Дещо раніше російський президент підписав указ, на важливості якого він неодноразово наголошував на цьому заході. Йдеться в цьому документі про (дослівно) «відзна­чення 1150-річчя російської державності» (не руської, не києво-руської, не давньоруської, а саме російської — тільки так!). Тобто стара, сумнозвісна «звичайна схема руської іс­торії» імені Карамзіна, Погодіна та Соловйова, здавалось би, давно вже розбита вщент Михайлом Грушевським, а ще раніше — Михайлом Максимовичем, — ця схема «живе й процвітає» у високих кремлівських колах, піднята знову на щит і офіційно схвалена указом президента.

Нагадаємо читачам, що згідно з цією схемою вибудову­ється прямий ланцюг історичної спадкоємності: Київська Русь — Московська держава — Російська імперія — СРСР — сучасна Російська Федерація. України тут за визна­ченням немає. Щоправда, «братнім» народам — українцям та білорусам — «милостиво» пропонується взяти участь у святкуванні неоімперського псевдоювілею; очевидно, теорія «спільної колиски» теж береться на озброєння, коли треба «підсолодити» великодержавну пігулку і той образливий ефект, який вона справляє на «братів». Утім, беручи до ува­ги, що наше теперішнє політичне керівництво (освічена його частина) мало не повністю поділяє теорію «спільної колис­ки» східних слов’ян — Київської Русі, то реакція, цілком можливо, з боку України буде позитивною…

Цікаво, що пан Медведев неодноразово у вельми позитив­ному контексті згадував помпезне святкування так званого «1000-летия России», організованого 1862 року імператором Олександром II. Нагадаємо: це той самий монарх, який скрі­пив своїм підписом Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський (1876 р.) указ, де з прямотою артилерійської гармати стверджувалось: ніякої української мови не було, немає й бу­ти не може!

Однак це справа влади та російських науковців — які іс­торичні міфологеми конструювати задля, як висловився президент РФ, «інтелектуальної, економічної та національ­ної консолідації». Щоправда, зауважимо, тут трапився кон­фуз: у Володимирі Д. Медведев зі здивуванням прочитав на­писи на історичних пам’ятках, згідно з якими це місто, справді колиска майбутньої державності Московії, було за­сновано не українським (переяславським, згодом — київ­ським!) князем Володимиром Мономахом 1108 року, як бу­ло насправді, а, виявляється, князем Володимиром Свято­славичем, Хрестителем Русі, між іншим, теж київським во­лодарем, ще на сто років раніше.

Це буде виправлено, втім, головне полягає в іншому: українську національну свідомість, нашу ідентичність дав­но вже слід очистити від таких схем, що навічно замурову­ють нас у стіну «Русского мира». В цьому й полягає полі­тичний аспект проблеми: адже відома концепція патріарха Кирила (в її «духовному» варіанті) та Дмитра Медведева й Володимира Путіна (у варіанті «світському», державниць­кому) розробляється, пропагується та щосили поширюється не для уточнення минулого, а для забезпечення потрібного Кремлю майбутнього!

А що може Україна протиставити політиці в стилі спе- цоперацій, цим зазіханням на ідентичність? Очевидно, що Росія (точніше, її керівництво), прагнучи стати національ­ною державою, «консолідуватись» у такий спосіб, морально й політично готова прихопити те, що «погано лежить», а са­ме — українську ідентичність та історичну самосвідомість. У реаліях сьогодення (духовність і культура розглядаються як щось «зникомо мале» за значенням, яскравий приклад чого — сумна доля Музею історії Києва; масова історична свідомість живиться імперськими міфами та дешевими «державницькими» серіалами з Москви) українська історія фактично стає легкою здобиччю.

А це означає, що всіх нас мають намір позбавити «націо­нального паспорта». Влада ж, неначе навмисно не помічаю­чи цього, поглинена дрібними чварами… Отже, все буде за­лежати від того, чи адекватно зрозуміють самі українці те, що відбувається.

«День» вирішив звернутися до наших експертів із про­ханням прокоментувати політико-історичні підходи прези­дента Росії.