АПОКАЛІПСИС, також АПОКАЛІПТИЧНА
Л-РА, АПОКАЛІПТИКАІ від грец. арокаїурзіз.
тобто “відкритий”), — специфічний, мегажанр,
шо змальовує кінець світу, який по-різному
формується в різних культ, світах. Психол. А.
закорінений у факті кінця індивідуального
існування особи і в спостереженнях за плином
речей. Він пов’язаний з категоріями “концепція
дійсності” та “концепція людини”. Через те
Ф.Кермоде подає сьогодні “л-ру одкровення” як
“основний приклад” худож. л-ри, котра
намагається зв’язати минуле й майбутнє (1967).
Формується А. ше до виникнення красного
письменства, в сфері м іф а, рел. систем та
архаїчної словесності, але справляє постійний
вплив на л-ру, будучи виявом есхатологічної,
свідомості.
Найвідоміший А. склався в юдео-христ.
словесності, починаючи з кількох століть до Христа
й закінчуючи І ст. н.е. Він зумовлений атмосферою
тривоги і зневіри, що характерно для ситуації
державно-політ. нестабільності юдейського сусп-
ва, яке пережило розпад царства, ряд
кровопролитних війн, окупацію та катастрофу
вавілонського полону, громадянську, війну часів
Макавеїв та експансію з боку гелліністичного
оточення, вінцем якої став рим. протекторат.
Йшлося про долю віри й культури та самого
існування народу. Як А. визначають перш за все
кн. Даніїла в Ст. Завіті, а також апокрифічні кн.
Еноха, Авраама, Петра, Павла, Марії та ін. Проте
есхатологічного, тема, так само, як сюжетика й
коло відповідних образів, формується чи не у всіх
пророків, котрі підсумовують най. та світ, історію
як “кінець часів”. Незносна для рел. свідомості
юдея ситуація падіння Царства і Єрусалиму,
руйнація Соломонового Храму викликали
прагнення піднестися з сумних реалій до
трансцендентного погляду, аби відновити оптимізм
і почуття логіки поступу. Тому кн. Писань з
інтонацією “життєвої мудрості” поступаються
слову, яке мислиться як Слово Боже. У “вел,
пророків”, таких, як Ісайя, Єремія, Єзекіїль, а
також у “мал. пророків” ми зустрічаємо образ Бога
у славі Його, викриття невірності Ізраїля Богові,
роздуми над долею Єрусалиму й очікування нов.
Єрусалиму. Найважливіше місце займає тема
Машіаха, Помазаника Божого (грец. Месія), який
стане Спасителем того народу, шо складе з Богом
Нов. завіт (тобто умову); це люди, що визнають
Його Закони — “вони будуть народом Моїм, а Я
буду їхнім Богом” (Єр.24:7). Спаситель, який
спричиниться до складання такого завіту, стане
“світлом народів” (Іс. 49:6). Йому суджено муки й
смерть, аби прийняти на Себе страждання
людства. Після того Бог створить “нове небо й нову
землю”, позбавлені зла (Іс. 11:6-9), “Космічнісгь”
погляду авторів передається через використання
типової для давн-сх. культури емблематики й
символіки. Таке, напр., видіння Єзекіїля, в якому
пророк бачить Бога у славі й небожителів, які
везуть Його колісницю: вони нагадують лева, орла,
бика й людину, але “подоба тих істот була на вид
вугілля з вогню, вони палали на вигляд
смолоскипів… і з вогню виходила блискавка”;
колеса екіпажу, в яких “душа тварин”, — наче з
хризоліту, “а на головах тих істот була подоба
небозводу, ніби грізний кришталь, розтягнений над
їхніми головами згори” (Єз.1:10-22). Виразно
виступають апокаліптичні. моменти у пророка
Даніїла, котрий пророкує часи переслідувань за
Ім’я Боже, тимчасове панування “царства звіра”,
строк у “сімдесят сідмин” до часу, коли в св. місті
буде помазаний Святий святих (Спаситель), й,
нарешті, образ “Вітхого днями”, який сидить на
небесному престолі, убраний на біле, з білосніжним
