Мовна дійсність в усій різноманітності її стильових розгалужень дає 
надзвичайно багатий матеріал для дослідження типів, моделей речення у їх 
конкретному інтонаційному вираженні та лексико-граматичному наповненні. Але до 
всіх типів речення, і продуктивних, і непродуктивних, повинні бути застосовані 
найзагальніші синтаксичні поняття, основні граматичні категорії, які визначають 
природу речення взагалі. 
Серед таких найзагальніших ознак речення мовознавцями називається 
категорія предикативності. Це поняття не має загальноприйнятого тлумачення в 
сучасній лінгвістичній літературі, хоч визначається як загальна властивість усіх без 
винятку речень, якою вони відрізняються від некомунікативних одиниць -
словоформи і словосполучення. Традиційно предикативність визначається як 
комплекс граматичних значень, що відбиває відношення змісту речення до дійсності 
(реальність чи нереальність, необхідність чи ймовірність, можливість чи 
неможливість тощо). Саме такий підхід до предикативності переважає в сучасній 
синтаксичній теорії. 
В інших працях предикативність ототожнюється із семантичними категоріями 
речення, змістом яких є оцінка, присвійність, володіння, часова, просторова 
характеристика і под., й розчиняється в цих поняттях [Химик 1983, с. 91] або 
розуміється як відношення між компонентами речення [Адмони 1960; Юрченко 
1972], чи здатність синтаксичного зв'язку - асоціативно-предикативного або 
нульового - створювати речення [Мухин 1968]. Ці точки зору доповнюють одна 
одну, уточнюючи поняття предикативності. 
У нашому розумінні предикативна ознака наділена часовими й модальними 
характеристиками, а також виявляє співвіднесеність з категорією особи. У 
реченні предикативність може виражатися експліцитно (повністю чи частково) або 
імпліцитно, тобто форми вираження цієї визначальної реченнєвої ознаки різні. Тому 
виникає потреба розмежувати, з одного боку, предикативність (одиниця плану 
змісту) як властивість речення, обов'язкову умову його існування, а з другого, 
предикацію (одиниця плану вираження) як форму вираження певного значення. 
212 
Тема І. Синтаксис словосполучення 
Цими термінами позначаються взаємопов'язані явища, що належать до різних 
аспектів речення. 
Ми вважаємо за необхідне в терміні "предикація" виділити два взаємопов'язані 
елементи значення: а) приписування предмету висловлення певної ознаки; б) сполука 
компонентів речення, в яких цей акт реалізується. Отже, предикація - це приписування 
шпаки предмету висловлення двома сполучуваними компонентами, тобто "в 
предикації логічний суб'єкт розкривається логічним предикатом (щось стверджує чи 
заперечує про якийсь предмет)" [Семчинський 1988, с. 214]. Саме предикація 
репрезентує собою структурний центр речення й одночасно його структурно-семантичний 
мінімум; інші компоненти структури речення поширюють, доповнюють, уточнюють 
ниеловлення. 
За способом оформлення та наявністю в реченні однієї чи більше предикації 
пов'язана розрізнювальна ознака простого і складного речення, тобто 
монопредикативність і поліпредикативність. Однак, за спостереженнями 
мовознавців семантично складне речення може збігатися або не збігатися з 
формально-синтаксичними складними реченнями. Річ у тому, що просте з 
формально-граматичного погляду речення може - за наявності двох предикатів -
бути семантично складним [Вихованець, Городенська, Русанівський 1983, с. 67]. 
Виходячи з цього положення, вважаємо, що тільки формальне вираження 
модально-часового плану в предикації робить її структурним центром простого 
речення або ж предикативної одиниці складного речення. Предикація, що не має 
самостійного модально-часового значення, тобто оформлена як вторинна, 
ускладнює просте речення. До класу ускладнених простих речень відносяться 
різноманітні реченнєві побудови, яким у формально-синтаксичному плані 
притаманна головна ознака простого речення - монопредикативність [Вихованець 
1993, с. 112]. Таким чином, вихідною для нашого розуміння ускладненого простого 
речення стала концепція І.Р. Вихованця, який розглядає його поряд із простими та 
складними реченнями як окрему синтаксичну форму, ускладнення якої, проте, має 
семантичний характер. 
