АНТИЧНІ СЮЖЕТИ — сюжети, запозичені
з ант. міфології, історії та л-ри, шо набули
широкого розповсюдження в л-рі нов. часу і
складають вел. частку традиційних сюжетів. За
запропонованою А.Волковим класификацією (“До
теорії традиційних сюжетів”, 1973), їх можна також
поділити на сюжети міфол. (Амфітріон, Андромаха,
Антігона, аргонавти, Гелена, Геракл, Іфіґенія,
Кассандра, Медея, Ніоба, Одіссей, Орфей,
Прометей, Троянська війна, Федра тощо); іст.
(Александр, Юлій Цезар, Спартак, Катіліна, Катон,
брати Гракхи, Ганнібал, Клеопатра, Нерон,
Сапфо, Сократ); легендарного (Геро і Леандр,
Горації і Куріації, Лукреція, Стратоніка, Віргінія)
та літ. (напр., “Лісістрата” Арістофана або
“Менехми” Плавта) генези. У відомій кн. нім.
дослідниці Е.Френиель “Сюжети світової
літератури: Словник літературно-історичних
зрізів”, що містить статті про понад 300 сюжетів,
приблизно п’ята частина всіх сюжетів (понад 60)
належить A.c. На A.c. побудовані грец. та рим.
епіч. поеми (“Іліада”, “Одіссея” Гомера,
“Аргонавтика” Аполлонія Родоського, “Енеїда”
Вергілія, “Метаморфози” Овідія), трагедії (Есхіл,
Софокл, Еврипід, Сенека), історична проза
(Плутарх, Тит Лівій, Корнелій Тацит, Светоній),
деякі форми лірики й мал. епіки (гомерівські
гімни, александрійська поезія, “Героши” Овідія)
— словом, переважна більшість тв. ант. л-ри, а
також образотвор. мист-ва.
У Сер-віччі A.c. в поєднанні з куртуазними
ідеалами були своєрідно переосмислені в
лицарських ром анах ант. циклу — про
Александра та Енея. про Фіви і Трою, шо знайшло
відбиток у творчості таких авторів, як Кретьєн де
Труа, Бенуа де Сент Мор, Гвідо де Колумна, Гайнріх
фон Фельдеке. Лицарські романи на ант. сюжети
проникли й у слов’ян, землі, напр., чес. вірш.
“Алексанлреїда” (поч. XIV ст.), болг., серб., поль.,
білор. версії анонімних повістей “Троянська
притча”, “Александрія” (кін. XIV ст.). Вже в ХІ-ХІІ
ст, через Візантію A.c. досягають Русі. Так, перекази
популярних грец. міфів містилися в рукописній кн.
домонг. періоду “ Повість про Варлаама та
Йосафа”, в “Еллінському літописці” тошо.
Нові можливості широкого функціонування
A.c. відкрила доба Відродження, одним з гол.
естет, завдань якої було освоєння ант. культ,
спадщини. В лат. трактатах Ф.Петрарка переказує
біографії прославлених римлян — від
легендарного Ромула до Цезаря, а також
Александра Македонського і Ганнібала (“Про
знаменитих мужів”), а Дж.Бокаччо демонструє
обізнаність з A.c. не тільки в трактатах (“Про
генеалогію богів”, “Про знаменитих жінок”, “Про
фатальну долю знаменитих мужів”), але й у поемах
(“Філострато”, “Тезеїда”). Дж.Чосер створює
поему на гомерівський сюжет (“Троїл і Крессіда”),
сюжети ант. драматургів використовують Г.Сакс
(“Цариця — вбивця Клітемнестра”, “Вірна дружина
Алкеста”, “Нещасна цариця Іокаста”), Х.Марло
(“Трагедія Дідони, цариці Карфагенської”),
Б.Джонсон (“Змова Катіліни”), Камоенс
(“Амфітріон”). Рання “Комедія помилок”
В.Шекспіра є своєрідною парафразою комедії
Плавта “Близнята” (“Менехми”), а рим. трагедії
(“Юлій Цезар”, “Антоній і Клеопатра”, “Коріолан”)
засновані на життєписах Плутарха. Ант. сюжети
втілює Шекспір в трагедіях “Перікл”, “Троїл і
Крессіда”, “Тимон Афінський”, поемах “Венера і
Адоніс”, “Лукреція”. У сх-європ. л-рах доби
Відродження також пробуджується інтерес до A.c.