волоссям. Ні мотиви лягають і в основу хрисг. А.,
“Об’явлення св. Іоана”, і, ширше, в основу
євангельського визнання життєвого шляху Ісуса
Христа як шляху Месії (хоча ст-завітні автори
суб’єктивно могли виходити з осмислення ближних
до них іст.-політ. реалій). ‘
В “Об’явленні” буквально повторюються й
образ “Вітхого днями” на престолі небесному, й
чотири тварини з видіння Єзекіїля (сьогодні їхнє
зображення має в “парусах” під склепінням кожний
правосл. храм як символи 4-х євангелістів), й риси
Христа-Жерпви (агнця), й образ Жінки з Немовлям,
яку хоче поглинути Змій, “вуж ст-давн.”, і видіння
страхітливих війн та катаклізмів. Автор
“Об’явлення” (вважають, шо ним був саме той Іоан,
котрий написав “філософське” 4-те Євангеліє)
підкреслює свій зв’язок з пророками Ст. Завіту
через численні ремінісценції. Разом із тим Іоанів
А. є завершенням Нов. Завіту у його співвідношенні
зі Ст Завітом. Будучи пророчою кн., він водночас
є відповіддю на питання, котрі пекли свідомість
пророків ст-завітних. Більш того, цей А. є
закінченням заг. сюжету Ст. Завіту — історії
повернення до Бога відпалої через власну сваволю
людини. Саме тому Об’явлення Іоанове, хоча й не
одразу, було включено до канону (хоча згодом
М.Лютер та реформати наважаться заперечувати
його надиханість Духом Божим). Але й через Нов.
Завіт проходить тема кінця світу, скороминучості
“віку цього” (напр., Мв.24:1-44). Нов. є тут
антихрист, якого весь світ, внаслідок людського
падіння й нечистоти, визнаватиме богом. Особливу
ролю зіграло “Об’явлення” у формуванні ідеї
Страшного суду й взагалі нов. концепції
потойбічного життя. В юдаїзмі ці питання
залишаються невизначеними, перебуваючи на
стадії розуміння життя після смерті як сходження
до вічної пітьми, яка дуже нагадує присмеркове
царство Аїда й відзначена в кн. Екклезіаста саме
як втілення скептичних міркувань про вічність.
Христ. А. грунтовно поглибив ст-завітний образ
світу. Може виникнути враження, шо саме з
поганської л-ри запозичує автор “Об’явлення” ідею
Страшного суду й можливості життя вічного —
існує, скажімо, більш давній єгип. сюжет про
мандри душі до Озіріса й суду в його потойбічному
царстві над нею. Цей мотив поширився й на ін.
теренах, маючи й власний греи. розвій у вигляді
піфагорейства та платонізму. Обстоювали ідею
заперечення потойбічного існування саддукеї, шо
були під впливом геллінізованого поганства.
А. був складовою частиною картини світу не
самих лише християн у ці часи, але й секти єсеїв
(комплекс кумранських документів). Біди Римові
вішували й гекзаметри сивілл-пророчииь,
написані в річиші юдей. апокаліптики, часом з
христ. забарвленням (ІІ-Ш ст. н.е.).
Мотиви А. завжди хвилювали христ. світ. Під
його впливом виникло “Одкровення Методія
Патарського” про “невідомі народи”, які
наприкінці світу підкорять собі землі від Євфрата
до Чорного моря (було популярне на Русі в роки
монг. навали). Не менш популярним у слов’ян,
правосл. світі було апокрифічно-есхатологічне
“Ходіння Богородиці по муках”, відгомін якого
зустрічається аж в XX ст. Виникали й “Питання
Авраама про праведні душі”, й тексти, шо
зображували Іоана Богослова на горах Фавор та
Єлеонській. Особливого напруження набула тема
А. напередодні 1000-го року, коли очікувався
кінець світу, бо ж слова Іоанового “Об’явлення”
про тисячолітнє царство праведників
ототожнювалися з христ. ерою. Зростання сумнівів
після цього й активізація “земних інтересів”
спричинилися до розвитку європ. цивілізації в нов.
