АНТИНІГІЛІСТИЧНИЙ РОМАН — жанр
явише в рос. л-рі сер. XIX ст. В коло тв., шо
об ’єднані цією жанр, назвою, входять
‘Скаламучене море” О.Писемського, “Нікуди”
М.Лескова, “Кривавий пуф” В.Крестовського,
“Сучасна ідилія” та “Віяння” В.Авенаріуса, “Злочин
і кара” Ф.Достоєвського та ін., полемічний пафос
яких спрямований проти ідеології нігілізму, шо
набула найбільшого розголосу в “Біблії” нов.
покоління 60-х рр. — романі М.Чернишевського
“Що робити?” (1863).
Як нігілістичний роман, так і його жанр,
опонент є симптоматичним продовженням
перехідної доби в суч. історії, коли, за висловом
Л.Толстого, “все перекинулося і тільки-но
вкладається”, тобто коли усталені зв’язки людини
з навколишнім світом руйнуються. Відчужена від
них особа опиняється в ситуації вимушеного
вибору ціннісних орієнтирів та екзистенційної
поведінки. Колізія вибору передбачає три
стратегічні відповіді на питання “шо робити?”: або
зберігати прихильність до минулого, шо минає, або
пристосуватися до суч. мінливої дійсності, або,
нарешті, стати прибічником майбутнього. Шодо
граничних варіантів вибору, то обидва вони містять
в собі тенденцію до ідеалізації своїх часових
пристрастей, шо призводить — відповідно — до
міфологізації минулого (сон Обломова з роману
І.Гончарова “Обломов”) та угопізації майбутнього
(четвертий сон Віри Павлівни з роману
Чернишевського “Що робити?”). Саме з позицій
цих протилежних за своїм змістом ідеалів і
здійснюється взаємна критика традиціоналістів та
нігілістів шодо діагностування суч. їм історії
перехідної доби та її ймовірних наслідків.
Ця умовна схема, підкреслюючи певні типол.
ознаки літ. тв. 60-х рр. XIX ст., лише “в першому
наближенні” впорядковує тогочасну літ. практику.
Зокрема, жанр, поняття нігілістичний роман
зводить до “спільного знаменника” тв., різноманітні
за тематичними розробками, жанр.-компози
ційними особливостями, ідейними акцентами тощо.
Напр., на противагу апологетичному ставленню
Чернишевського до своїх, споріднених авторові за
походженням, долею, світосприйманням і т. д..
героїв [.Тургенев (“Батьки і діти”) зберігає
споглядальну позицію щодо іст. постаті нігіліста,
внаслідок чого в читача виникає подвійна реакція
на гол. героя — Базарова, шо відбилося в полеміці
між літ. критиками Д.Писаревим та
М.Антоновичем після першої публікації роману
(1862). Нігілізм в романі Лескова “Нікуди ” набуває
досить виразних рис памфлетного зображення. В
‘Обриві” Гончарова образ нігіліста Марка
Волохова, незважаючи на пасивістичний х-р
худож. темпераменту письменника, не спромігся
уникнути дешо карикатурного зниження і т.д.
Особливу вагу як предмет кореспондування
романів мала висунута Чернишевським етич.
концепція, заснована на засадах “розумного
егоїзму”, або “розумних вигод”, за якими
намагаються жити “нові люди” — герої “Що
робити?”. Це спричинило підвищену діалогічність
літ. процесу. З тою чи ін. мірою опосередкованості
в обговоренні проблем, пов’язаних з етич.
