ідходять у небуття створені за комуністичної доби міфо- логеми, які стосуються історії України, — попри всі спроби реанімувати їх. Не так швидко, як би хотілося, але відходять. Проте їхнє місце нерідко намагаються зайня­ти нові міфи, так само штучно творені «мозковими центра­ми» сучасних ідеологів малоросійської меншовартості. Та­ких ідеологів сьогодні вистачає — як у самій Україні, так і (головним чином) — за її межами. Схоже, їм добре платять за їхню нелегку працю — творити такий собі «малоросій­ський міф XXI століття». Та реальна історія бунтується проти таких міфів. Хоча голос її нелегко почути крізь шу­мовиння фальсифікацій та невігластва.

Однією з головних конструйованих сьогодні історичних міфологем є концепція відсталості, архаїчності, нежиттєз­датності козацької України — Гетьманщини, Слобожанщи­ни, Запоріжжя — у XVIII столітті.

«Україна після бурхливих і трагічних часів Мазепи за­стигла у майже повній непорушності… Десь на задвір­ках Європи, між провінційною Польщею і ще більш провін­ційною Туреччиною… Усі найвизначніші особистості виїха­ли до Петербурга чи Москви, хтось утік до Парижу… Під лі­нивим малоросійським сонцем лежали ці землі непорушно,

аж поки цивілізаторське око Єкатерини II не звернуло на них увагу.»

Ось так пише про українську історію перших двох тре­тин XVIII століття один сучасний петербурзький публіцист. Насправді ж усе в ті часи було значно складнішим, і про «непорушність» чи «бездіяльність» говорити не випадає, тим більше — про піднесення українських земель унаслі­док того, що «цивілізаторське око Єкатерини II» повернуло­ся до них.

Головним питанням, яке стояло перед Україною в XVII—XVIII століттях, було не питання незалежності чи об’єднання всіх етнічних земель, а питання ствердження того чи іншого домінуючого шляху розвитку. Усі головні політичні та воєнні баталії на українських теренах у ті часи ініціювалися — через певний ланцюжок опосередкувань, релігійних та етнонаціональних, — саме цим питанням. По суті, йшлося про те, який варіант економічного й соціально­го розвитку запанує в лісостеповій та степовій зонах Украї­ни — говорячи сучасною мовою, переважно «фермерський» чи переважно «плантаторський»? Бо що таке традиційні українські хутори та слободи, які бурхливо розвивалися в ті часи, просуваючись усе далі на південь та південний схід? Це вільні фермерські поселення, одиночні чи гуртові, най­більші з яких перетворюються на невеликі містечка (Украї­на — країна міст і містечок, відзначав дещо пізніше Павло Алеппський), тобто на центри ремесел і торгівлі, а на дода­чу — ще й адміністративні одиниці — центри козацьких со­тень. Ну, а справжні міста мають Магдебурзьке право, це і релігійні, і освітні осідки, тут діють ремісничі цехи та тор­говельні гільдії. І все разом людьми сприймається як рід­ний край, що тримається предківських звичаїв, але й не цу­рається нового, якщо воно не нав’язується силою.

Звичайно, таке суспільство — у відповідності до свого часу — не толерує іновірців. Проте йдеться про гомоген­ність релігійну, а не етнічну: чи не чверть українських пріз­вищ Наддніпрянщини має тюркські корені. І це не просто філологія, а список козацької старшини, упорядкований та виданий торік Володимиром Кривошеєю, — відкривається аж чотирма Абрамовичами (Авраменків, Аврамовичів, Ов- рамовичів й Овраменків не рахуємо…).

Коли ж ідеться про систему латифундій, про панування відповідного способу виробництва, то про вільних селян- землеробів не може бути й мови — потрібні кріпаки, а то й раби. Соціальна структура тут зовсім інша: хутори та слобо­ди допускаються як тимчасове явище на необжитих іще землях. А так — більш чи менш великі села, фільварки, ре­зиденції управителів чи орендарів, панські маєтки, значно менше міст та містечок, а ті, що є — адміністративні центри та місця постою військових залог. Самоврядування великих міст допускається в певних межах — у таких, які не зава­жають владі магнатерії. А загалом усе вирішують магнати, а на нижчому рівні — їхні пахолки.

