Саме після варшавського та львівського судових про­цесів про Степана почали багато говорити в Україні. Для свідомих українців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за україн­ську ідею.

Проте ув’язнення С. Бандери завдало шкоди ОУН. Адже для націоналістів він був чудовим організатором, який не ли­ше добре орієнтувався в ситуації, а й бачив перспективу. Кра­йовим провідником став Лев Ребет, який поступався своїми організаторськими здібностями Степанові, він почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому виникла думка влаштувати Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у тюрмах Польщі, де була посилена охорона. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, по­тім — у тюрмі у Воронках. Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення Степана з Воронків. Передба­чалося, що звідти його легко переправлять через польсько-ні­мецький кордон. План було схвалено, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського те­рориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це трапилося під час складної операції, проведеної більшо­вицькою спецслужбою. Зараз здебільшого відомі її деталі.

Чому саме 1938 року здійснили цей замах? Гадаю, відпо­відь очевидна. У Європі відчувалось наближення війни. Звіс­но, готувався до війни й СРСР, сподіваючись у метушні «виз­волити» західноукраїнські землі, де діяла ОУН. Більшовиць­кі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здат­на чинити їм опір на цих землях. Тим більше, що досвід під­пільної боротьби ОУН мала чималий. Убивство Є. Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, мав беззаперечний авторитет серед її людей, зрештою, чимало в ній трималося на ньому.

І от Коновалець загинув. Звісно, виникло питання про ви­бори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси Банде­ра, якби… був на свободі. Однак після вбивства Є. Коновальця Я. Барановський наказує припинити підготовку втечі Степана. До того ж цей план розсекретили, тому Бандеру переводять у тюрму «Бригідки», що в Бресті. «Чудеса» продовжуються. Ви­

являється, покійний Є. Коновалець залишив усний заповіт що­до свого наступника. Правда, про цей заповіт знав чомусь лише Я. Барановський, який, звісно, повідомляє про нього найближ­че оточення колишнього провідника. Але це ще не все. Ватаж­ком має стати Андрій Мельник, який… ніколи не був членом ОУН і близько десяти останніх років займався абсолютно мир­ною працею — керував маєтками митрополита Андрія Шеп- тицького. Чи не єдиним виправданням такого спадкоємництва могло бути те, що колись А. Мельник був соратником Є. Коно- вальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х pp. обіймав посаду коменданта Української військової організації.

Хіба можна таке уявити: людина, яка не знає специфіки ро­боти організації, далека від неї, стає її ватажком. Зрозуміло, за та­ких обставин не Мельник керував — керували ним. І, схоже, го­ловним керманичем був Я. Барановський. Логіка підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Але на яку саме? Під час Другої світової війни ніби знайшли докумен­ти, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча можливо, що його хазяями могли бути й німці, оскільки А. Мельник та його ото­чення почали проявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 p., А. Мельника офіційно обирають головою ОУН. Цей напад допомагає визволитися й Бандері. На той час він перебуває в Брестській в’язниці. До Бреста наближалися і німецькі, і радянські війська, під містом і в ньому відбували­ся жорстокі бої. У такій ситуації тюремники покинули в’яз­нів. С. Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «ви­зволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодіш­нє керівництво організації взяло курс на перетворення її на та­ку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала служити німцям. Спроби порозумітися з А. Мельником були марними. Зважаючи на це, Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили

проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. у Кракові відбувся II Надзвичайний збір організації, на якому обрали нове керівництво на чолі з Бандерою.

Як розцінювати такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за Степаном. Особливо нечисленні оунів- ські інтелектуали, які стали мельниківцями. Хоча це зрозу­міло: цих інтелектуалів лякав радикалізм і приваблювала по­міркованість. Але, з іншого боку, були серйозні ризики дегра­дації ОУН. Треба віддати належне С. Бандері: він вчасно помі­тив їх і спробував мінімізувати. Зокрема, зумів зберегти час­тину ОУН, яка ладна була боротися зі зброєю в руках за Україн­ську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух 40-х pp. не мав би такого розмаху.