засадами екзистенційної поведінки та нормами
життсвої моралі взяли участь усі визначні тв. 2-ої
пол. XIX ст.. навіть якщо вони з хронологічних
причин і не могли бути безпосереднім відгуком на
роман Чернишевського (напр., “Батьки і діти
Тургенева). Найгрунтовніше дослідження нігілізму
пов’язане з ім’ям Достоєвського, романи якого,
починаючи з “Записок із підпілля” (1864), не
обмежувалися тематичним висвітленням цієї
ідеологічної течії, але й містили крит. пафос,
підживлений вічною етикою Євангелія і
спрямований проти нігілізму та його логічного
породження — соціалізму, іст. наслідки яких мають,
на думку письменника, деструктивний вплив на
людську особистість, що дало підставу вважати
деякі романи, насамперед, “Злочин і кара” та
“Біси”, романами-попередженнями.
При усвідомленні жанр, визначення А.р. треба
зважати на те, шо його крит. пафос був націлений
проти перебільшення значення розуму, особливо
в його просвітницькій змістовності, тобто як
універсального інструменту пізнання та тлумачення
персоналістичних проявів людської
життєдіяльності, що приводило до спростування
“діалектики душі” (Чернишевський), до профанації
людських взаємостосунків, до позитивістичного
ігнорування ірраціональних імпульсів “внутр.
людини” (М.Бахтін)тощо. Основним об єктом крит.
пафосу А.р. знов-таки став тв. Чернишевського,
гол. герої якого за допомогою розумової рефлексії
намагалися сконструювати своє життя, зокрема,
розв’язати трад. конфлікт любовного трикутника.
Роман Чернишевського лише спровокував
актуалізацію досить усталеної антирозумової
тенденції, що притаманна рос. нац. свідомості
взагалі з її постійним потягом до інтуїтивної
“філософії життя”. Невипадково розум гол. героя
“Злочину і кари” Раскольникова, протиставлений
рел. вірі Соні Мармеладової, призволить його до
морального банкрутства та карного злочину;
невипадково ’ дух війська”, в який вірить Кутузов
(“Війна і мир” Л.Толстого) спричинив моральну
перемогу рос. армії над військами Наполеона,
генералітет якого зі всією розумовою старанністю
розробив план бойових дій і т.д.
Критика розуму спрацьовує не тільки в ідейній,
але й у жанр, та композиційній концепції антині-
гілістичного тв. Інтелектуальному за своїм жанр,
характером роману Чернишевського Л.Толстой
протиставляє роман-епопею з властивою йому
стихійною довірою до життя, шо є світоглядною
основою цього жанру. На противагу розумовій
підготовці героями Чернишевського з характерною
для його твор. мислення розумовою
парадоксальністю будуються на випадковостях
(часто фатальних), і ця сюжетна непередбаченість
у романах Достоєвського поряд з ін. ознаками
дозволила кваліфікувати їх як романи-трагедії
(Л.Г россман).
Нарешті, слід розглядати А.р. у контексті
слов’янофільської симпатії до сх. та
неприйнятності зх. способу життя та мислення,
який на той час був синонімом буржуазного
(невипадково антигерой із “Злочину і кари” Лужин
з повагою ставиться до “нов. теорій” — натяк на
нігілістів, — справедливо вбачаючи в них
можливість обгрунтування своїх буржуазних мети,
моралі та поведінки). Культивовані нов. формацією
шестидесятників такі складові життєдіяльності
людини, як розум, праця, життєва ініціатива,
практична воля тощо, с характерними для зх.
людини на відміну від сх. споглядального
характеру. Показовим стає “сонне” життя гол.
героя роману “Обломов”, яке треба вважати
полемічною відмовою від позитивної відповіді на
висунуте історією питання “шо робити7″, а також
алюзією щасливих ледарів з рос. нар. казок, шо
надає романові поряд з ін. жанр, прикметами (сон
Обломова) певної міфол. забарвленності.
У цілому, А.р. набув жанр, самостійності
завдяки низиі чинників як суто ситуативних, так і
наскрізних, трансіст. Вони зумовили відносну
подібність проблемно-тематичної та ідейної
структури тв., об’єднаних цим жанр, поняттям. їх
можна розглядати як єдиний метароман,
покликаний усвідомити визначальну парадигму
нац. історії Росії.
Борис Іванюк
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.