***
Моя старовинна любов
то забувається,
то, як тривогу,
крізь товщу гуркоту земного
я чую поклик її знов.
І світло місячне сплива у світ
її ночей,
як щастя геній,
на сутінь бід і гіркоти,
у суєті шаленій
що мною нажиті з тих літ.
І світлом повниться душа,
як ліс у пору листопаду –
благословенная відрада
моїх очей.
І, дороживши всім отим,
я знаю –
буде знов
і спрага діла,
пісні спрага,
коли згадається, мов звага,
моя старовинна любов..