Першою чес. друкованою кн. стала “Троянська
хроніка” (1470) — переказ подій, викладених у
гомерівських поемах. На сюжеті троянського циклу
міфів заснована драма поль. поета
Я.Кохановського “Відрядження грецьких послів”.
Перший визначний угор. драматург П.Борнемісса
переклав “Електру” Софокла, загостривши
патріотичне спрямування п’єси та надавши їй угор.
колориту. Значною мірою саме шляхом засвоєння
ант. спадку пішла дубровнииька л-ра XV-XVII ст.,
надто драматургія: пасторал і І.Гундулича
“Аріадна”, “Галатея”, “Діана”, “Клеопатра” та ін.,
драми Ю.Пальмотича “Ахіллес”, “Едіп” та ін., п’єса
М.Ветрановича “Орфей і Еврідіка”. У давн-рус. л-
рі XVI сг. стають популярними оригінальні версії
історії Троянської війни (“Повість про сотворения
та полонення троянське”, “Книга Троя”), шо
грунтуються на колізіях роману сицилійця Гвідо де
Колумна “Історія зруйнування Трої”.
Звертаючись переважно до сюжетів рим. л-ри
та історії, франц. класицисти XVII ст. висували на
перший план запозичену з античності ідею
громадянськості. В трагедіях П. де Корнеля
(“Медея”, “Горацій”, “Цінна”, “Смерть Помпея”,
“Едіп”) і Ж.Расіна (“Андромаха”, “Британик”,
“Федра”, “Іфігенія”) оживають герої давн-грец. л-
ри та рим. історії, які уособлюють непримиримий
дуалізм почуття і громадського обов’язку.
Езопівські сюжети дістали нове життя під пером
Ж. де Лафонтена, а комедії Плавта “Мізантроп” і
“Амфітріон” були блискуче перероблені
ЖБ.Мольєром. Травестійно-бурлескні версії A.c.
дав у поемах, розбиваючи водночас догмати
класицизму, П.Скаррон (“Тіфон, або Гігантоманія”
і особливо “Перелицьований Вергіліи’).
Активно освоюються A.c. й ідеологами європ
П росвітництва, які в образах діячів
демократичної Греції та республіканського Риму
намагалися втілити ідеї боротьби проти
абсолютизму і тиранії (“Бруг”, “Смерть Цезаря”
Вольтера; “Агамемнон”, “Брут І”, “Брут II”
В.Альф’єрі). Шоправда, для ваймарського
класицизму в Німеччині гол. ролю відігравали не
політ., а естет, моменти. Нім. просвітителів вабила
передусім клас. Греція. На перший план вони
ставили морально прекрасну особистість, яка би
втілювала заг-людські ідеали (“Прометей”, “Іфігенія
вТавриді” Й.В.Гьоте; “БогиГреції”, “Кассандра”,
“Мессінська наречена” Ф.Шіллера). Ряд сюжетів з
ант. міфології знайшли втілення і в рос. класицизмі
(“Телемахіда”, “Даодемія” В.Тредіаковського,
“Демофонт” М.Ломоносова, “Андромаха”
П.Катеніна, “Дідона” Я.Княжніна, “Едіп-цар”
О.Грузінцєва, “Антігона” В.Капніста, “Едіп в
Афінах”, “Поліксена” В.Озєрова, “Кривава ніч, або
Остаточне падіння Кадмового дому” В.Нарєжного,
езопівські сюжети в І.Хемніиера та ін.).
