вання третіх подій. Радянсько-пострадянський режим не дозволяє вибудувати загальну й цілісну картину історії то­му, що не здатен засвоїти з неї уроки. Адже нинішня форма існування держави не сумісна й суперечить історії нашої Вітчизни. Дорадянська Росія була творцем і учасником сві­тової історії. Радянсько-пострадянська квазідержава існує поза історією.

На чому базується твердження, що після більшовицького перевороту ми перебуваємо поза часом? Спробую обгрунтува­ти цю тезу, представивши три сюжети. Звернімося до теми се­лянської реформи.

Сюжет перший. Як ми розуміємо кріпосне право.

Почну з невеликого, але істотного пояснення.

З огляду на низку обставин, моє освоєння історії відбува­лося в порядку, зворотному загальноприйнятому. Російська історія, яку я вивчав у радянській школі, осіла в мене негли­боко й зводилася до «сухого залишку» про «убогу, забиту, не- освічену, личакову, дрімучу й так далі» Росію. Пам’ятаю, під час перебудови виникло безліч неформальних рухів і об’єд­нань, був і Рух за відродження Росії. Тоді я ніяк не міг збагну­ти — що ж треба відроджувати з відсталої царської держави? Через рік після розпаду СРСР я відійшов від громадської ак­тивності — мені здавалося, що всі політичні питання виріше­ні, ми живемо у вільній країні — і повернувся до наукової ро­боти, вирішивши зайнятися розгадуванням таємниць і смис­лів російської цивілізації.

Я почав вивчати історію країни з чистого аркуша, і, дяку­вати Богові, першою книжкою, що трапилася мені, стали «За­гальнодоступні читання про російську історію» С. Соловйова. Ця невелика праця мене перевернула. Я зрозумів, якою вели­кою країною була історична Росія, як жахливо її образ спо­творювався й фальсифікувався ленінським суспільствознав­ством. Відтоді я прочитав безліч текстів, написаних до й після

фатального жовтня. Але все, що написано «після», для мене вторинне, воно пропускається через фільтр російської науки. Чимало нинішніх авторів, на жаль, перебувають у протилеж­ному становищі: і вони, і їхні вчителі сприймають російську державність через ценз більшовицької ідеології, що фактично не усувалася із системи освіти (у пострадянській школі, на відміну від шкіл інших країн, люстрація не проводилася)…

А тепер повернуся до запитання: «Як ми розуміємо крі­посне право?». Виокремлю декілька типових помилок.

Чимало випускників шкіл упевнені, що частка підневіль­них 1861 року становила не менше 90% населення. Насправді їх було трохи більше чверті, точніше — 28% усіх жителів країни. У тій чи іншій формі кріпацтво існувало й в інших єв­ропейських країнах, наприклад, в Австро-Угорщині, і Росія не була тут якимсь винятком.

Кріпосне право абсолютно некоректно ототожнювати з рабством, яке у нас не практикувалося. Кріпак мав свій буди­нок, присадибну ділянку, сім’ю. З часів Північної війни крі­паки мали сплачувати податок до держскарбниці (раби подат­ків не сплачують!). Додам факт, який ніяк не хочуть запам’я­тати огудники власної історії, — рабство в Америці було ска­соване на два роки пізніше, ніж кріпацтво в Росії.

Важливо враховувати, що в економічному плані кріпосне право (на відміну від колгоспної системи) було цілком ефектив­ним, воно годувало й могло й надалі годувати країну. Додам, що кріпосні селяни у нас, про це пишуть російські історики Вишня­кова та Пічета, «були щасливішими», ніж вільні — на Заході. Бо вільні були безземельними й перетворювалися на безправних батраків. На відміну від них, наші кріпаки формально не мали землі у власності, але фактично сприймали оброблювану щоро­ку ділянку як свою. Це схоже на квартири у СРСР: житло було державним, але на вулицю нікого не виселяли, і кожна сім’я сприймала отримані квадратні метри як свої власні.