В Україні до цього додавалося те, що магнати були або чужоземцями, або перекинчиками. Якщо в першій третині XVII століття серед магнатів ще траплялися ревні захисни­ки віри, то потім із православних серед них залишилися тільки такі персонажі, як Адам Кисіль, твердість якого в захисті традиційної церкви дуже точно характеризувалася його прізвищем. Ясна річ, що й приборкувати невільних се­лян та безжально визискувати їх найкраще могли (при­наймні поки не виросли надійні місцеві кадри перевертнів) персони інонаціонального походження…

Перший шлях — це шлях ранньокапіталістичного роз­витку, коли основну масу суспільства складають дрібні й се­редні вільні товаровиробники; другий шлях — це поєднання капіталізму (великі товаровиробники) з феодалізмом (осо­биста несвобода основної маси населення). За першого шляху

можливим і бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого — як уже було сказано, все вирішує магнатерія (хоча додатком до цього можуть бути електоральні права для магнатських пахолків та залежної від тих чи інших волода­рів шляхти). Ані пер­ший, ані другий шля­хи не є апріорі чимось жахливим чи чудес­ним, проте перший усе ж історично не­зрівнянно прогресив­ніший і динамічніший. Хоча б тому, що він надає можливість пришвидшеного тво­рення модерної нації як спільноти вільних громадян, озброєних не тільки рушницями й шаблями, а й гра­мотною системою су­дочинства та вибор­чим правом.

Звичайно, терміну «капіталізм» тоді ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що означало особисту свободу, право

на зброю та можливість вільно займатися землеробством — працювати на себе, а не на когось. От тому й «колотило» Україну тривалий час, аж поки бодай частина її у вигляді автономних Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі не одержала можливість розвитку з переважанням саме «фермерського» шляху (хоча козацька старшина й намага­лася заводити латифундії, але все це було мало схоже на по­рядки, заведені на своїх землях польськими магнатами та російськими кріпосниками).

А згадаймо класичний образ запорожця. Войовник? Так. Але — передусім — чи не найважливіший складник тієї соціально-економічної системи, яка створилася в Укра­їні в XVI—XVIII століттях; козацький чинник зробив можлививим масове заселення та господарче освоєння лісостепу та просування українських поселень у глибину степу, до Чорного моря. А у XVIII столітті фактом стало помітне еко­номічне піднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-х роках його на­селення становило не менше 100 тисяч осіб, а територія про­стягалася від Азовського моря до Південного Бугу. Широко поширилося рільництво, якого раніше тут майже не було, розвивалися скотарство (головним чином конярство та вів­чарство) та промисли — рибний, соляний, гончарний, збройний. Звісно, соціальний устрій тут далекий від ідеалів європейських утопістів: головною робочою силою великих козацьких зимівників були наймити (але ж не кріпаки, а вільні люди). Та основна маса населення зосереджувалася не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська, відтак Кіш відводив її власникам зимівни­ків і слобідським громадам. Навзамін населення слобід ви­конувало різні повинності. Головною повинністю козака бу­ла військова служба на власний кошт. Посполитих звільня­ли від військової служби, натомість вони відбували чимало інших повинностей на користь війська і сплачували грошо­ві податки (саме грошові — ніякої панщини чи її аналогів, як це було в Російській імперії аж до 1861 року!). Натомість працю широко застосовували й на промислах, у чумацтві тощо. Основна маса вироблених товарів вивозилася, і, ще раз підкреслю, розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було в Росії, а на фермер­ському по своїй суті типі землеробства.

Дещо менш вільно, але все ж на основі так само фермер­ського землеробства із вкрапленнями латифундій, проте не з рабською, а з найманою працею, розвивалися Гетьманщи­на та Слобожанщина. Щоправда, на останній куди більше відчувався російський вплив: там селяни ділилися на віль­них, які мали власну землю, і тих, що жили на землях ко­зацької старшини, на землях російських поміщиків, монас­тирів тощо — і за це відробляли панщину (у XVIII столітті, втім, вона становила тільки два дні на тиждень) та платили данину натурою. Іншими словами, начебто «непорушна» й «сонна» Україна випереджала в економічному плані Росію часів Катерини II на сотню з гаком років — адже, згадаймо, саме фермерство намагався впровадити на початку XX сто­ліття прем’єр Імперії Столипін…

А тепер звернімося до питань політичних у всій їхній ба­гатосторонності — від політики економічної до освітньо- культурної.

Навіть цілком лояльний до Петербурга гетьман Іван Скоропадський дещо робив для розвитку країни. За нака­зом Петра І столиця Гетьманщини була перенесена зі зруй­нованого московською армією Батурина до Глухова, непода­лік кордону з Московщиною. Гетьман почав розбудовувати нову столицю, зробивши з провінційного містечка значне місто. Він також продовжив давню козацьку традицію під­тримки Києво-Могилянської академії та щорічно виділяв з Генерального військового скарбу 200 рублів на утримання її викладачів.

