дарській академії, що в Подєбрадах, у Чехословаччині. Однак не зміг цього зробити, бо йому не зробили закордонного паспорта. Польська влада дуже прискіпливо відстежувала діяльність сві­домих українців, намагалася всіляко обмежувати їх. Перебувши рік вдома, він вступив на агрономічний факультет Львівської по­літехніки. Брав активну участь в українському національному русі, в роботі різноманітних українських легальних організацій. Став членом ОУН. У 22 роки очолив пропагандистський відділ організації, у 23 став заступником крайового ватажка, а в 24 сам очолив Крайовий провід. Погодитись очолити Крайовий провід ОУН — це майже підписати собі смертний вирок. Зазвичай на

цій посаді перебували не більше року — гинули від рук польської поліції. Так, зокрема, сталося з попередниками С. Бандери — Юліаном Головінським та Степаном Охримовичем.

З самого початку своєї діяльності в ОУН Степан зареко­мендував себе не як майстер терору, а як умілий пропаган­дист. Можливо, на це вплинуло те, що він — із родини свяще­ника. Бандера зрозумів, що слово може бути найефективні­шою зброєю. Зазначимо: сам він терористичних актів не здій­снював — лише готував деякі з них.

Пригадаймо основні моменти. У листопаді 1932 р. одинад­цять бойовиків ОУН напали на поштове відділення в Городку поблизу Львова. Це був типовий екс, мета якого — дістати гроші для організації. Цей напад (до речі, його готував не Бан­дера) був невдалим. Двох нападників убили на місці. Ще двох, Василя Біласа й Дмитра Данилишина, заарештувала польська поліція. Після швидкого суду їх повісили. Того дня, коли відбувалася страта, С. Бандера організував акцію — у церквах Галичини задзвонили дзвони. Це було нагадуванням про мученицьку смерть бойовиків.

Ставши крайовим провідником ОУН, Степан відмовився здійснювати екси. Підготовлені ним терористичні акти були переважно політичними, або ж це була помста.

Одним із найвідоміших стало вбивство радянського дипломата Олексія Майлова в жовтні 1933 р. Реалізував його Микола Лемик. Перед цим терактом бойовик зустрічався зі С. Бандерою та Романом Шухевичем, від яких отримав інструкції. Відповідно до яких він, вбивши радянського кон­сула у Львові (було заплановано саме це вбивство), мав здати­ся польській поліції й заявити, що цей замах здійснено на знак протесту проти Голодомору в Україні 1932—1933 pp. Правда, М. Лемик убив не консула, а спецуповноваженого ГПУ, який перевіряв роботу радянських консульств у Європі. Зрештою, це мало більше значення, ніж убивство консула.

Лемик здався поліції, а потім виступив на суді з відповідною заявою. Це, звісно, спричинило чималий розголос у Польщі.

Ще одним резонансним політичним терактом стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пе- рацького 15 червня 1934 р. На совісті пана міністра були масові переслідування українців. Б. Перацький був персо­ною, наближеною до Ю. Пілсудського, і міг стати наступни­ком цього «начальника держави».

У самому теракті щодо Б. Перацького є чимало «дивних» моментів. Існує навіть версія, що українських націоналістів просто використали противники цього впливового політичного діяча. Зараз не будемо розглядати ці версії — оскільки, знову ж таки, це окрема розмова. Зазначимо тільки, що саме це вбив­ство було основним звинувачувальним моментом на варшав­ському суді 1935—1936 pp. проти Бандери та інших оунівців.

Проте не політичні вбивства були головними в діяльності ОУН 30-х pp. XX ст. За ініціативою С. Бандери та під його ке­рівництвом українські націоналісти здійснили низку успіш­них акцій. Зокрема, вдалося організувати широкомасштабну «шкільну акцію», яка охопила величезну кількість україн­ських школярів Галичини. Надрукували й розповсюдили 92 тисячі листівок і б тисяч брошур. На той час це був дуже ве­ликий наклад. Завдяки пропагандистській роботі вдалося зор­ганізувати учнів шкіл, які одночасно виступили проти поль­ської мови викладання, традиції молитися польською мовою та польської державної атрибутики в школах Галичини.

Ще однією кампанією, ініційованою С. Бандерою, стала «антимонопольна акція». Вона полягала в бойкоті монополь­них товарів — горілки й тютюну. З одного боку, ця акція мала за мету підірвати фінанси Польської держави. Адже для неї торгівля горілкою й тютюном була важливим джерелом при­бутків. Крім того, ця акція була боротьбою за здоров’я нації. До речі, сам Бандера ніколи не курив і не вживав горілки.

Також під орудою Степана на Галичині почалася широко­масштабна акція вшанування могил січових стрільців, які за­гинули в боротьбі за незалежність України. Ці могили почали впорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, об­саджували квітами, відправляли поминальні служби, влаш­товували віча. У селах, де не було таких могил, насипали сим­волічні, встановлювали на них хрести.

Польська влада швидко зорієнтувалася, що це сприяє роз­витку самосвідомості українців. Тому поліцейські та польські шовіністи нищили ці могили, руйнували пам’ятники, зрубу­вали хрести. Такі варварські акції часто відбувалися вночі. Проводимо ще одну паралель. У розквіт «перебудови» на бать­ківщині С. Бандери, в селі Старий Угринів, йому встановили скромний пам’ятник. Проте доблесне радянське військо його підірвало. Після відновлення пам’ятника знову вчинило та­кий самий акт вандалізму. Гадаю, коментарі зайві.

Та повернімося до Бандери. Можемо констатувати, що під його керівництвом діяльність ОУН на українських землях ма­ла різнобічний характер. Його не можна характеризувати як стовідсоткового терориста. Юзефа Пілсудського чи Йосипа Сталіна є більше підстав за «гріхи молодості» звинувачувати в тероризмі, ніж Степана Бандеру. Правда, ці особи стали дер­жавними мужами, цим вони ніби «змили» з себе гріх терориз­му. Хоча, перебуваючи при владі, вдавалися до широкомас­штабного державного терору, перед яким їхній «молодіж­ний» терор здається лише квіточками.