АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА (франц. antique віл
лат. antiquus — давн., ст-давн.) — л-ра культ,
ареалу басейну Середземномор’я доби
рабовласницької формації, шо включає в себе
словесну творчість Ст-давн. Греції та Риму
протягом понад тисячолітнього періоду,
починаючи з VIII ст. до н е., коли з’являються перші
писемні пам’ятки грец. л-ри (“Іліада”, “Одіссея”) і
до V ст. н.е. — часу падіння Зх. Рим. імперії (476).
Термін “античність” виник на поч. XVIII ст. у
Франції і означав спочатку всякий худож.-мист.
об скт ст-давн. епох, шо належав до ранніх іст.
періодів культури (Бл. Сх.. Індії, Китаю). Однак, в
силу виняткового значення для розвитку європ.
цивілізації саме греко-рим. культ, спадщини, даний
термін почали трактувати вужче — як сукупність
культ досягнень клас, ст-давності, тобто л-ри і мист-
ва Геллади і Риму. Особливу ролю відігравала грец.
міфологія. Її сюжети, мотиви., об рази
пронизують героїчний епос і хорову лірику,
трагедію, александрійську поезію, грец. роман,
лір., епіч. та драм. тв. представників рим. л-ри. З
появою християнства грец. міфологія втрачає
сакральне значення, проте продовжує живити
свроп. мист-во і л-ру до наших часів як невичерпна
скарбниця сюжетно-образного матеріалу. Поняття
література, шо лежить в основі ант. писемності,
було значно ширшим, ніж суч. значення цього
слова: воно містило в собі всі форми писемності
— історію, філософію, різногалузеві науки. За
винятком роману, який був представлений в А.л..
але не дістав чіткого жанр, оформлення, А.л.
створила всі осн. види і жанри, а також величезну
кількість поет, структур, форм, метрів європ. л-р.
У відповідності з періодизацією давн-греп.
історії, л-ра поділяється на такі періоди:
I. Архаїчний (VIII-V ст. ло н.е.): героїчний епос
(Гомер), дидактичний епос (Гесіод), кіклічні поеми.
гомерівські гімни, коміч. (“Маргіт”) і пародійні
ГБатрахоміомахія”) поеми: декламаційна (елегія,
ямби. Солон. Каллін. Тіртей, Мімнерм, Архілох,
Гіппоиакт. Сімонід Семорґський, Феогнід), пісенна,
або мелічна поезія (сольна: Алкей, Сапфо.
Стесіхор. Анакреонт, Івік; хорова: Алкман, Сімонід
Кеоський. Вакхілід, Піндар); байка (Езоп): наук, і
філос. проза (Піфагор. Геракліт. Фалес.
Анаксімандр).
II. Аттичний, або клас. (V-IV ст. до н.е.):
трагедія (Есхіл, Софокл, Евріпіл), “ст-давня”
аттична комедія (Арістофан), іст. (Геродот.
Фукіліл, Ксенофонт), ораторська проза (Лісій,
Ісократ. Демосфен). філос. проза (Платон.
Арістотель).
ПІ. Гелліністичний (IVT ст. до н.е.): “нова”
аттичі іа комедія (Менандр), александрійська поезія
(ідилія, епіграма: Феокріт. Каллімах), епос
(Аполлоній Родоський), сатира (Меніпп).
IV. Римський (I-IV ст. н.е.)-. наук, проза (Полібій.
Діодор Сіцілійський, Діонісій Галікарнаський.
Страбон. Йосиф Флавій, Апгііан, Павсаній. Діоген
Лаерцій, Посілоній), філософія і біографія
(Плутарх), сатир, діалог (Лукіан), грец. роман
(Харитон, Ахілл Татій, Лонг. Ґеліодор). З часів
Відродження рим. л-ру прийнято ділити на
періоди, що відповідають етапам розвитку лат.
мови (“архаїчна”, “класична”, або “золота”,
“срібна” і “пізня” латина).
I. Архаїчний (240 – 81 рр. до н.е.. від
перекладу Лівієм Андроником “Одіссеї” — до поч.
літ. діяльності Ціцерона): трагедія (Лівій Андроник.
