«…зовнішньополі­тична доктрина Кремля стала визначеною. Кремль дав зрозуміти, чого він чекає від Заходу: невтручання у внутріш­ні справи Росії; визнання її права на сфери її впли­ву на пострадянському просторі; включення Ро­сії до складу колектив­ного управління світом; укладення з Росією угоди про енергетичну безпеку, яка б гарантувала Росії довгострокові контрак­ти на постачання енер­гетичної сировини та сприятливі умови для ро­сійського бізнесу на за­хідних ринках. У відпо­відь Москва була готова до врахування інтересів західного біз­несу на території Росії. Але якщо Захід виявиться не готовим прийняти її пропозиції, Москва дала зрозуміти, що діятиме на свій страх і ризик.

Це була модель виживання політичного класу, який прагне користуватися благами західного світу, при цьому відкидаючи його стандарти. Така модель працює за принципом: ситуатив­ний прагматизм — усе, принцип — ніщо. Я її визначила так: «Бути із Заходом і проти Заходу водночас». Москва може неса­мовито захищати цілісність Сербії, але водночас підривати ці­лісність Грузії й загрожувати розколом Україні. Росія засідає в раді Росія — НАТО, бере участь у спільних із НАТО маневрах і

навіть миротворчих акціях на Балканах й одночасно вважає НАТО своїм головним ворогом. Причому, прагнучи утримати статус-кво всередині країни, що гарантує владу нинішній правлячій корпорації, Кремль намагається переглянути ста­тус-кво, усталений на світовій сцені після розпаду СРСР. Бути догматиком і ревізіоністом одночасно — таким стало кредо путінської епохи».

«Росіїрано чи пізно доведеться міркувати над тим, чому навіть у момент свого нещодавнього, здавалося б, піднесення, про яке в захваті говорили російські пропагандисти, вона раптом опинилася в неприкаяній самоті. Мабуть, несподіва­но для самої влади, але в результаті саме її зусиль Росія втратила можливість претендувати на роль полюса тя­жіння навіть для своїх союзників, які давно вже почали пог­лядати вбік. Поглиблення в Росії кризових тенденцій лише активізує спроби сусідніх держав-клієнтів знайти нові, при­вабливіші або зручніші полюси тяжіння, не відмовляючись при цьому «доїти» Росію. А якщо в полюса тікає «орбіта», він припиняє бути полюсом…»

«Треба розглядати інтеграцію на Захід російських сусідів як міст до ліберальної цивілізації, який має полегшити рух у цьому напрямку й Росії. До речі, ставлення до інтеграції на За­хід України й Грузії може стати критерієм приналежності до ліберально-демократичного флангу. Усі ті, хто доводить, що вступ України до НАТО викличе розкол цієї країни й загро­зу її зіткнення з Росією, грають на боці традиціоналістів. На користь ліберальній і реформаторській Росії рух України, Гру­зії, Молдови, Білорусі й інших нових незалежних держав «до Європи». їхнє входження до західної цивілізації створює спри­ятливіші зовнішні умови для модернізації Росії».

Уривки з книжки Лілії Шевцової «Одинокая держава: Почему Россия не стала Западом и почему России трудно с Западом», Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЕН), 2010.