У сучасній українській мові предикативність експліцитно виражається 
головними членами - підметом і присудком, що поєднуються найголовнішим у 
структурі речення предикативним зв'язком. Це типова репрезентація простого 
речення, напр.: Народ зустрічав свого Месію (В.Петров). У цьому реченні елементи 
предикації повністю збігаються з підметом і присудком: 
Народ-4 ^-зустрічав. 
Ці конститутивні з формально-синтаксичного боку члени речення становлять 
мінімум, необхідний для того, щоб речення стало граматично оформленою 
синтаксичною одиницею, виділюваною з численних актів мовлення. 
Предикативний зв'язок, що поєднує головні члени речення називають 
актуальним предикативним зв'язком [Вихованець 1993, с. 30]: за ступенем 
важливості у структурі речення він є основним, обов'язковим, а подібні до 
проаналізованого прикладу синтаксичні одиниці відносять до власне-формально-
синтаксичних різновидів елементарних простих речень [Вихованець 1993, с. 11]. 
Якщо врахувати потенційно сполучувані властивості дієслова, вжитого в ролі 
предиката, то модель (структурний мінімум, структурна схема, структурна основа) 
аналізованого набуде такого вигляду: 
народ -4—• зустрічав 
Месію 
213 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Предикат зустрічав, як видно зі схеми, вимагає двох іменникових компонентів 
- підмета і прислівного об'єктного поширювача (керованого другорядного члена 
речення). Ці іменникові компоненти, зумовлені семантико-синтаксичною 
валентністю предиката, роблять речення мінімальним повідомленням, незалежним 
від контексту [Вихованець 1993,с. 12-13]. 
На думку І.Р. Вихованця, такий різновид елементарного простого речення тісно 
пов'язаний із семантико-синтаксичною структурою речення, опосередкований нею. Однак 
семантико-синтаксична валентність предиката визначає лише кількість необхідних для 
речення компонентів, якісний же склад цих компонентів спричинюється формально-
синтаксичними засобами. Порівняно із власне-формально-синтаксичною структурою 
елементарного простого речення його опосередковану формально-синтаксичну сіруктуру 
доцільно назвати розширеною формально-синтаксичною структурою, оскільки вона 
доповнюється керованими предикатом іменниковими другорядними членами речення 
[Вихованець 1993, с. 12-13]. 
Синтаксична сутність речення виявляється в комплексі граматичних значень, 
співвіднесених з актом мовлення й позицією (комунікативним наміром) мовця. Саме 
тому сучасною лінгвістикою обґрунтовується положення, яке пов'язується з тим, що 
актуалізоване у мовленні речення є складною комбінацією первинних і 
вторинних предикативних зв'язків. 
Елементарне речення в мовленні істотно модифікується, зливаючись, зокрема, з 
іншими елементарними реченнями у складну конструкцію, що часто містить у собі 
компоненти, не зумовлені валентністю предиката. У таких реченнях функціонує 
вторинний предикат, який, займаючи придієслівну позицію, характеризує як суб'єкт 
дії, так і саму дію. "Виникають так звані "неядерні" предикативні відношення 
системи вторинної предикації" [Шумченко 1981, с. 72]. Наприклад: Наблизившись до 
вершників, чабани привіталися з Сафаром (3.Тулуб). <— Чабани привіталися з 
Сафаром + Чабани наблизилися до вершників. 