Одним з найбільших ентузіастів античності в
романтизмі можна вважати Ф.Гьольдерліна, для
якого Геллада була ретроспективною соц.-політ.
утопією (лірика, “Гіперіон”, “Смерть Емпедокла”;
переклади з Піндара і Софокла). До “ романтичного
геллінізму” примикають А.Шеньє (“Кай Ґракх”),
Г.фон Кляйст (“Амфітріон”, “Пентесілея”),
Ф.Грільпарцер (“Сапфо”, “Золоте руно”, “Хвилі
моря і кохання”), П.Б.Шеллі (“Едіп”, “Звільнений
Прометей”), частково також Дж.Кітс,
Дж.Н.Г.Байрон.
Спорадично звертаються до A.c. і
представники крит. реалізму, використовуючи
пізню ант., незрідка християнізовану,
історіографію та соц. осмислену міфологію
(Е.Ґ.Бульвер-Літтон “Останні дні Помпеї”,
Г.Флобер “Іродіада”, А.Франс “Таїс”, Г.Ібсен
“Цезар і галілеянин”, “Катіліна”, Б.Шоу “Цезар і
Клеопатра”, Г.Гаугггман “Трилогія про Атрідів”,
“Лук Одіссея”, Б.Перес Гальдос “Електра”,
“Кассандра”, В.Александр) “Овідій”).
Значно більшу данину віддали A.c.
модерністичні та авангардистські течії —
символісти (Е.Верхарн, Г. фон Гофмансталь,
Р.М..Рільке, О.Георге, С.Пшибишевський,
С.Виспяньський, Я.Врхліцький, К.Бальмонт,
Вяч.Іванов, В.Брюсов, О.Блок, І.Анненськийтаін.).
нім. експресіоністи (Г.Газенклевер “Антігона”,
Кайзер “Беллерофонт”, “Піґмаліон”, “Двічі
Амфітріон”, Ф.Верфель “Троянки”, Ф.Ведекінд
“Геракл”, “Скриня Пандори”). Роман ірландця
Дж.Джойса “Улісс”, заснований на гомерівській
“Одіссеї”, став еталоном модерністського роману.
Колізії і моделі A.c. використовуються митцями XX
ст., щоб показати онтологічну безвихідь суч.
людини, її неспроможність осягнути свою сутність
і навколишній світ. Дана проблематика особливо
характерна для франц. екзистенціалістів
(“Еврідіка”, “Медея”, “Антігона” Ж.Ануя, “Мухи”
Ж .П.Сартра, “Калігула”, “Міф про Сізіфа”
А.Камю, “Антігона”, “Орфей” Кокто, “Електра”,
“Амфітріон-38”, “Троянської війни не буде”
Ж.Жіроду). Носієм A.c. в л-рі XX ст. стала
переважно драма (К.Шпіттеллер, Ф.Т.Чокор,
Ф .Дюрренматт, В.Гільдесгаймер, Ю .О ’Ніл,
Т.Уайдлер, А.Буеро-Вальєхо, С.Еспріу, А.Парніс,
Л.Хморстін, П.Гакс, Г.Мюллер, С.Альошин,
Е.Радзинський). Однак оригінальні варіанти
рецепції A.c. з’явилися за останні десятиліття й у
прозі. Це засновані на ант. матеріалі романи-
біографії (Г.Брох “Смерть Вергілія”, М.Юрсенар
“Спогади Адріана”, Р.Грейвз “Я, Клавдій” та
“Божественний Клавдій”, Г.Відал “Юліан”,
Я.Бохеньсь:;нй “Божественний Юлій”,
Я.Парандовський “Аспазія”, А.Кравчук “Нерон”,
“Перікл і Аспазія”, В.Мутафчісва “Алківіад
Великий”, Й.Томан “Сократ”, Т.Харманджиєв
“Спартак-фракієць з племені медів”, П.Бобев
“Спартак”), або несподівані, парадоксальні
перетлумачення міфол. сюжетів з підкреслено
злободенною проблематикою (В.Йєнс “Заповіт
Одіссея”, Г.К.Кірш “Звістка для Телемаха”,
Г.В.Гайслер “Одіссей і Пенелопа”, “Одіссейі жінки”,
К.Вольф “Кассандра”, М.Дрюон “Мемуари Зевса”,
Е.Юнсон “Прибій і береги”, К.Варналіс “Щоденник
Пенелопи”, Л.Мештерхазі “Загадка Промегея”),
В Україні A.c. мають глибоке і давнє коріння.
