АЛЕКСАНДРІЙСЬКА КУЛЬТУРА —
культура, яка складається за Птолемеїв в епоху
геллінізму на терені Александр» Єгипетської (IV-
I ст. до н.е.), але була відома всій території, шо її
колись обійняла імперія Александра
Македонського. На тлі руйнування споконвічних
цінностей як грец., так і ізольованих культур Сх.
(вавілонської, єгип., почасти гебр. тошо)
утворюється культ синкретичності. Зливаються
божества й міфології, розцвітає мист-во перекладу
й філол. культура, закладаються основи літ.
критики, створюються знамениті Алексавдрійська
бібліотека й Музей, в яких вел. увагу надають
вивчанню текстів, завдяки чому закладаються
основи філол. методу й текстологи. В лоні А.к.
чи не вперше в такому масштабі утверджується
культ старовинного, й, поруч з ним, гостре відчуття
літ.-мист. новаторства. Ант. та аа традиції
стильових рішень збагачують одна одну. Виникає
розуміння нац. стилю. Створюється “вчена”,
“цитатна” поезія, й рафінована витонченість її
манери, переобтяженість культ, асоціаціями вільно
сполучається з потягом до відтворення
безпосереднього переживання й “грубої”
повсякденності. Відшліфувалося поняття
стилізації під трад. або загалом “чужий” стиль.
До вел. звершень цієї епохи слід залічити створення
т.зв. Септуагінти, грец. перекладу Ст. Завіту, шо
зрушило стіну нерозуміння між Сх. і Зх. в сфері
культури й визначило багато в чому шляхи
проникнення християнства й бібл.-євангельських
сюжетів у гелліністичну свідомість. Саме в рамках
А.к. вперше спостерігається прагнення до
створення синтетичної, всесвітньої культури, до
взаємозбагачення мист.-культ, траленій
різноманітних народів та їхньої інтеграції — при
пильному вивченні й порівн. аналізі цінностей і
формальних особливостей кожної з них.
Найвидатніші письменники, шо виразили смаки
грец. культ, верхівки — Антімах, Філіт, Асклепіад,
Каллімах, Аполлоній, Теокріт, Герод та ін. і
започаткували тип “вченого” поета, який
цікавиться рідкісними міфол.-літ. сюжетами або
дидактичними тв. Виникають гра архаїзмами та
“фігурні вірші” у вигляді жертовника, сокири тощо.
Поети полюбляли малі жанри: елегію, епіграмму
тощо, сполучаючи витонченість форми з
підкресленим натуралізмом образу та побутовим
колоритом. Теокрит створив нов. жанр — ідилію
(переважно буколічну), започаткувавши цілий
напрямок світ. л-ри.
В Александрії розгорнулася пізньоант. рел,-
філос. думка, шо прагнула синкретизації й синтезу
(напр., божество Серапіса, яке мало синкретизувати
Зевса, Озіриса та Ягве). Широко розгорнули
діяльність піфагорейці та платонізм. Сформувався
найдавн. літ-знавчий метод екзегези (аналізу
символічного підтексту тв.) у Філона
Александрійського. За часів раннього християнства
й панування Візантії складається перша школа
богослов’я, яка прагне використати досвід
поганської філософії для створення христ.
апологетики. За переказом, засновником її
виступив євангеліст Марк, якого наслідували видатні
патристи: Климент та Ориґен. Вони трактували.Св.
письмо з т.а платонізму; напр. — тіло є темниця
душі; звідси й виникнення ченеитва. Виникло
навчання катихизму. Звідси ідеї християнства
поширювалися на Сх. та Африку (сирійці, єгип
копти та ефіопи). Розвинулося вчення гностиків й
знайдено їхні численні апокрифи. Александрійські
бібліотека та Музей, навколо яких складалася
справжня академія, гинуть спершу 391 в борінні
християн та язичників; те, шо виникло на їхній
основі, загинуло вдруге й остаточно під час арабо-
мусульман. навали 640.
Традиції А.к. проте не занепадають. Впродовж
Сер-віччя ними живиться (в християнизованому
варіанті) весь візант.-правос. регіон. Йдеться не тільки
про суто богословсько-філос. л-ру, але й про худож.
явища. Так, форма “фігурного вірша” активно
використовується сер-віч. поетами, у т.ч. укр. і рос.
(напр., творчість С.Полоцького); це доживає аж до
часів модерну XX ст. (каліграми Ґ.Аполлінера,
І.Б.Антонича, Л.Кондрашенка, А.Вознесенського та
ін.). Для О.Вайлда А.к. була батьківщиною вільної
літ. думки, місцем виникнення літ. критики, (пор. з
трал, поглядом, шо остання виникає лише у Франції
часів Д.Дідро). В XX ст. традиції А.к. стали
відправною точкою для вишуканих стилізацій
М.Кузміна (“Александрійські пісні”), в яких
сполучення натуралізму та поет, невимушеності, ліг.
вченості та духов, свободи є прямим відлунням А.к.
Семен Абрамович