Наступний гетьман — Данило Апостол — зумів, хоча й не повністю, відновити політичну автономію Гетьманщини. Апостол також домігся дозволу російського уряду на част­кове відновлення закордонної торгівлі купцями Гетьман­щини. Він раціоналізував формування бюджету видатків гетьманського уряду, які покривалися за рахунок «евекти», тобто вивізного мита, і витрачалися на утримання уря­довців, компанійських полків та артилерії.

Данило Апостол організував «Генеральне слідство про маєтності» щодо рангових, тобто державних земель, переда­них у приватну власність. Він розпочав кодифікацію укра­їнського права, результатом якої став кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Та головні реальні зміни та спроби кардинальних реформ у Гетьманщині пов’язані з Кирилом Розумовським, останнім українським гетьманом. Хоча ставлення до нього з боку сьо­годнішніх інтелектуалів дуже різне. Одні вважають, що геть­ман Розумовський — це персона з числа тих, кого у XVIII сто­літті звали «баловень судьбы». Він, мовляв, цілком випадково опинився на вершинах влади й нічим особливим не відзначав­ся. Мовляв, персонаж малоросійського анекдоту — не більше. Інші ж наголошують, що гетьман справді прагнув до відтво­рення повномасштабної автономії України й навіть мріяв про можливе її усамостійнення. Отож, як бачимо, діяльність Ки­рила Розумовського і, головне, її мотивація досі є предметом інтелектуальних дискусій. І, здається, не випадково.

Не буду переповідати біографію гетьмана — вона добре відома. Візьмімо до уваги його справи, що розпочалися піс­ля того, як у лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою цариці Єлизавети обирає графа Кирила Розумов­ського гетьманом Лівобережної України.

Практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім — освітні. Виходив він з того постулату, що нау­ка, освіта, культура — це речі засадничі для розвитку краї­ни. Звісно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші мислителі того часу. До честі Розумов- ського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в тому, що праг­нув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хо­тів створити університет у Батурині, який знову став гетьман­ською столицею, а другий заснувати на базі Києво-Могилянської академії, причому сама академія стала б богослов­ським факультетом університету. Мав намір широко заснову­вати нові друкарні — не лише при університетах, а й при гім­назіях. А на додачу — як переповідали сучасники — плекав гетьман Розумовський плани запросити завідувачем бібліоте­ки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.

Зміцнює гетьман і автономію Лівобережжя. Він починає з власної руки роздавати маєтності старшині (а це був дуже вагомий важіль, щоб тримати її в послуху), самостійно при­значає полковників (чого не було з часів Петра І), установ­лює власні митні збори, щоб мати кошти в державній скарб­ниці. Під упливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на україн­ське населення стану холопства (а спроби такі були). Поча­лася військова реформа: була модернізована артилерія, у полках вводилися блакитні однострої. Проводив гетьман Розумовський і судову та адміністративну реформи, ство­рюючи цілу мережу земських, підкоморських і гродських судів та ділячи країну на 20 повітів.

Ба більше: гетьман регулярно збирав старшинські ради, а 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьман­щині скликав у своїй столиці Батурині Генеральні збори. Ці збори Розумовський мав намір зробити постійними, пере­творивши їх на такий собі шляхетський (із домішками ду­ховенства та заможних городян) парламент, а гетьманську владу — перетворити на спадкову. Обговорювалося на цих

зборах, зокрема, відновлення і традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим монархом, і митного кордону між Україною і Росією. Узагалі, в оточен­ні Розумовського домінувала думка: у нас з росіянами один монарх — але дві країни, дві держави, з’єднані тільки пер­сональною унією.

Усі ці спроби посилити українську автономію мали на­слідком протидію з боку Петербурга ще за царювання Єлиза­вети. Скажімо, 1754 року гетьману було заборонено призна­чати полковників, і тоді ж ліквідовано всі чинні в Україні внутрішні митні збори. 1761 року від Гетьманщини було ві­докремлено Київ, який віднині підпорядковувався сенату ім­перії. Та головний удар по реформах і планах розбудови укра­їнської автономії завдала нова імператриця Катерина II, яка, попри активну підтримку з боку Розумовського під час за­хоплення нею влади, не терпіла «малоросійської шатості» і прагнула ствердити самодержавні порядки чи не передусім у норовливій Гетьманщині. Це вдалося зробити, застосувавши класичну імперську тактику батога й пряника: козацька старшина одержала дворянство й чималі земельні маєтності разом із щойно покріпаченими українськими селянами. А на тих, хто опирався, чекали в’язниці чи вигнання.

