Український князь Костянтин Острозький (1460 — 11 вересня 1530) — одна з чільних постатей минулого

України. Він один із найвидатніших українських пол­ководців і політичних діячів, але широкому загалу, на жаль, відомий мало. Коли почав писати цю статтю, не спо­дівався, що навіть у дванадцятитомній «Українській радян­ській енциклопедії» (1982) знайду про К. Острозького лише два речення, обсягом всього п’ять рядків. Тому ініціативу Національного університету «Острозька академія» та газе­ти «День» щодо оголошення 2010 року Роком князя Кос­тянтина Івановича Острозького треба вважати початком по­шуків нового підходу до вирішення цієї проблеми.

Особисто мене найбільше зацікавив військовий аспект у біографії цієї непересічної особистості, тож я вирішив про це дізнатися докладніше. У будь-якому разі, це необхідно нам вивчати, знати. Адже військо під керівництвом К. Ост­розького успішно воювало зі своїми ворогами в часи серйоз­ної небезпеки для українських земель. І як тут не зауважи­ти: свою роль князь вбачав не в завоюваннях, а в тому, щоб за допомогою наявної військової сили стати на захист дер­жавної території та населення. Саме на це в першу чергу маємо звертати увагу, тому що саме в цьому, як на мене, по­лягає сенс його військової діяльності, під цим кутом зору її треба оцінювати.

Звісно, це завжди свята справа — захист своєї території та людності. У книзі «Екстракт 150» ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник щодо цьо­го справедливо зазначає: «Він зробив блискучу військову ка­р’єру. Сучасники характеризували його як видатного полко­водця. В основному йому доводилося воювати з татарами, які, починаючи з кінця XV століття, стали постійно напада­ти на українські землі. Ці наїзди становили основну пробле­му для місцевого населення, оскільки вели до великих руй­націй, втрати людських та матеріальних ресурсів. Костян­тину Івановичу Острозькому — брацлавському, вінницько­му, Звенигородському старості — постійно доводилося боро­нити українські землі від татарських нападів. 1497 року князь обійняв посаду великого литовського гетьмана, що стало свідченням визнання його військових заслуг. Велике значення князь надавав побудові оборонних споруд… Фактично Костянтин Іванович, отримавши за свої військові заслуги значні володіння на південно-східній Волині, вибу­дував оборонну систему із замків, до складу яких, окрім Дубна, входили Острог, що був значно зміцнений, Рівне, Дорогобуж, Полонне, Звягель, Чуднів та інші… Також князь чимало зробив для відвернення московської агресії на землі Великого князівства Литовського. Йому доводилося неодно­разово вступати в битву з росіянами» (Пасічник Ігор. Повер­нення аристократа // Екстракт 150. Частина перша. — К.: ЗАТ «Українська прес-група», 2009. — С. 875—876).

Із цієї великої цитати стає зрозуміло, що Костянтин Острозький був не просто вправним воєначальником — а справжнім лідером під час військових операцій. Для будь- якого лідера дуже важливо зберігати спокій перед лицем небезпеки та вміти в критичній ситуації сконцентруватись для її подолання, знайти розумний вихід із складного ста-

новища. Усі знають, яка відповідальність завжди покладається на тих, хто стоїть на чо­лі війська. Нашого ге­роя я б стисло охарак­теризував так: князь К. Острозький володів «спокійною сміливіс­тю» у важких умовах війни, тією ясністю ду­ші в кризових ситуаці­ях, яку військові екс­перти називають «хо­лодною головою». Ну, а доказів цьому безліч.