Невій, Енній, Пакувій, Акцій), комедія (Плавт,
Теренцій), епос (Лівій Андроник. Невій. Енній),
сатира (Луцілій), історіографія (Катон Старший).
II. Золотий вік рим. л-ри: а) Золотий вік рим.
прози (81 – 31 рр. до н.е. — від Ціцерона до
Августа): ораторська (Ціиерон), іст. (Цезар.
Саллюстій. Корнелій Непот), наук. (Варрон) проза,
поезія неотериків (Катулл), філос. епос (Лукрецій).
б) Золотий вік рим. поезії(31 р. до н.е. – 14 р. н.е.
— епоха Августа): елегія (Галл. Тібулл, Проперцій,
Овідій), буколіка (Вергілій), дидактичний (Вергілій.
Овідій). героїчний (Вергілій), міфол. (Овілій) епос;
сатира, ода, послання (Горацій). історіографія (Тит
Лівій).
III. Срібний вік (14 – 117 рр.н.е. — від смерті
Августа до смерті Траяна): іст. (Лукан), героїчний
(Стацій. Сілій Італік), міфол. (Валерій Флакк).
дидактичний (Манілій) епос; трагедія (Сенека),
байка (Федр), сатира (Персій, Ювенал), епіграма
(Марціал), історіографія (Таціт). ри тори ка
(Квінтіліан. Пліній молодший), біографія (Светоній).
роман (Петроній. Апулей).
IV. Період занепаду (117 – 476 рр.н.е. — від
смерті Траяна до падіння Зх. Рим. імперії): поезія
(Авсоній, Клавдіан), епос (Рутілій Намаціан).
ораторська (Сіммах), філос. (Амміан Марцелін.
Боецій) проза; педагогіка (Кассіодор); христ. л-ра
(Тертуліан. Мінуниій Фелікс, Кіпріан. Лактанцій.
Єронім, Августин, Венанцій Фортунат. Прудениій).
юриспруденція (Корпус громадянського права
Юстініана).
У всесвітньо-іст. аспекті історія А.Л. не може
розглядатися у відриві від більш ранніх і пізніших
дотичних до неї ст-давн. культур (пунічна, гебр.,
арамейська, а згодом — сирійська. коптська і
ефіопська, вірм., груз.), бо вони впливали на греко-
рим. л-ру або ж самі зазнавали такого впливу. Як
єдність А.л. не осягнута ше й сьогодні: грец. і рим.
л-ри трад. розглядаються окремо, незважаючи на
те, що вони розвивалися впродовж віків у тісному
взаємозв’язку. З розпалом ант. сусп формації і
втратою державності лінії розвитку обидвох л-р
розділилися: продовжувачем грец. л-ри стала
візантійська література і новогрец. л-ра. рим
сер-віч. лат. (починаючи з В ідродж ення і
гуманізму — новолат.) л-ра. Освоєння ант
спадщини відбувалося в різні епохи і в різних
народів по-різному — наївпо-некрит. в простих
переказах тв. А.л. або глибоко усвідомлено у
високохудож. перекладах. Запозичення з А.л.
піддавались критиці як втрата нац. самобутності
або ж захищалось як спільна культ, спадщина Зх.
Свідома рецепція А.л. сягає від раннього Сер-віччя
до сучасності і має декілька різнопланових аспектів:
1. Використання образів, мотивів і сюжетів в
трад. або ж переосмисленому тлумаченні. 2.
Запозичення і перенесення в нові умови ант.
структурних і форм. літ. елементів. 3.Полеміка з
духов, світом античності, що протиставлявся
християнству як нов. світоглядній, філос. та етич.
системі, а також сой.-політ, та естет, постулатам
нов. часу.
Після падіння Риму і розповсюдження
християнства А.л. продовжує життя спочатку в
переписах і глосаріях монастирських шкіл раннього
Сер-віччя, перекладах і переспівах. Лат. мова
зберігає офіційний статус, нею пишуться хроніки
про діяння варварських королів, закони і право
герм, племен (т.зв. варварські “правди”). Сер-віч.
педагогіка звертається до текстів А.л., вдаючись
до їх коментування, переказів, компіляцій.
Зразками для христ. риторики слугують тв.