Катерина II скасувала й саму посаду гетьмана, передав­ши управління Гетьманщиною так званій Другій Малоро­сійській колегії. Через рік був скасований особливий устрій Слобожанщини. Через десять років цариця ліквідувала й Запорозьку Січ. А 1781 року автономія Гетьманщини була остаточно скасована, і на її території було утворене Малоро­сійське генерал-губернаторство. Так скінчилася остання спроба модернізувати Гетьманську Україну. Як бачимо, ре­форми, задумані та розпочаті, були дуже серйозними, але вистачило подиху крижаного вітру з Петербурга, поєднано­го з умілою політикою розколу й підкупу старшини, щоб усі проекти згорнули, а самі реформатори безсило склали руки.

Чи можливий був інший перебіг подій? Здається, так. Адже події в Україні того часу відбувалися в загальноукраїн­ському, ба більше — світовому контексті. А Петербург у другій половині XVIII століття діяв усупереч європейським тенденці­ям, перетворюючи кріпацтво на справжнє рабство і вбачаючи в надексплуатації кріпаків магістральний шлях розвитку еконо­міки імперії. За іншого розкладу сил на міжнародній арені та за іншого результату боротьби за владу в російській столиці така тенденція могла бути покарана, і Гетьманщина та Запорожжя так і залишилися б на кілька десятиліть бодай автономними — що дало б змогу провести внутрішню модернізацію. Яка ситуа­ція виникала на українських теренах? Економічна вольниця на великих територіях і вигідних шляхах, давні традиції спіл­кування з Європою та пряма господарча співпраця з нею плюс перспектива вільної колонізації ледь не половини узбережжя Чорного моря. І своєрідна демократія озброєного народу, точні­ше — його певної верстви, але такої, що служила взірцем для всіх. Згадаймо, що саме в 1770-ті роки на повну силу розгорівся конфлікт між королівською владою Британії та заокеанськими колоніями цієї держави. Він почався як суто економічний, але швидко перейшов у політичну фазу. У квітні 1775 року розпо­чалися збройні сутички загонів американських колоністів із британським військом… Звичайно, європейські газети до Глухова доходили неквапом, але ж доходили, і їх було кому чита­ти. Чи не стали б заокеанські події поштовхом до радикалізації українського козацтва та вільного селянства, тим більше, що в економічному устрої обох країн тоді вистачало спільних рис? Це, звісно, у разі гіпотетичного тривання автономії України до тих часів; у реальній же історії Запорозька Січ була ліквідована у червні 1775 року. Схоже, події в Північній Америці якраз і підштовхнули імператрицю Катерину II до ухвалення цього рі­шення — знищити гніздо політичної та економічної вольниці, поки в ньому не виросли гостродзьобі пташенята. А козаків пе­реселити кудись на геополітичні задвірки…

Урешті-решт такими задвірками стала Кубань. Переселе­ні туди наприкінці XVIII століття й залишені у спокої запо­рожці зробили Кубанську область — територію Кубанського козачого війська — однією з основних житниць Російської ім­перії: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на друге місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба — на перше. Але не забуваймо, що переселена була тільки частина запорожців; за інших обставин усе Пів­нічне Причорномор’я могло б стати сферою економічної ак­тивності українців, вільною від феодального ладу. І сферою політичної активності — також. А там би й порти збудовали, і міста розширили (бо ж, скажімо, ні Одесу, ні Севастополь нія­ка Катерина не «засновувала» — вони існували задовго до неї). І флот свій створили б (власне, такий флот існував під час російсько-турецьких війн: згадаймо вихованця Києво-Могилянської академії козацького полковника Сидора Білого з його Дніпровською флотилією), і необхідну інфраструктуру. Ну, а 1789 року в Європі розпочалися революційні часи…

Словом, геополітична фортуна не посміхнулася Україні, і розпочалася деградація вже створеного й досягнутого; у цьому не було нічого унікального, бо ж, скажімо, регрес Іта­лії чи Іспанії свого часу був значно більшим. Але, так чи інакше, потенціал розвитку українські землі значною мі­рою зберегли, і не випадково прозірливі мислителі зазнача­ли й зазначають, що контроль за Україною є ключовим пи­танням для існування Російської імперії. Цілком логічно припустити, що в разі встановлення реального контролю за своєю країною самими українцями цей потенціал запра­цює, нарешті, і на саму націю — як це вже сталося б два сто­ліття тому в разі збереження самоврядності України та вільного розвитку її економіки…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ 1 липня 2011 р.