| Є в історії правові й філософські документи особливого роду. їх ухвалювали не на догоду новій владній силі, що перемогла в запеклих змаганнях за право стати біля керма держави; їх прийняття проходило аж ніяк не під гуркіт помпезних військових парадів, не в супроводі тріумфальних фанфар. Навпаки, їхній текст просякнутий полиновою гіркотою поразки, тяжким відчуттям неуспіху (тимчасового!) важливої, історично шляхетної справи — свободи Вітчизни. Цікаво: відданість боротьбі за свободу може творити справжні дива — зовнішню, формальну, позірну поразку (таку, що забрала безліч кращих людських життів!) долають, її перемагають, і, за умови, що нація готова заплатити за цю перемогу високу ціну, свобода з недосяжної, гарячкової мрії перетворюється на дійсність. Тоді, лише тоді маніфести свободи, нехай навіть складені переможеними вигнанцями, стають справжніми пам’ятками майбутнього, точніше — листами в майбутнє. Саме в наше майбутнє, і адресовані вони саме нам. |
Три століття тому, 5 квітня 1710 року, в Бендерах (сучасна Республіка Молдова, а тоді — провінційний центр Османської імперії) новообраний гетьман України у вигнанні (в екзилі) Пилип Орлик у присутності представників козацької старшини, кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка, а також, як вважають деякі історики, представників шведського короля Карла XII уклав зі своїми виборцями офіційно затверджену угоду, в котрій було зрозуміло, конкретно, юридично викладено умови, на яких нового гетьмана публічно наділяли владою. Назва цієї угоди (її текст зберігся у двох варіантах: латиною та давньоукраїнською мовою): «Pacta et Constitutiones legum Liberatatumgue Exersitus Zaporoviensis», або ж, сучасною мовою, «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Угоду цю ще називають Бен- дерською Конституцією, або Конституцією Пилипа Орлика — за іменем її автора, творця. Мова йде, як побачить читач, про унікальний документ української політико-правової думки, який є актуальним і сьогодні.
Проте спочатку про передісторію цієї Конституції, адже, не знаючи її бодай в загальних рисах, важко повною мірою уявити собі зміст цієї пам’ятки. Складався та ухвалювався цей документ вигнанцями-мазепинцями, чільними представниками козацької старшини та запорожців, які, після полтавської катастрофи, опинившись у вимушеній еміграції, не зреклися ідеї відновлення суверенної гетьманської держави на споконвічних українських землях.
Виникла необхідність: створити документ, який визначав би основи політичного, релігійного й майнового устрою цієї омріяної держави (омріяної, майбутньої, бо реальну Гетьманщину без найменшого жалю знищував тоді Петро І: прихильників Мазепи — чи то козаків, запорожців, вихідців із міщан — четвертували, вішали, саджали на палю…). Створення першого юридичного системного документа української державності не могло бути швидким та безпроблемним, особливо після смерті гетьмана Івана Степановича Мазепи 22 вересня 1709 року. Адже, крім непростого завдання — дійти згоди щодо суті цієї Конституції, треба було розв’язати не менш складну, вже суто прагматичну проблему — обрати наступного гетьмана в екзилі та, налагодивши відносини з Карлом XII, його оточенням, представниками адміністрації турецького султана, розподілити майно Мазепи. Усі ці перешкоди зумів успішно подолати найближчий соратник покійного гетьмана — 37-річний генеральний писар Війська Запорозького (ця посада
фактично поєднувала функції міністра закордонних справ та канцлера Гетьманщини) Пилип Орлик. До того ж діяти Орликові доводилося у винятково важких умовах: жорсткого тиску з боку Карла XII (втім, із ним автор Бендерської Конституції невдовзі зумів знайти спільну мову), уряду Оттоманської Порти, та, що було найбільш небезпечним, постійних провокацій, замахів та підступів людей Петра І. Отже, доречно буде сказати хоча б декілька слів про життя цієї видатної людини.
Пилип Орлик народився за межами України, тому формально його не можна було назвати, використовуючи вживаний тоді вислів, «справжнім сином Вітчизни». Батьківщиною цього вихідця з чеських (богемських) дворян була історична Литва (тобто землі колишнього Великого князівства Литовського) — він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту (сучасна Республіка Білорусь). А втім, попри всі здогади щодо родоводу, походження, віросповідання Орлика (часом спекулятивні), треба відзначити, що внесок творця першої української Конституції в справу захисту нашої державності є, безперечно, набагато більшим, ніж у багатьох «патентованих» етнічно «чистих» патріотів.