Ціцерона. Незаперечним авторитетом
користується ‘ християнин до Христа” Вергілій
(завдяки месіаністичному тлумаченню 4-ої еклоги
Буколік’ ). Стил. відточені оди, сатири і послання
Гораиія впливають на вироблення канонів поет,
майстерності. А.л. з її чуттєвістю, емпіричним
світосприйманням протиставляється христ. аскезі.
Тв. Овідія, Плавта, Теренція, сповнені життєдайної
сили і оптимізму, таємно переписуються і
поширюються серед освічених людей.
Найінтенсивніше займались А.л. у придворній
академії франкського короля Карла Вел.
(.Каролінґське відродження, VIII ст.), а також
при дворі герм, імператорів Оттона І і Оттона II
(Оттонівське відродження, X ст.). Сер-віч. лат.
л-ра успадкувала від А.л. вел. кількість прийомів і
жанрів, які наповнюються нов. змістом. Так,
Ейнхард у “Життєписі Карла Великого” спирався
на біографії Светонія, анонімний автор поеми
“Валтарій” — на “Енеїду” Вергілія. Гросвіта
Гандерсгаймська у житійних драмах — на
‘серйозні” комедії Теренція. В лицарських
ром анах ант. циклу воскресають герої ант.
міфології та історії, подвиги яких оспівуються і в
сер-віч. л-рі слов’ян, народів.
Творчість трубадурів, міннезінгерів і
вагантів спирається на любовну поезію Овідія
(напр., кансони Бернарта де Вентадорна або
фривольно-вільнодумні вірші Архіпіїти). Багата лат.
л-ра Сер-віччя своєю появою завдячує А.л.
Протягом ХІІ-ХІІІ ст. Зх Євроґіа “дозріла” до
сприйняття ант. науки і філософії. Поряд з
Евклідом і Архімедом з араб, перекладів були
перетлумачені на лат. мову Платон та Арісготель,
а їхні філос. системи стали основою схоластичної
теології Томи Аквінського. Але христ. духівництво
заперечує авторитет ант. філософії: ант. штудії
монахів були підпорядковані теологічним
завданням, так шо тв. ант. авторів доходять до
читача лише у фрагментах.
ііНезважаючи на багатогранність зв’язків,
контакти раннього Сер-віччя з А.л. мали
спорадичний характер. Справжня реабілітація
античності почалася в добу Відродження, сама
назва якої програмно втілила нов. етап глибокого
осягнення ант. культури в умовах розкладу
феодально-клерикальної системи і зародження
капіталістичних відносин. Воно характеризується
надзвичайно активною рецепцією античності у
різних сферах діяльності — архітектурі, малярстві,
різьбярстві, в філософії та естетиці, моралі та
політиці, науці та педагогіці г^Якщо в
Каролінгському відродженні плекали переважно
формальні елементи античності, надто рим.
дидактичну спадщину, якщо сер-віч. схоластику не
можна уявити без ант. філософії і риторики, то в
добу Відродження сприйняття А.л. засноване на
виробленні нов. ідеалу людини — ідеалу гуманної,
всебічно розвинутої особистості. Ренесанс, біля
джерел якого стоять італ. гуманісти, розширив межі
рецепції античності за рахунок грец. ст-давності.
Гуманісти наново відкрили клас, періоди л-ри і
мист-ва Греції та Риму і подолали вироблену христ.
церквою сер-йіч. картину світу. Поряд із
здійсненими вже в Сер-віччі перекладами лат.
авторів з’явилися переклади грец. л-ри. Італ.
гуманісти (П.Браччоліні та ін.) віднайшли в
монастирських бібліотеках багато тв. ант. авторів
і дали їм нове життя. Данте Аліг’єрі і Ф.Петрарка
пишуть низку тв. лат. мовою. Дж.Боккаччо, окрім
лат., опановує і грец. мову. В поемі Данте
“Божественна комедія” з’являються Гомер,
Горацій, Овідій, Лукан, міфол. герої — Одіссей.
