названих вище мос­ковських деспотів на троні? Але навіть мі­німальний, досить поверхневий аналіз демонструє: у цьому ймовірному «боже­віллі» була і логіка, і система.

Дещо дуже важли­ве для цієї системи вис­ловив один із най­страшніших її кон­структорів і відновлю- вачів — товариш Ста­лін. Знаменитий ра­дянський артист Ми­кола Черкасов запа­м’ятав своєрідну «лек­цію», яку Вождь про­читав йому й видатно­му режисерові Сергію Ейзенштейну, котрий зняв, як відомо, блискучий фільм про Івана Грозного. У 1953 ро­ці Черкасов опублікував запис цієї бесіди з «корифеєм усіх наук» у книжці «Записки радянського актора». Про що ж роз­повів Черкасов? За твердженням Сталіна, Іван Грозний був ве­ликим і прогресивним державним діячем, до того ж набагато значнішим, ніж Петро І («Петро не дорубав!» — заявив «крем­лівський горець»). «Говорячи про державну діяльність Грозно­го, товариш І. В. Сталін зауважив, — писав Микола Черка­сов, — що Іван IV був великим і мудрим правителем, який убез­печував країну від проникнення іноземного впливу й прагнув об’єднати Росію. Зокрема, говорячи про прогресивну діяльність Грозного, товариш Сталін наголосив, що Іван IV уперше в Росії
запровадив монополію зовнішньої торгівлі, додавши, що після нього це зробив лише Ленін. Йосип Віссаріонович відзначив та­кож прогресивну роль опричнини. Торкнувшись помилок Івана Грозного, Йосип Віссаріонович зазначив, що одна з його поми­лок полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних сімейств, не довів до кінця боротьбу з феодалами — якби він це зробив, то на Русі не було б Смутного Часу… І потім Йосип Віссаріонович із гумором додав, що «тут Івану завадив Бог»: Грозний ліквідує одне сімейство феодалів, один боярський рід, а потім цілий рік кається й замолює «гріх», тоді як йому потрібно було б діяти ще рішучіше!»

Наведена довга цитата цікава — як яскравий приклад то­го, наскільки цинічним і вовчим було мислення тодішнього володаря мало не половини земної кулі (бесіда відбувалася 1947 року). Але вона аж ніяк разі не замінює вдумливого до­слідження самої суті «носійних конструкцій» самодержавно- деспотичної системи, певні риси якої (на превеликий жаль, досить істотні!) знову й знову, через покоління й через століт­тя, відроджуються в державному устрої нашого північного сусіда (нашого «братнього слов’янського народу», «страте­гічного партнера», «фактора імперської загрози» — іменува­ти прийнято по-різному, залежно від політичних уподобань). Тут йдеться, як бачимо, про дуже тривожну спадковість — тим більше, що й останнім часом кремлівського шанувальни­ка Грозного, який читав лекції Ейзенштейну й Черкасову, московські верхи, у свою чергу, оголосили «ефективним ме­неджером». Щоправда, уже в 2010 році пішли офіційні заяви відповідальних чиновників про необхідність наполегливої десталінізації російського суспільства, але підстав вірити в серйозність таких благих намірів поки не дуже багато. Дуже характерний виступ у ліберальних колись «Известиях» дер­жавника Віталія Третьякова, який, стаючи у зверхньо-ображену позу, риторично запитує: «Що ще я маю зробити, чого ще зректися, щоб мене нарешті вважали десталінізованим?!»

Як бачимо, вірність людожерської наступності, яка тут роз­бирається, приймає в нинішній Росії й цілком респектабель­но-«патріотичну» оболонку.

І все ж таки — повернімося до логіки Системи Сталіна і Грозного. Водночас аналіз цієї логіки допоможе нам уявити со­бі, що між душогубом — генералісимусом XX століття — й не­людом — царем століття XVI, здавалося б, схованим від нас ім­лою століть, — спільного набагато більше, ніж може здатися з побіжного погляду. Які ж основні опорні точки цієї логіки?

1

Відраза до дієвого парламентаризму, реального представ­ницького правління. Саме примара парламентської системи буквально переслідувала Івана IV Грозного, викликала його шалену лють. У нього були всі підстави для такої лютої реакції: вже за його часів, у середині XVI століття, у залежному від дво­рянства становищі перебувала королівська влада у Швеції; анг­лійська королева мала обговорювати свої державні справи в парламенті; від волі парламенту в багатьох найважливіших пи­таннях, таких як фінанси, оголошення війни та укладання ми­ру, залежали королі у Франції; італійськими республіками управляли різного роду «палати» й «форуми». Ставлення Гроз­ного царя до таких порядків добре видно з його листа до князя Андрія Курбського: «А о безбожных землех и языцех, что и глаголати! Понеже государи те царствами своими не владеют: како им повелят рабы их, тако и владеют» (характерне ототож­нення країн із парламентським правлінням і «безбожних» країн!). І далі: «А в государской воле подданным гоже быти, а где государской воли над собой не имеют, тут яко пьяны шата- ютца и никоего же добра не мыслят» (дуже чітко сформульова­но думку, внутрішньо близька всім московським, російським і радянським самодержцями — і на Сталіні ця внутрішня близь­кість не закінчується…). І потім: «Ежели царю не повинуются

подвластные — никогда же от междоусобныя брани терпети не перестанут!». І нарешті — презирлива, навіть гидлива характе­ристика парламентської системи правління: «Тамо особь каж- до о своем печеся…» Ось у чому, на думку царя-самодержця, коріння зла! Ось чому тільки єдиновладдя Великого Государя, непідвладного будь-чиїм приватним або становим інтересам є єдиною дійсною гарантією дотримання завжди і в усьому лише загальнодержавних інтересів. Хоча б при цьому піддані, «холо­пи », змушені були принижено йменувати себе самих у чолобит­них: «Мы людишки твои, Великий Государь» — це повто­рюється в багатьох документах доби Івана Грозного.