тисячолітті як “земної”, технологічної і т.п. Проте
не було нестачі у спробах прочитати символи А.
як передбачення суч. інтерпретаторові реалій
(антихрист мислився як Мохамед, рим. “папи
занепаду”, Наполеон, більшовики та ін.). Наук,
критика Біблії продовжила цю лінію, прагнучи
“прив’язати” моторошні пророцтва до подій
давнини (напр., Даніїл описував крах Вавілону та
імперії Александра Македонського, Іоан — Рим
Нерона тошо). Проте А. з його зверненням до
Вічності можна сприймати як характеризаиію будь-
якої сучасності, шо неодноразово викликало
пророцтва про кінець світу в сектантів (останнім
були очікування “Білого братства” 1993). Друга
лінія — прагнення “конкретизувати” А., поставити
його худож.-образні картини у зв’язок з реальною
історією та її датами (“Центурії” Нострадамуса в
XVI ст., автор котрих користувався астрологічним,
підходом; з цього ж джерела походять кн. на зразок
“Календаря Брюса” тошо). В XX ст. опора на А.
безперечна в жанрі антнутопії та та. наукової
фантастики, зокрема т.зв. романів перестороги.
Уваги заслуговує використання публіцистикою
одного з образів А., “Зірки Полинь”, що затруїть
води земні, як Чорнобильської катастрофи
(“чорнобиль” є назвою одного з гатунків полину).
В сх-слов’ян. красному письменстві нов. часу
мотиви й образи А. є сильним засобом підвищення
експресії (“Заворушилася пустиня.
Немов з страшної домовини На той останній
страшний суд Мерці за правдою встають”). Часом
худож. гра вступає з ідеєю в складний діалог
(використання сектантської думки про те, шо кожен
померлий бачить себе на Страшному суді у
“Воскресінні” Л.Толстого). Варто згадати спробу
систематизації англомов. апокаліптичних тв. —
Е.По., Дж.Едвардс та ін. з погляду історії сусп-ва,
шо зроблено в нарисі П.Міллера “Кінець світу”
(1964).
В ін. культ, спільнотах А. не змальовує
поновлення справедливості у творінні Господом
“нового неба і нової землі”(Ін. 21:1-6), як ие дано
в Біблії. Так, в ант. світі панувало уявлення про
циклічність коливань “доброго” й “злого” стану
світу, в першу чергу на матеріалі міфу про
воскресіння “рослинного” божества (Думмузі,
Озіріс, Діоніс, Персефона, Адоніс, Бальдер та ін ).
В давн-герм. міфології загибель Бальдера
пов’язана з темою його антагоніста Локі, який по
виповненні днів вступить у боротьбу проти богів-
асів на чолі “корабля мертвих”, наповненого
чудовиськами-, й світ загине в страшній пожежі
(“Прорицания провидиці”, 1-а пісня “Елли”). В інд.
міфологічній л-рі одне з основних божеств
Шива; шо постійно руйнує все існуюче,
зумовлюючи постійне ж оновлення світу, але тут
немає морального критерію добра й зла. В
ламаїстському буддизмі матеріальний світ —
‘‘втілення зла” — безкінечний, отже безкінечне й
число булд-рятівників, причому по закінченні ери
нинішнього Будди-Шак’ямуні має прийти ера Будди
Майтре’і. До того додається ідея вел. війни сил.
світлої Шамбгали (країни Магатм-Вчителів), яка має
привести до перемоги “благодатного миру” на
землі, про шо багато пишуть суч. окультисти. Є тут
образи “тимчасового раю” на шляху до нірвани
(піл піклуванням Будди-Амітгаби) й, відповідно,
буддійського, пекла. Але магаяна (ламаїзм) склалася
в IX ст. н е ., не без впливу, можливо,
есхатологічних, уявлень ін. систем, шо, зумовлює
відзначену подібність ламаїстських А. до звичних
нам ідей
Семен Абрамович