуги» у справі кривавого придушення повстання. На Твер обрушилося об’єднане військо монголо-татар і людей Івана Калити; місто було спалене дотла (і ніколи більше не змогло відновити колишню могутність); були зруйновані й розграбовані Рязанські й Нижегородські землі. Не постраждало (абсолютно!) лише московське князівство Івана Калити — і це дуже важливо відзначити. Бо саме з цього часу воно набуло сили. 1332 року Калита, вже великий князь московський і воло- димирський, був, як пише літописець, офіційно поставлений над всіма князями, «цар (тобто хан Узбек. — І. С.) його пожалував і дав йому княження велике над усією Руською землею, яко і прабатькам його великим». Калита зумів домовитися з Узбеком (адже «тендер» на ярлик виграно, інша річ, якою страшною ціною) і про монопольне право для себе збирати «ординський вихід» (тобто данину), оминаючи татарських послів-збирачів, і передавати її особисто ханові. Як результат — 40 років після того колишнє маленьке містечко Москва було міцно захищене від татарських і взагалі ворожих навал. Єдине, мабуть, з усіх інших князівств.
А що було потім — добре показує карта «збирання земель» довкола Москви…
Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 5 серпня 2011 р.