Дідона, Еней, а вождем в потойбічному світі
виступає поет Вергілій, співець рим. цезаризму,
який символізує ідею Рим. імперії. Античність для
Петрарки — духов, вітчизна, в своїх лат. трактатах
він відтворює життєписи видатних діячів (‘ Про
знаменитих мужів”), його лат. еклоги, поема
“Африка”, за яку він був увінчаний лаврами на
Капітолії, написані в наслідування Верґілію, а
поема “Тріумфи” підказана любовними елегіями
Овідія. Лат. тв. Боккаччо засвідчують глибоку
обізнаність з А.л. різних епох — від міфол.
космогоній до Плутарха і Светонія. Його “Амето”
відроджує традиції ант. ідилії, поеми “Філострато”
і “Тезеїда” засновані на міфол. сюжетах, а
“Декамерон”, також насичений ант.
ремінісиенціями і мотивами, в свою чергу став
джерелом для багатьох поетів. “Енеїда” Вергілія
була взірцем для епіч. поем Л.Аріосто
(“Несамовитий Роланд”) і Т.Тассо (“Звільнений
Єрусалим”). Пастораль Тассо “Амінта” немислима
без традиції, закладеної Вергілієм, Теокрітом,
Лонгом.
Імпульси, що йшли з Італії, незабаром були
сприйняті в ін. європ. країнах. У Франції
прекрасними знавцями А.л. були Маргарита
Наваррська, Ф .Рабле, М. де Монтень, у тв. яких
знайдено немало ант. образів, ремінісценцій,
алюзій. Для перенесення форм А.л. на франц.
нац. грунт багато зробили П. де Ронсар’і поети
“Плеяди”. В Іспанії традиції А.л. були підхоплені
М. де Сервантесом та Лопе де Вега, в Португалії
— Л.Камоенсом, “Лузіади” якого написані під
впливом “Одіссеї” та “Енеїди”, а “Амфітріон”
використовує сюжет однойменної комедії Плавта.
Ідеями ант. авторів проникнугі тв. нім. гуманістів
У. фон Гуттена, Г.Райхліна, Й.Сакса. Ними
надихався у своїй багатогранній лат. творчості
енциклопедист Еразм з Роттердаму. Англ. Ренесанс
поставив античність у центр уваги, щоб виховувати
за ант. взірцем нову людину. Моральна
проблематика домінує в поемі Дж.Чосера “Троїл і
Крессіда”, створеній на основі троянського циклу
міфів. Т.Мор в “Утопії” змальовує образ ідеальної
держави, приєднуючися до ідей Платона. Ант.
міфологія та історія дає теми й сюжети драматургам
англ. Відродження. Свого апогею, як змістовно,
так і формально, англ. ренесансна л-ра досягла у
тв. Щекспіра, який у ран. поемах і особливо в
драматургії щедро запозичує сюжети і образи ант.
міфології, історії та л-ри.
Палких прихильників знайшла А.л. в XVII ст.
серед представників франц. класицизму, які
проголосили Ті зразком для наслідування і прагнули
“змагатися” з ант. поетами. В боротьбі за
централізацію країни і зміцнення королівської
влади франц. класицисти висували запозичену
ними з античності ідею громадянськості,
звертаючись переважно до традиційних сюжетів
та образів рим. л-ри та історії. Класицисти
розробляли різні жанри, успадковані ними від А.л.:
героїчну оду, байку, моралізаторську прозу,
трагедію, комедію, епіч. поему. На поетологічних
трактатах Арістотеля та Горація заснована
нормативна поетика теоретика франи. класицизму
Н.Буало (“Поетичне мистецтво”). На формальних
і сюжетних ант. зразках виросла висока
класицистична трагедія П. де Корнеля і Ж.Расіна.
Продовжувачем традицій ант, байки виступив Ж.
де Лафонтен. Кн. Ж.Лабрюйєра “Характери”
розвиває психол. дидактику грец. мораліста
Феофраста. Ж.Б.Мольєр незрідка запозичує
сюжети і художні прийоми для комедій у рим.
комедіографів Плавта і Терениія, переважно
орієнтуючись на техніку останнього. В трагедіях
Ж.Ротру “Вмираючий Геракл” та “Антіґона”,
написаних в руслі класицистичного методу,
появились водночас барочні тенденції. Роман
Фенелона “Пригоди Телемака” немовби
продовжує сюжетно Гомера, але й розгортає
оригінальну політ, програму. Знаменна і літ.