Вони проникали на укр. землі спочатку
опосередковано — через Візантію і Болгарію — і
були відомі тут ше в домонг. період (“Хроніка”
Георгія Амартола, “Шесгоднев” Іоанна Екзарха,
“Ізборники” Святослава).
Зачинателі укр. Ренесансу Юрій Дрогобич та
Павло Русин намагалися ввести A.c. в широкий
культ, обіг (XV ст.). Щедро запозичувала ант.
сюжети і образи л-ра укр. бароко. Езопівські
сюжети використовує в “Баснях Харьковских”, а
міфол. образи й ремінісценції — в трактатах
Г.Сковорода (“Наркіс. Разглагол о том: Узнай
себе”). Історія нов. л-ри відкривається “Енеїдою”
І. Котляревського — бурлескно-травестійною
поемою, створеною на сюжет поеми Вергілія. В
такому ж дусі був здійснений переспів
“Батрахоміомахії” — пародійної поеми VI ст. до
н е. в “Жабомишодраківці” К.Думитрашка.
Пародійну стихію підхопив П.Білеиький-Носенко
(“Горпинида, або Вхопленая Прозерпина”). Серед
рос. тв. П.Гулака-Артемовського зустрічаємо
трагедію на A.c. “Атрей і Фієст”, а оповідання
П.Куліша “Орися” навіяне епізодом про Навзікаю
з 6-ї пісні “Одіссеї”. В поемі Т.Шевченка “Кавказ”
показано образ ант. богоборця з трагедії Есхіла
“Прометей закутий”, а на сюжети,ант. міфології
та історії він створив ряд гравюр та малюнків
(“Нариісс та німфа Ехо”, “Телемак на острові
Каліпсо”, “Діоген у бочці”, “Мілон Кротонський”
та ін.). Езопівські сюжети були дуже популярними
у укр. байкарів (Л.Боровиковський, Є.Гребінка,
Л.Глібов). Багато перекладів та переспівів A.c.
належить І.Франкові (уривки з “Іліади”, комедій
Менандра, “Едіп-цар” Софокла), як і поеми “З
Плутархового “Життя Солона”, “Геракл і
Евандер”. Неодноразово зверталася до A.c. Леся
Українка — як в поезії (“Сафо”, “Ніобея”), так і в
драм. тв. (“Орфеєве чудо”, “Іфігенія в Тавриді”,
“Кассандра”). За ант. переказом написана поема
В.Самійленка “Герострат”, ант. ремінісценції
присутні в оповіданні О.Кобилянської “Ніоба”.
Для популяризації A.c. зробили в 20-х pp. XX
ст. поети-неокласики (М.Зеров, П.Філіпович,
М.Рильський, М.Драй-Хмара, Юрій Клен-
Бургардт). До A.c. звертаються прозаїки
Ю.Мушкетик (“Суд над Сенекою”, “Смерть
Сократа”), П.Мисник (“Ціцеронові лаври”,
В.Шевчук (“Навчитель істини’’), В.Чемерис
(“Скандал в імператорському сімействі”),
Е.Шморгун (“Дорога до Іліона”).
Увібравши в себе споконвічні архетипи
людських діянь, прагнень, страждань і пристрастей,
A.c. завдяки своєму парадигматичному характеру
продовжують залишатися одним з основних
арсеналів традиційних сюжетів та образів у
суч. світ. л-рі.
Петро Рихло