Відзначу ще декілька особливостей, які відрізняють ре­альне кріпосне право від радянсько-пострадянської міфоло­гії. За чинними тоді нормами, поміщик у разі неврожаю або іншого форс-мажору зобов’язаний був годувати та утримува­ти селян, які належать йому. Висловлюючись марксовою мовою, нормою був рівень експлуатації «одна/друга», тобто три дні на тиждень селянин працював на господаря, а решту три — на себе. У якому стані нинішнє «вільне» суспільство, можна зрозуміти з іншої пропорції: задекларований Оленою Батуріною дохід 2008 року дорівнював середньорічній зар­платі 50 000 російських учителів.

І ще кілька штрихів. Зі шкільної лави всі радянські діти заучували страшну розповідь про Салтичиху. Як і все інше в радянській історії, цей сюжет препарував і цензурував реаль­ні події. Якщо представити картину повніше, з’ясовується, що випадок із молодою поміщицею був абсолютно не типо­вим. У Дар’ї був нервовий розлад, який стався в неї після то­го, як вона спіймала на гарячому коханого чоловіка з дворо­вою дівчиною. Свавіллю Салтикової поклали край одразу піс­ля того, як два кріпака-селянина спромоглися добігти до полі­цейської дільниці й розповісти про те, що відбувається. Після цього Дар’ю прив’язали до ганебного стовпа, а потім постриг­ли й відправили до монастиря. Чи можна уявити, що сьогодні хтось примчить до міліції-поліції та схвильовано повідомить, що в нього на підприємстві або у виші, або в садовому товарис­тві крадуть? Боюся, що результатом стане не порушення кри­мінальної справи проти корумпованої погані, а відправка див­ного доброзичливця до психлікарні.

Обґрунтовуючи сюжет про радянську міфологізацію крі­посного права (сама ця фальшивка виявилася особливо потріб­ною за часів колективізації й так званої боротьби з куркуль­ством), треба враховувати ще одну важливу обставину. Скасу­вання кріпацтва — це не якась разова, епохально-унікальна подія. У Росії ще з кінця XVIII століття почався процес звіль­нення станів. Покріпаченими були самі поміщики, саме дво­рянство. Офіцерський корпус Російської армії складався із дворян, вони зобов’язані були служити, поки не отримували тяжке поранення або до того віку, коли вже фізично були не в змозі витримувати військове навантаження. Дещо іншими бу­ли обов’язки дворян — штатських чиновників, але й вони не могли відмовитися за власним бажанням від служби. Лише після Дарованої грамоти про вільність дворянства 1785 року, прийнятої Катериною Великою, ситуація радикально зміни­лася. Слідом за цим й інші стани російського суспільства, зок­рема міщани й купецтво, здобули нові права та свободи. (А ко­заки були вільними від початку.) У результаті в ті неспішні ча­си менш як за 80 років російське суспільство звільнилося.

Сюжет другий. Чому кріпосне право скасували. (Хто вчиться і хто не вчиться на уроках історії).

Поки хранителі радянської міфології міркують над своєю картиною реальності, я подам інший сюжет на тему: «Чи була історія тоді й чи є історія зараз?» Повернуся до запитання: чо­му, власне, кріпацтво було скасоване? Питання тим паче до­речне, що трохи раніше я писав про його економічну ефектив­ність. Так, стани розкріпачувалися, але чому селян звільнили 1861-го, а не 81-го або не 31-го року? Хронологічна прив’язка настільки важливого рішення стає зрозумілою, якщо бачити його реальний історичний контекст.