полеміка, яка виникла у Франції в кін. XVII ст, під
назвою “Суперечка про древніх і нових” і
засвідчила кризу класицистичного методу.
Противником естетики класицизму ше раніше
виступив П.Скаррон, який у бурлескних віршах і
травестіях пародіював преиіозну л-ру, різко
знижуючи образи ант. богів та героїв.
У зв’язку з ідеологічною підготовкою революції
у XVIII ст. на перший план вийшли такі сторони
античності, як її політ, та громадянський зміст. Це
стосується насамперед трагедій Вольтера (“Брут”,
“Смерть Цезаря”) та В.Альф’єрі (“Аганемнон”,
“БругІ”, “БругІІ”). Представники просвітницького
класицизму намагаються наслідувати форми А.л.:
“Генріада” Вольтера була спробою відтворити
героїчний епос ст-давності, в “Полі і Віргінії” Б.де
Сен-П’єра або “Пасторалях” А.Поупа зображено
зворушливу ідилію на зразок ант. буколіки,
переклади Поупом гомерівських поем мали на меті
пристосувати грец. епіку до вимог естетики
класицизму, теорія міщанської драми Д.Дідро і
Ґ.Є.Лессінга сформувалась під впливом
“сльозливої” комедії Теренція. Прокидається
зацікавлення рим. правом, ораторською
спадщиною Ціцерона, який стає кумиром
республіканців, біографіями Плутарха.
історіографією Таціта й Тіта Лівія. Дешо в ін.
напрямку розвивався ваймарський класицизм
у Німеччині, серцевиною якого було освоєння
естет, досвіду Геллади (И.Вінкельман, Й.В.Ґьоте,
Ф.Шіллер).
В рос. класицизмі, що розвивався піл
безпосереднім впливом зх.-європ. класицистичної
л-ри, античність відігравала значно меншу ролю,
ніж у Франції або Німеччині, переважала нац.-іст.
тематика. Однак і для рос. класицистів А.л.
виконувала функцію взірця при становленні літ.
форм і жанрів вірш, сатири (А.Кантемір), оди
(В.Тредіаковський, М.Ломоносов, Г.Державін).
байки (І.Хемніцер), героїчної поеми (“Телемахіда”
Тредіаковського). Низку сюжетів з ант. міфології
втілила рос. класицистична трагедія.
XIX ст. з його тверезим конкретно-іст. підходом
та всебічним дослідженням античності поклало
край її нормативній абсолютизації (відкриття
гелліиізму Й.Дройзеном, обгрунтування грец.
міфології як відображення боротьби матріархату і
патріархату Л.Бахофеном, роботи з історії ант.
світу Т.Моммзена, Е.Курціуса та ін.). Ставлення
романтизму до А.л. змінюється з розвитком цього
напряму: якшо на ранніх етапах романтики
захоплюються античністю, то вже на поч. XIX ст.
спостерігається гостре неприйняття її ідей і форм.
Однак успадкування романтиками ант. тяжіння
класицистів носило цілком органічний характер,
незважаючи на полярність їхніх худож.-естет,
принципів, бо обидва напрями були ідеалізуючими.
Т.зв. романт. геллінізм, шо висунув теоретиків
Ф.Щлегеля і Ф.В.Шеллінга, орієнтувався на греи.
архаїку, Ті розкованість і волелюбність. В Гелладі
романтики шукали вже не нормативне, а орфічне,
стихійне (І.Х.Ф.Гьольдерлін, Г. фон Кляйст,
Ф.Грільпарцер, А.М.Шеньє, М.Шеллі та ін.).
Образи, форми і жанри А.л. використовують
Г.Гайне, А.Платен, А.Г.Еленшлегер, А.Міикевич,
Ф.Прешерн, Дж.Леопарді. М.Емінеску,
В.Жуковський, О.Пушкін, П.Вяземський,
К.Батюшков, М.Лермонтов, Ф.Тютчев. О.Фет. У
Франції нов. етап захоплення античністю
пов’язаний з діяльністю “парнасців” (Ш.Леконт де
Ліль, А.Сюллі-Прюдом, Ж.М. де Ереліа та ін.).