У цьому реченні зі вторинною предикацією експліцитно виражається лише одне 
значення предикативності (формою головних членів - чабани привіталися), у 
вторинному предикаті (наблизившись! співвідношення з моментом мовлення й дійсністю 
має імпліцитний характер (експліцитно в ньому виражається лише комунікативне 
значення). Вторинна предикативність, таким чином, є деяким трансформом первинного 
зв'язку і виникає як результат згорнення звичайного незалежного речення в 
послідовності двох або більше структур речення [Вихованець 1992, с. 137-155]. 
Як актуальний, так і потенційний предикативні зв'язки не мають однобічної, 
односпрямованої природи: "обидва поєднувані ним компоненти речення однаковою 
мірою передбачають один одного, між ними існує двобічна залежність - взаємозв'язок. 
На базі предикативного зв'язку встановлюються функції обох поєднуваних ними членів -
актуального (або потенційного) підмета і актуального (потенційного) присудка" 
[Вихованець 1975, с. 31]. Однак потенційний предикативний зв'язок завжди залежить від 
основного і тому є залежним предикативним зв'язком. "Як по лінії предикативності, так і 
по лінії суб'єктного компонента вихідні моделі дають структурну схему модифікації, що 
пов'язана з нарощенням деякого смислу на певну величину" [Золотова 1988, с. 56]. 
Таким чином, внаслідок об'єднання простих елементарних речень 
утворюються вторинні предикати, що можуть бути представлені практично всіма 
частинами мови: іменником, прикметником, інфінітивом, дієприкметником і 
дієприслівником. Саме з цього боку "вторинна предикація містить у собі широкі 
можливості інформативного насичення речення" [Лутак 1986, с. 65], і саме цим 
явища вторинної предикації привертають увагу багатьох дослідників синтаксису. 
214 
Тема І. Синтаксис словосполучення 
Література 
1. Адмони 1960: Адмони В.Г. Двучленньїе фразьі в трактовке Л.В. Щербьі и 
іі|«іГ)лема предикативности // Научьіе доклади вьісшей школьї. Филологические 
науки.-1960.-№1.-С.35-42. 
2. Вихованець 1983: Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. 
(смантико-синтаксична структура речення. - К.: Наук, думка, 1983. -219с. 
3. Вихованець 1993: Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. 
К: Либідь, 1993.-368 с. 
4. Вихованець 1992: Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису 
української мови. - К.: Наук, думка, 1992. - 222 с. 
5. Вихованець 1975: Вихованець І.Р. Синтаксичні зв'язки і семантико-
ОИНтаксичні відношення // Синтаксис словосполучення і простого речення: 
( интаксичні категорії і зв'язки. - К.: Наук, думка, 1975. - С. 29-46. 
6. Золотова 1988: Золотова Г.А. Синтаксические основания коммуникативной 
ІІИІН вистики // Вопросьі язьїкознания. - 1988. -№4. -О 52-58. 
7. Лутак 1986: Лутак Т.І. Вторинна предикація як засіб конденсації 
інформативного обсягу речення // Мовознавство. - 1986. - №4. - С. 65-67. 
8. Мухин 1968: Мухин А.М. Структура предложений и их модели. - Л.: Наука, 
1968.-230 с. 
9. Семчинський 1988: Семчинський С.В. Загальне мовознавство. — К.: Вища, 
пік., 1988.-328 с. 
Ю.Химик 1983: Химик В.В. Предикативность и смьісл // Средства вьіражения 
предикативних значений предложения: Межвуз. сб. науч. тр. — М.: Изд-во МОПИ, 
1983.-226 с. 
11. Шумченко 1981: Шумченко А.М. Про вторинні предикативні зв'язки слів у 
реченні (на матеріалі французької мови) // Мовознавство. - 1981. - №6. - С. 72-74. 
12.Юрченко 1972: Юрченко В.С. Простое предложение в современном русеком 
изьіке. - Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1972. - 275 с. 
Опубл.: Лінгвістичні студії: Випуск 7. Збірник наукових праць / Укл : Анатолій 
Чагнітко (наук.ред.) та ін. -Донецьк: ДонНУ, 2001. - С. 81-84. 
А. Я. Мановицька

.