АЛЕГОРІЯ (від грец. allegoria від alios —
інакший, agoreo — говорю) — один з видів
іномовлення, вираження абстрактного об’єкта
(поняття) через конкретний образ. А. часто
залічуються до групи метафоричних тропів,
оскільки вона заснована по суті на внутр.
порівнянні, коли одне явище зображується і
характеризується через ін. Однак А. відрізняється
від споріднених з нею тропів тим, шо в ній наявна
конкретна символіка і логічний акт
перетлумачення, відсутній, напр., в метафорі. За
допомогою персоніфікації А. трансформує
ідеальне в матеріальне, абстрактно-умоглядне в
образно-емпіричне, (Правосуддя як жінка з
зав’язаними очима та терезами в руках, любов у
вигляді ант. бога кохання Купідона-Ерота-Амура,
смерть як скелет з косою тощо). В А., на думку
Й.В.Гьоте, митець для втілення “заг. шукає
особливе”. На відміну від символу, А. не просто
“означає” явише, яке мається на увазі, а фактично
“є” ним. Якшо у символі втілюється одиничне, крізь
яке проглядає абстрактне, то А. свідомо зображує
заг. і абстрактне в одиничному. А. однозначна, в
той час як символ відзначається багатозначністю.
Через свою одномірність А. певною мірою
обмежена у виражальних можливостях. Небезпека
алегоричного мист-ва полягає в надмірному
раціоналізмі, сухому моралізаторстві, особливо в
дидактичній л-рі. На А. заснований шерег літ.
жанрів: байка, притча, аполог, парабола,
мораліте. Тісно пов’язана А. також з міфом,
емблемою, знаком. Але А. може стати основою
будь-якого жанру в тих випадках, коли предметом
поет, творчості стають абстрактні поняття і
відношення (соц., політ., рел., філос., етич.).
Розрізняють т.зв. “чисту” і “змішану” А. В останній
окр. слова зберігають номінативне значення і
полегшують розшифрування (“слова-ключі”).
А. виникла з розкладом культової міфології й
своїм корінням сягає алегоричного тлумачення ст-
давн. міфів, напр., в творчості фей. поета Алкея,
в “Амурі і Псіхеї” Апулея, але особливо у
“Психомахії” Пруденція (біля 400), де зображено
боротьбу доброчесності та гріховності за душу
людини. В Сер-віччі А. зустрічається в любовній
ліриці трубадурів і міннезінгєрів. в дидактичній
літ-pi, духов, драмах (містерії, міраклі), в “Романі
про Лиса”, “Романі про Троянду” де Лорріса та
Ж. де Мена, “Видінні Петра-орача” В.Ленгленда,
в “Трістані та Ізольдґ Готфріда Страсбурзького
(любовна А.), в “Кораблі дурнів” С.Бранта
(гротескна А.), в сатирах епохи Реформації та рел.
воєн в Німеччині. Франції, Англії та ін, європ.
країнах. Високим зразком А. є “Божественна
комедія” Данте Аліг’єрі, незрідка послугувались
цим прийомом представники Відродження —
Ф.Рабле (“Ґаргантюа і Пантагрюель”), Е.Спенсер
(“Королева фей”), Еразм з Роттердаму, Г.Сакс,
М.Рей та ін. Алегоричне переосмислення образів
ант. міфології знаходимо в класицизмі.
Найбільшого, після Сер-віччя, поширення набуває
А. в добу б арок о (Кальдерон де ла Барка,
Дж.Беньян, А.Ф.Донн, А.Гріфіус, М.Опіц. Ф. фон
Логау, Х.Гріммельсгаузен). Обгрунтування
барочної А. намагалися дати теоретики бароко
Тезауро, Б.Ґрасіан. У своїй пізній творчості до А.
звертається Гьоте (“Фауст”, 2-а част.). У
романтизмі А. зустрічається як символ таємничого
(“блакитна квітка” Ф.Новаліса) або втілення
загрозливих сил (поезія Л.Тіка. “Мармурова квітка”
Й. фон Айхендорфа). Світоглядні А. наявні в
творчості Р.Вагнера (“Перстень Нібелунгів”), в
ліриці символістів (Лотреамон, А.Рембо). А.
притаманна також неором антизм ові та
ек сп ресіон ізм ові як форма вираження
неймовірного, містично-фант. (“Пер Ґюнт”
Г.Ібсена, “Гра марень”, “Соната привидів”
А.Стріндберга, “Пробудження весни”
Ф.Ведекінаа). Реаліст, л-рі також не чужа А. Вона
з’являється там, де розкривається абстрактне
значення зображуваних конкретних фактів і
взаємовідносин (сон Анни Кареніної або сон П ’єра
Безухова у Л.Толстого, сад Парадіз в “Злочині
абата Муре” Е.Золя). “Острів пінгвінів” А.Франса
— філос.-алегоричний роман, персонажі якого —
пінгвіни — символізують людські ліноші, тупість,
лицемірство. Алегорична образність лежить в
основі роману К.Чапека “Війна з саламандрами”.
А. часто використовували і з цензурних
міркувань (казки М.Салтикова-Щедріна).
В укр. л-рі алегоричними образами пронизана
полемічна літ-ра, шкільна драма ХУІІ-ХУШ ст.,
тв. Г.Сковороди (трактати, “Басні Харьковские”),
[.Котляревського (“Енеїда”), байки П.Гулака-
Артемовського, Є.Гребінки, С.Руданського,
Л.Глібова. До А. зверталисьТ.Шевченко, І.Франко,
Леся Українка та ін. Алегоричними є назви
багатьох тв.: “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
Панаса Мирного та Івана Білика, “Прапороносці”
О.Гончара, “Правда і кривда” М.Стельмаха тошо.
А., шо зросли на фольклор, грунті, органічно
вплітаються у т.зв. укр. химерний роман
(О.Ільченко, В.Земляк та ін ).
Петро Рихло