У боях з кримськи­ми татарами та москов­ськими загарбниками Острозькому не було рівних. Так, захищаю­чи українські землі, він провів понад п’ятдесят успішних битв проти переважаючих сил та­

тар. Згадаймо лишень ще раз про перемоги його війська в битві на Лопушнянському полі під Вишівцем (28 квітня 1512 року) та біля річки Ольшаниця на Київщині (6 лютого 1527 року), що набули в ті часи найбільшого розголосу. За свідченнями сучасників, у першому й другому випадку було розбито орди татар, яких було понад 20 тис. осіб. І це за умо­ви, що у війську, яким командував Костянтин Іванович, бу­ло значно менше воїнів. Історики вважають, що загалом Костянтин Острозький узяв участь у майже 70 битвах. Згід­но з написом на його могильному камені, гетьман 63 рази

перемагав у них. Уже з цього зрозуміло, що князь у боях із противником продемонстрував неабиякий військовий та­лант. Говорячи про це, не можна обминути й таке: він став одним із перших воєначальників, який почав використову­вати польову артилерію під час бойових дій.

Вражаючою перемогою війська під командуванням Кос­тянтина Острозького закінчилася знаменита битва під Ор- шею, яку варто записати в золоту книгу історії. Ця битва, яка відбулася 8 вересня 1512 року, гідна, на мій погляд, найсерйознішої уваги. Тут треба спочатку пояснити, бодай у стислій формі, які надзвичайно несприятливі обставини їй передували. Ось що писав із цього приводу відомий україн­ський вчений Петро Кралюк. «В 1512 році, — наголошує він, — розпочалася нова московсько-литовська війна. Си­туація була критичною. Московські війська помітно перева­жали армію Великого князівства Литовського. Костянтину Івановичу як великому гетьману було надано особливі, фак­тично диктаторські права. Він навіть отримав право карати на смерть. Вирушаючи в похід, Острозький, не маючи пев­ності, що йому вдасться залишитися живим, склав заповіт» (Кралюк Петро. Світлий князь із «темних віків» // «День», № 19-20, 05-06.02.10). Зважаючи на це, стає очевидним, який тягар і яка відповідальність лежали тоді на Острозько­му та його воїнах.

Здавалося, що протидіяти московським військам, які стрімко просувалися вперед, неможливо. Вони взяли Смо­ленськ. У них були всі можливості перемогти війська Вели­кого князівства Литовського, що кількісно їм поступалися, і окупувати цю державу. Якби так сталося, то уже б у XVI ст. землі і Білорусі, і Литви, і частково України опини­лися б у складі Московії. Гадаю, немає потреби доводити, як дорого б це коштувало їм…

Ситуацію врятував саме Костянтин Іванович. Уявіть со­бі мальовниче місце на березі річки. Щойно закінчилося літо, тепла погода. У напрямку річки Кропивні маршем про­сувається московська армія, яка нараховує 80 тисяч осіб. Важливим дослідженням джерелознавчого характеру щодо цього є «Історія Росії з найдавніших часів» С.М. Соловйова, над якою автор працював упродовж 1851 —1879 років. Відо­мий російський історик у своїй фундаментальній праці, яка нараховує 29 томів, загалом правдиво описавши битву під Оршею, розповідає таке.

«Король Сигизмунд, оставив при себе четыре тысячи войска в Борисове, остальные под начальством князя Кон­стантина Острожского отправил навстречу к московским воеводам, у которых, по иностранным известиям, было 80 ООО войска, тогда как у Острожского — не более 30 ООО. После нескольких небольших стычек в конце августа Челя­дин (воєвода московський. — Ю. К.) перешел на левый берег Днепра у Орши и здесь решил дожидаться неприятеля, не препятствуя ему переправляться через реку, чтоб тем пол­нее была победа.

8 сентября 1514 года произошел бой: русские начали на­падение, и долго с обеих сторон боролись с переменным счастием, как наконец литовцы намеренно обратились в бегство и подвели русских под свои пушки; страшный залп смял преследующих, привел их в расстройство, которое вскоре сообщилось и всему войску московскому, потерпев­шему страшное поражение: все воеводы попались в плен, не говоря уже об огромном количестве убитых ратников; река Кропивна (между Оршею и Дубровною) запрудилась телами москвитян, которые в бегстве бросались в нее с крутых бере­гов». (Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Сочинения в 18. кн. Кн. 3. Т. 5 и 6. — М.: Мысль, 1989. — С. 238—239).