Так вважали і Іван Грозний, і неприборканий у своїй жор­стокості Петро І, і «освічена» Катерина II («люта вовчиця», як називав її Шевченко), і Микола І («людина з олов’яними очи­ма», за словами Герцена), і, звісно, «Чингізхан з телегра­фом» — Йосип Джугашвілі.

Неприйняття економічної самостійності, незалежності своїх підданих. 1570 року в листі до королеви Англії Єлизаве­ти Іван Грозний із сарказмом і неприхованим презирством оці­нює порядок правління на далекому острові: «И мы чаяли то­го, что ты на своем государьстве государыня и сама владеет, и своей государьской чести смотриш, и своему государству при­быток… Ажно у тебя мимо тебя люди владеют, и не только лю­ди, но мужики торговые, и о наших о государьских головах, и о чести, и о землях прибытка не смотрят, а ищут своих торго­вых прибытков. А ты пребывает в своем девическом чину, как есть пошлая девица». (Найбільше вражає, що саме 1570 року

обговорювався проект об’єднавчого міждинастичного шлюбу між Іваном IV і незаміжньою Єлизаветою!) І далі цар резюмує: «А московское государство покамест без англинских товаров не скудно было». У чому причина такого «самодержавного хамства»? Вона досить проста: цар побоювався (небезпідстав­но!), що, за прикладом англійських парламентаріїв — «торго­вих мужиків», на подібне ж втручання в «государеві справи» наважаться їхні партнери — російські «торгові мужики». За­питаємо себе: чи зникло зараз це побоювання, що має настіль­ки глибоке коріння в московській самодержавній історії?

3

Боятися влади («Великий Страх», без якого не було б все­владдя жодного з названих тут тиранів!) мають всі стани без винятку, а особливо вельможі, хай навіть і дуже близькі до ца­ря. Іван IV багато разів підкреслював, що своїх «изменщи­ков», або ж «израдцев», на стани не ділить. Бо «дати слабость вельможе — ино дати и простому» — слова Грозного в одному з листів. Підданих, відповідно до цього, цар поділяв лише на дві категорії (і хотів, щоб так поділяв і народ!): на відданих йому і на зрадників; і особливо знатні бояри ділилися на «наших» і «ненаших». Про «ненаших» було сказано так: «Которые будут государьские лиходеи, хто изменные дела делали, и в тех веда­ет Бог да он, государь, и в животе и в казни его государьская воля, чтобы царь владел и правил, яко же годно ему…»

4

Справедливість для всіх забезпечує особисто сам цар за до­помогою призначеної ним адміністрації з відданих йому лю­дей, із тих, які «служать прямо». Про долю інших — дивимося пункт № 3). Цар є заступником «нижчих» проти «сильних»

(вони ж «пузаті», «богатини» — ненависть до таких і в XVI столітті була досить потужною!), він єдиний здатен про­тистояти їхній сваволі. Це наївно-фантастичне уявлення («головне — щоб був прямий шлях до царя!») переросло і часо­ві, і просторові рамки, і, схоже, ще неодноразово буде причи­ною багатьох найсерйозніших загроз для демократії. В Україні в тому числі: згадаємо сподівання на «дешевий газ» із царстве- ної, багатої Москви! Ці сподівання дуже вплинули на резуль­тат президентських виборів-2010.

5

Обов’язково треба сформувати корпус «вірних слуг госу- даревих» (читай: опричне військо — Таємна канцелярія — III Відділення — ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ-ФСБ-СБУ тощо). Ба­жано набирати цих «слуг» із худорідних «низів», у всьому особисто зобов’язаних володарю; але при цьому також необ­хідно гармонійно поєднувати «родовитих» і «худорідних» у загальному апараті влади.

6

Треба неодмінно навчитися управляти спалахами «народ­ного гніву», скеровувати його в потрібному царю напрямку. І народ навіть не помітить, що, розтрощуючи багатих, він прос­то… поповнює скарбницю царя та близьких йому людей (не плутати з державним бюджетом!). «А которые бояре, и во­еводы, и приказные люди дошли до государьские великие из­мены, до смертные казни, а иные дошли до опалы, то тех жи­воты и статки (саме «статки»! — I. С.) взяти государю на се­бя». Грозний, відбираючи землі в опальних бояр і ставлячись із нескінченним, неприхованим презирством до «мужиків», «холопів», «рабів», — не погидував включити саме «чорний

Святий Дмитро. Мозаїка з Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Початок XII ст.