Відмовившись від романт. бунту, “парнасці”
культивують вишукані літ. форми, звертаючись до
образного арсеналу А.л. Ще романтики почали
розрізняти в античності дві лінії еволюції:
діонісійську і аполлонічну. В роботі “Народження
трагедії з духу музики” Ф.Ніцше розвиває ідею про
існування двох типів культури — діонісійської,
оргаїстично буйної, що відображає стихійність і
трагізм життя, і аполлонічної. споглядально-
врівноваженої. шо відзначається ясністю,
гармонійністю і контролюється тверезим розумом.
Неоромантики і символісти (С.Малларме,
Е.Верхарн, А.Г. фон Гофмансталь, Р.М.Рільке,
С.Георге. С.Пшибишевський. С.Виспяньський,
Я.Врхліцький, К.Бальмонт, Вяч.Іванов, В.Брюсов,
О.Блок, І.Анненський, М.Волошин та ін.),
сповідуючи культ абсолютної краси, схилялися до
аполлонізму”. відточуючи майстерність на строгій,
ясній формі А.л., вдаючись ло філос. узагальнень.
В експресіонізмі, навпаки, домінує “ діонісійство”,
екстатично-ексцентричне начало. Більшою мірою
це стосується поезії, хоча й у драматургії
експресіоністи охоче звертались до античності
(В.Газенклевер. Г.Кайзер. Ф.Верфель:
Ф.Ведекінд). В XX ст. міфол. сюжети й образи
втілюються досить інтенсивно, зокрема, в
авангардистській та модерністській прозі та
драматургії (Дж.Лжойс. Ж.Ануй, Ж .П.Сартр,
А.Камю, Ж .Кокто. Ж.Жіроду, Ю.О’Ніл,
Ф .Дюрренматт). Надзвичай активне освоєння ант.
спадщини на всіх рівнях — тематичному,
образному, формальному, асоціативному —
характерне і для поезії XX ст. (Г.Аполлінер,
П.Елюар, В.Б.Єйтс. Т.С.Еліот, Г.Бенн, Й.Р.Бехер,
Г.Маурер, Е.Арендт, С.Гермлін, Я.Ріцос. Л.Стафф,
ІО.Тувім, К.І.Ґалчиньський, М.Бенюк,
Дж.Келінеску, А.Ахматова, О.Мандельштам,
М.Кузмін. В.Ходасевич, М.Цветаева, В.Луговськой,
Б.Пастернак, М.Заболопький. А.Тарковський).
Твор. контакти л-ри XX ст. з ант. спадщиною у
найрізноманітніших проявах — як сюжет, й образні
запозичення, переробки, переосмислення,
асоціації, ремінісценції, алюзії, травестії, пародії,
формальні наслідування і т.д. — так інтенсивні й
багатогранні, шо майже не піддаються ніяким
описам, а всілякі спроби їх систематизації чи
класифікації мають досить умовний характер.
За іст. свідченнями, перші відомості про А.л.
з’являються в Україні ще в Київ. Русі. Джерелами
їх поширення були візант. та болг. рукописні кн..
‘Хроніка’ сирійня Іоана Малали містила
найважливіші перипетії греп. міфів. “Хроніка”
ченця Георгія Амартола давала моральну оцінку
пантеону олімпійців 3 окр. легендами і міфами
ст-давн. геллінів знайомили також “Шестоднев”
Іоана Екзарха. “Ізборники” Святослава. Пізніші
імпульси йшли з Італії. Юрій Дрогобич, видатний
вчений, шо мав прямі контакти з італ.
Відродженням (ректор Болонського ун-ту 1481-82),
творець “вченолатинської поезії”, сміливо вволить
в кн. “Прогностична оцінка поточного 1483 року”
міфол. образи, він першим з українців застосовує
ант. строфіку (елегійний дистих). Павло Русин,
викладач ант. словесності у Краківському ун-ті.
видавець ант. авторів, прищеплював укр. л-рі ідеї
гуманізму. У зб. “Пісні Павла Русина з Кросна”
(1509) зустрічаються Алкманова, Алкеева.
Сапфічна. Асклепіадова строфи, такі жанри,
як елегія, ода, епіграма, імена персонажів ант.