Власне, факт залишається фактом: кількість трупів, що залишилися на полі битви під Оршею, була справді вражаю­чою. Щоб підтвердити такий висновок, звернімося ще раз до вже названих творів С. Соловйова. Автор, зокрема, далі пише: «Сигизмунд, извещая ливонского магистра об Оршинской победе, писал, что москвичи из 80 000 потеряли 30 ООО убитыми; взяты в плен: лосем верховных воевод, 37 начальников второстепенных и 1 500 дворян; но после из литовского же обстоятельного перечисления узнаем, что всех пленных, как взятых на Оршинской битве, так и в дру­гих местах, было 611 человек… но московские источники согласны с литовскими относительно страшных следствий Оршинского поражения». (Там же. — С. 239).

Як бачимо, один із провідних російських істориків зму­шений був визнати безперечний успіх війська під команду­ванням Костянтина Острозького в битві з московською армією. Акцентуючи увагу на цьому, треба зважати й на те, що в масштабному дослідженні цього вченого широко вико­ристано різноманітні друковані, рукописні, архівні доку­ментальні джерела з історії Росії, що ще раз свідчить про якість зробленої ним роботи.

Вважаю, дослідникам воєнної діяльності князя К. Ост­розького треба звернути увагу на кілька суттєвих висновків професора С. Соловйова, що характеризують рівень підго­товки тогочасного московського війська, особливо тих, хто ним тоді керував. Попри те, що оцінки вченого позначені ідеологізованими упередженнями, автор продемонстрував об’єктивний, чесний і дуже критичний підхід до висвітлен­ня цього питання.

За визначенням С. Соловйова, «…в войсках литовских, или лучше сказать, между вождями литовскими, не говоря уже о шведах, легко было заметить большую степень воен­ного искусства, чем в войсках или воеводах московских: это было видно из того, что во всех почти значительных стол­кновениях с западными неприятелями в чистом поле мос­ковские войска терпели поражение: так было в битвах при Орше, при Уле, в битвах при Лоде, при Вендене…

Странно было бы говорить об искусстве воевод москов­ских, назначавшихся не по военным способностям, а по мес­ту, которое они занимали в Думе, когда важный боярин, как боярин, был в то же время и воеводою, хотя не имел ни малейших способностей…» (Там же. — С. 629—630). Це, без сумніву, відверте зізнання.

Коли йдеться про Оршинську битву, важливо усвідоми­ти й інше — зрозуміти, що вона врятувала Велике князів­ство Литовське від розгрому й окупації російськими вій­ськами. Це нам бажано враховувати, характеризуючи Кос­тянтина Острозького як видатну історичну постать. До кін­ця життя Костянтин Іванович залишався гетьманом Вели­кого князівства Литовського. Йому навіть надали право ко­ристуватися печаткою з червоного воску, що тоді вважалося прерогативою самостійних правителів. Уже це є вагомим доказом того, як поважали князя К. Острозького й цінували його заслуги.

Звичайно, як і у всіх людей, у князя були слабкості та недоліки. Розміщені на шпальтах газети «День» матеріа­ли з нагоди проведення Року Костянтина Острозького до­поможуть бодай почасти встановити місце цієї великої осо­бистості в історії України, правильно зрозуміти обстанов­ку, в якій йому доводилося діяти, та оцінити його успіхи й невдачі.

Хотілося підкреслити, що лише всебічно й об’єктивно аналізуючи всі умови життя князя Острозького, а також його погляди, переконання, дії і прагнення, не спотворюю­чи того, що було насправді, ми зможемо правильно, належ­ним чином оцінити його важливу роль і місце в історії на­шого народу.

Юрій КИЛИМНИК 4 червня 2010 р.