А контекст полягав у тому, що з початку XVIII століття, упродовж майже півтора століття, Російська армія залишала­ся найпотужнішою армією Європи. Але після перемоги 1709 року під Полтавою над Карлом XII, слідом за перемогою над Наполеоном і парадом росіян у Парижі 1814 року, через 40 ро­ків країна зазнала несподіваної поразки в Кримській війні. Звісно, ця поразка й віддалено не була схожа на перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp., ворог не блокував Пітер, не дійшов до Москви й Волги, але англо-франко-турецький десант усе ж таки висадився в Криму та обстрілював

Севастополь. Додам, що під час війни російська ескадра адмі­рала Нахімова (за іншими джерелами, Нахімсона), потопила втричі більший турецький флот у Синопській затоці. Причо­му авторитет Нахімова був незаперечний не лише тому, що він завжди, коли це було потрібно, проявляв особисту муж­ність і геройство. Були й інші причини: молодші чини тоді не будували дачі старшим, навпаки, — Нахімов майже всю свою платню роздавав матросам.

І все ж таки, незважаючи на всі ці деталі, поразка в Крим­ській війні була очевидною, 1856 року Росії довелося підписа­ти невигідний для неї Паризький мир. А після смерті імпера­тора, за рік до закінчення війни, у суспільстві почали поши­рюватися чутки, нібито Микола І не помер, а отруївся, випро­сивши отруту в лейб-медика Мандта. Причому Микола за­вчасно розпорядився не розтинати й не бальзамувати його ті­ло. Тут важливо не те, що історики сумніваються в достовір­ності викладеної версії, — важливо, що громадяни XIX сто­ліття, отримуючи новини про поразки, не могли допустити, що помазаник Божий на них не реагує.

А як насправді реагувала влада на серйозні прорахунки російської політики? Відповіддю й стала серія реформ Олек­сандра II. Не минуло й п’яти років після закінчення війни, як селяни отримали волю, була проведена військова реформа, правова реформа, університетська реформа. Словом, у Росії була історія, і не лише у вигляді книжок Карамзіна, Соловйо­ва, а потім і Ключевського, які перевидаються півтора століт­тя (жодний радянський підручник історії сьогодні не являє жодного інтересу), а й як реальна основа для ухвалення стра­тегічних, державних рішень. (Заразом хочу поховати ганеб­ний пострадянський міф «про неуспішність усіх російських реформ». Починаючи з Івана III та Петра Великого до Сергія Вітте й Петра Столипіна, скільки їх було, великих соціальних перетворень! Коли ж ми позбавимося не лише радянської то­понімії, а й радянської міфології?!)

А ось сьогодні відсутність історії є майже очевидною. 20 років не існує СРСР, на «хмару в штанях» перетворилося СНД, але на телеканалах торжествує агресивна кургінянівщина. Нам постійно доводять, що СРСР розпався через чиїсь невідомі підступи й мало не все прогресивне людство «спить і мріє» його відродити. Робити висновки з Великої Вітчизняної війни, на відміну від Кримської, відомий президентський указ узагалі не дозволяє!

І тому доводиться повторювати: звісно, ми перемогли в цій війні, але так і не зрозуміли, в якій саме.

— Так, Сталін переміг, причому не лише у Великій Вітчиз­няній, а й у війні громадянській, що відбувалася водночас. Упер­ше в одиннадцятистолітній історії Вітчизни під час війни один мільйон людей (а не якийсь самотній Власов) узяв зброю, щоб во­ювати з власною владою. До цієї третьої сили входили й росіяни, й представники всіх народів, що проживали на території СРСР. Партизанський опір більшовизму закінчився у нас не 1945-го, а на початку 50-х, причому відбувався він не лише в Балтії й на за­ході України, а й у споконвічно російських областях.

Великі й дуже великі перемоги були в історії Росії, але чи був звитяжним СРСР, якщо через 46 років після встановлен­ня прапора над рейхстагом радянська держава зруйнувалася, світовий соціалістичний табір зник, світовий комуністичний рух припинив своє існування й сама звитяжна радянсько- комуністична ідея померла?

Ні через п’ять, ні через 65 років після закінчення війни ми не отримали чесних і зрозумілих відповідей на ці запи­тання. Але коли ми їх усе ж таки отримаємо, Росії знадоб­ляться трансформації глибші, ніж перетворення Олександ­ра II!

Ігор ЧУБАЙС

1 квітня 2011 р.