міфол. Юпітера і Церери, Аполлона і Вакха, Ахілла
і Гектора, Енея і Дідони. Ясона і Медеї, ант. поетів
Катулла, Вергілія, Овідія, Тібулла, Проперція,
Стаиія, Валерія Максима та ін.
Вел. ролю в рецепції А.л. в XVI-XVII ст.
відіграли тогочасні школи (Острозька Академія,
Школа Львівського братства, Києво-Могилянська
академія та ін.), в яких вивчали давн.-грец. і лат.
мови, в оригіналі читали і коментували ант. авторів.
Численні піітики й риторики виникали піл впливом
трактатів Арістотеля, Горація, Ціцерона. Л-ра укр.
бароко шедро використовує міфічні образи як
символи, алегорії, емблеми — в компліментарних
віршах (на герб, на клейнод), “ляментах”, плачах,
тренах, епіч. поемах — латиномов. “Роксоланія”
(1584) С.Кльоновича. Поезія Герасима
Смотрицького, Андрія Римші. Лаврентія Зизанія,
Христофора Філарета, Дем’яна Наливайка,
Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича,
Софронія Почаського, Феофана Прокоповича
рієнтована на ант. зразки, проникнута міфол.
образами й ремінісценціями, демонструє глибоку
начитаність в А.л. Вел. вплив мала А.л. на
Г.Сковороду: “Басни Харьковскія” тісно
примикають до традиції ант. байки; трактати,
фабули, притчі сповнені міфол.-іст. мотивів та
образів і часто написані в дусі платонівських
діалогів (“Наркіс. Разглагол о том-, узнай себе”).
Сковороді належить низка тв. лат. мовою, ним
зроблені переклади і переспіви Езопа, Горація,
Овідія та ін. ант. поетів, тлумачення фрагментів з
Плутарха, Вергілія, Теренція.
У XVIII – 1-й пол. XIX ст. засвоєння А.л.
відбувається шляхом травестування,
пародіювання видатних пам’яток ант. епохи.
Зразком слугує “Енеїда” [.Котляревського, яка
бурлескно відтворила основні перипетії
однойменної поеми Вергілія. або
“Жабомишолраківка” К. Думитрашка — переспів
анонімної греи. поеми “Батрахоміомахія”, шо
пародіювала гомерівський епос. При цьому
спостерігається тенденція до онаиіональнення
ант. тв., надання їм суто укр. рис: переклали та
переспіви П.Ґулака-Артемовського (“Гараськові
оди”), П.Нішинського (гомерівські гімни, ‘Антігона”
Софокла), С.Руланського (українізована “Іліада”).
З романтиків до арсеналу ант. міфології та історії
звертаються також М.Костомаров (вірші “Еллада”,
“Давнина”, іст. драма “Елліни Тавриди”). П.Куліш
(вірші Томер та Шекспір”, “Титани”, переспіви
балад Гьоте і Шіллера на ант. тематику —
“Корінховська молода княгиня”. “Грецькі боги”,
оповідання “Орися”, засноване на епізоді з
“Одіссеї”. Античність органічно увійшла у життя і
творчість Т.Шевченка. Худож. спадщина поета
рясніє іменами політ, діячів (Август. Нерон),
філософів (Сократ, Геракліт). поетів (Гомер. Гсхіл,
Вергілій, Горацій, Овідій) ант. світу. Ло нього він
звертається у повісті “Художник”, поемі “Неофіти”.
Величний символ нескоренності духу втілено в
образі Прометея (“Кавказ”). Активно розробляють
жанр ант.байки такі поети, як Л.Боровиковський.
Є.Гребінка, Л.Глібов, Олена Пчілка, Руданський.
І.Франкові належать поеми “3 Плутархового
Життя Солона”, “Геракл і Евандер”. Ант. образи
і ремінісценції розсипані також у ліриці та філос.
тв. Франка. Прагнучи збагатити укр. л-ру світ,
образами, долучити ії до європ. культури, Леся
Українка створила низку поезій і драм, заснованих
на ант. сюжетно-образному матеріалі
(“Сафо”,”Ніобея”, “Орфеєве чудо”, “Іфігенія в
Тавріді”, “Кассандра” та ін.). Через усю творчість
поетеси проходить прометеївський мотив. До ант.