Навчання майбутній гетьман у вигнанні розпочав у єзуїтській колегії у Вільно, де особливо ретельно студіював філософію та право. Продовжував освіту Орлик у православній Києво-Могилянській академії, де його блискучий розум, ерудиція, непересічні здібності привернули увагу провідного професора цього закладу, видатного вченого й богослова Стефана ЯворСького (до речі, аж до самої смерті (1742 рік) Орлик згадуватиме про Яворського як про «дорогого вчителя, повірника і патрона»). Подальшу кар’єру юнак робив уже в Києві: з 1693 року він — секретар у консисторії Київського митрополита, невдовзі — співробітник гетьманської канцелярії, а на зламі століть його було призначено на посаду старшого писаря у гетьманській резиденції у Батурині. І, нарешті, най- дивовижніший кар’єрний злет Орлика відбувся 1706 року: він стає генеральним писарем Війська Запорозького, обійнявши одну з головних посад у Гетьманщині, котра охоплювала внутрішнє й зовнішнє листування гетьмана, писання його універсалів і нагляд за архівами Війська. Зрозуміло, що це було можливим лише за підтримки чинного гетьмана Мазепи; треба додати, що Орлик, людина не тільки високоосвічена (знав дев’ять іноземних мов), а й порядна та шляхетна, залишився вірним пам’яті Мазепи, свого «політичного батька», до кінця. І залишився вірним Україні, її свободі, куди б його не закидала доля: в Туреччині, Італії, Німеччині, Швеції, прагнучи всіма можливими засобами: політико-дипломатичними, військово-коаліційними, пропагандистськими, — протистояти новопосталій імперії Петра І.
* * *
А тепер звернімося безпосередньо до тексту Конституції П. Орлика. Починається вона з преамбули — короткого огляду історії «народу бойового стародавнього козацького».
У давні часи Київської Русі народ цей перебував на вершині могутності, загрожував навіть «Східній державі», тобто Візантії, але «за гріхи свої» потрапив під панування Польщі. Задля захисту пригнобленої віри «славної пам’яті Богдан Хмельницький» розпочав повстання проти поляків, прийняв протекцію православної
Москви, що, проте, призвело до спроб царя знищити традиційні права та вольності козаків — і Мазепа, «поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни», порвав із Москвою та уклав союз зі Швецією. Щоб завершити його справу, Військо Запорозьке й обрало своїм гетьманом Пилипа Орлика, підсумовується в преамбулі.
Стаття 1. Православ’я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво, має бути в Україні панівною релігією, «щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святішого апостольського трону Константинопольського».
Стаття 2. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави, була відступлена, вічно віддана й пактами укріплена від Речі Посполитої у гетьманську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони».
Стаття 3. «Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та потвердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування».
Стаття 4. «При трактуванні найяснішого його милості короля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Війська Запорозького повернено».
У статті 5 мова йде про передачу під контроль запорожців міста Трахтемирів (Терехтемирів), яке здавна було їм за шпиталь та місце для старих і немічних. Запорожці були сповнені рішучості втримати пониззя Дніпра як свою одвічну територію, одержати кілька ключових міст регіону і, по суті, здобути автономію. Статті 4 та 5 Конституції закріплювали це.
Особливе значення для історії мають статті 6—10, де йдеться (вперше в світі!) про розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову. Стаття 6, зокрема, проголошувала, що «коли деякі Війська Запорозького гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю» — то через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина… За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою генеральні радники — по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи». Стаття 7, у свою чергу, встановлювала, що гетьманам забороняється особистою владою карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини.
Із метою розподілу влади затверджувалось, що «у гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представників, мають бути посли Запорізького Низового війська, тобто Січі». Далі уточнювалось, що «між Радами Україною правитиме гетьман із генеральною старшиною. Листи з інших держав
гетьман повинен зачитувати старшині, так само й відповіді». І, нарешті, давалися гарантії проти зловживання владою: «А коли б щось було б помічено у ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватно, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних без найменшого ушкодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити».
І, нарешті, дуже важливими (хоча історики зазвичай, на жаль, приділяють їм менше уваги) є «соціальні» статті Бендер- ської Конституції (з 11 по 16). Тут йдеться про застереження старшині: не використовувати своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, бо «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних покупців посад». Тому гетьман зобов’язувався стежити за тим, щоб усі посади, особливо полковницькі, були виборними. Обмежувалися обтяжливі для незаможних людей повинності та податки; особливо вказувалося, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли своє самоврядування — згідно з Магдебурзьким правом. Можна стверджувати, що саме цей розділ Конституції Орлика є зараз особливо актуальним.
Дещо архаїчна мова, величезна часова відстань, зовсім інші політичні обставини й реалії життя не повинні закривати сучасному читачеві цього документа головне: перед нами — пам’ятка гуманістичної, ліберальної політичної думки України, котрим нація має підстави пишатися. Бо то була важлива віха на довгому шляху до свободи.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 7 квітня 2010 р.