жанрів, метрів незрідка вдається В.Самійленко
(цикли “ Елегії”, ‘“Ямби”, поема “Герострат”). Він
переклав також першу пісню “Іліади”. Особливо
щедру данину віддали їй поети неокласики, які
відроджували ант. форми, теми й образи,
інтенсивно перекладали ант. поетів. Напр.,
М.Зеров культивує александрійські вірш і і
елегійні дистихи, створює цикли сонетів “Мотиви
“Одіссеї“, “Образи віків1’,( “Хірон”, “Тесей”,
“Навсікая”. “Вергілій” та ін.), перекладає Лукреція,
Катулла. Вергілія, Горація, Тібулла, Проперція,
Овідія, Стація, Лукана, Ювенала, Марціала,
Авзонія, Клавдіана, Пентадія та ін. М.Рильський
пише навіяні А.л. поезії “Прометей”, “Сафо — до
Афродіти”, “Як Одіссей, натомлений блуканням”.
“Анхізів син, вклонившися богині…”, “У теплі дні
збирання винограду…”. Формальна викінченість
поезії неокласиків, строга лаконічність вислову,
лексичне розмаїття, пластичність образів вел.
мірою пояснюються їх “ант. штудіями”. До ант.
метрики звертаються Рильський (логаеди),
П.Тичина (гекзаметр, пеон). Прекрасні статуї
олімпійців стали символом гуманності і культури в
поемі М.Бажана “Боги Еллади”. Образи ант.
міфології зустрічаються в поезії Д.Первомайського
(“Прозерпіна”), А.Малишко (поема “Прометей”),
І.Драча (“Прометеївська балада”, “Жінка і море”,
“Монолог Афродіти”), Л.Костенко “(Скіфська
Одіссея”), Д.Павличка (“Дедал та Ікар”,
“Рембрандтова “Даная”), а літ. та іст. персонажі
знайшли втілення в прозі Ю.Мушкетика (“Суд над
Сенекою”, “Смерть Сократа”); П.Мисника
(“Ціцеронові лаври”), В.Шевчука (“Навчитель
істини”), В.Чемериса (“Скандал в імператорському
сімействі”), С.Шморгуна (“Дорога до Іліона”). На
матеріалі історії заснований роман (.Немировича
“Син раба”.
З грец. міфологією знайомлять кн.
К.Гловаиької “Міфи давньої Греції”, “Крилатий
кінь ‘ І.Козовика та О.Пономаріва “Словник ант.
міфології (1989), наук.-популярні кн. А. Содомори
“Жива античність” (1983), Г.Підлісної “Світ
античної літератури” (1989), довідник І.Лісового
“Ант. світ у термінах, іменах і назвах” (1988),
Н.Корж і Ф.Луцької “Із скарбниці ант. мудрості”
(1988). Вийшли переклади “Іліади” й “Одіссеї”
Гомера, “Історії” Геродота, трагедій Есхіла і
Софокла, комедій Арістофана, “Порівняльні
життєписи” Плутарха, “Відлюдник” Менандра,
“Енеїда” Вергілія, тв. Горація, “Метаморфози”
Овідія, “Про природу речей” Лукреція, зб. “Ант.
література: Хрестоматія” (за ред. О.Білецького).
“Давньогрецька трагедія”, антології ант. новели
“Дамоклів меч” та ант. поезії “Золоте руно”. Серед
перекладачів А.л. — В.Щурат, Зеров, Б.Тен.
А.Білецький, М.Білик, В.Маслюк, В.Свілзінський.
A.Содомора, Ф.Самоненко, Й.Кобів, Г.Кочур,
B.Литвинов, Ю.Цимбалюк та ін. Проблеми А.л. в
Україні досліджували Г. Шульц, І.Огоновський,
Ф.Слюсаренко, І.Франко, М.Драгоманов.
О.Білецький, А.Білецький, М.Білик. В.Пашенко,
М.Чубач, Н.Сахарний, ІО.Шанін та ін.
Див.: Античні розміри, Античні строфи,
Античні сюжети.
Петро Рихло