АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКА КУЛЬТУРНО-
ЛІТЕРАТУРНА ЗО Н А — поняття, яким
обіймається культ, спадшина та духов. життя
величезного регіону, котрий утворюється після
поширення вчення пророка Мохаммеда (з VII ст.
н.е.), яке викладено в Корані. Слід розрізняти
власне араб, культуру, шо створюється на
ісламській основі, та культури країн, шо перебували
під араб, впливом після прийняття ісламу, а до того
належали до зовсім ін. культ, світів. Так, Центр.
Азія була спочатку частиною буддійської культ,
зони; Іран — зороастрійським; Пакистан зазнав
впливу А.м.з. лише після завоювання мусульманами
Пн. Індії — до того там панував індуїзм; монг-тат.
племена, були почасти шаманістами, почасти
християнами-несторіанами, й частково обрали
іслам після експансії XII ст. і т.д. Сьогодні до сфери
цієї зони належить величезна частина Азії та
Африки, регіон Індонезії, частина Сибіру та
Поволжя, слов’ян, й албан. території на Балканах,
почасти Крим тощо. Прихильники ісламу сьогодні
зустрічаються в Європі й Америці, причому число
їх не меншає (так, в США іслам дуже популярний
серед чорношкірих американців). Оскільки все
життя правовірного мусульманина грунтується на
Корані та його приписах, то в цій сфері домінує
саме арабо-мусульманський вплив. Колись бо
Мохаммед, виявивши неабияке чуття філолога,
заборонив перекладати Коран, — отже, араб, мова
й літ. традиція входять в життя іслам, сусп-ва у всій
своїй безпосередності. Є й ін. впливові моменти,
напр., фактична заборона на образотвор. мист-во,
шо походить від припису Мойсея не зображувати
“ніякої подоби” світу. Але, як і в ін. авраамічних
релігіях, центр, місце тут належить слову, а не
пластичним мист-вам, отже, говорити про вплив
А.м.з означає в першу чергу говорити про літ. вплив
(це не означає звичайно, шо не було й впливу
орнаметально-прикладного м-ва арабів на ці регіони
— просто він менш широкий й беззастережний).
Араб, л-ру започатковано Кораном, хоча йому
передував період поган, фольклор, поетів-
пророків (шаїрі), а також усні версії бібл. сюжетів.
Тут почасти відбивається архаїчна ментальність
кочівника-бедуїна з його погордою до жителя села
й міста, та своєрідний “реалізм”, шо спричинений
умовами життя в пустелі. Але Коран виникає в
епоху складання сер-віч. міської культури, коли
поруч з рел-дидактичною. поезією починають
набувати значення лірика кохання й авантюрно-
розважальна нараиійна проза, аф ори зм та
притча, панегірик на честь можновладця та ін.
Всі ці тенденції розвитку притаманні клас. А.м.з.
до XI ст.. коли походи хрестоносців з од. боку, й
навали турків-сельджуків та монголів з ін. руйнують
домінантне положення араб, первня.
Становлення в лоні араб, світу нових держав
на нац. основі, хоча й ісламізованих.
спричинюється до ситуації, типол. близькій європ.
Віпропженню В Ірані, напр., розвивається л-ра
на фарсі, яка майже відкрито поетизує
зороастрійське минуле; вона впливає й на л-ру
турків, й навіть на саму араб.л-ру. Виникає поезія
та проза суфіїв, з її потягом до поганського духов,
досвіду. На думку акад. М.Конрада, явища
ренесансного типу виникають в А.м.з. значно
раніше, ніж в Європі (вже в XII ст.) й справляють
на європ. Ренесанс певний вплив. Араби
адсорбують в цей час і гелліністичну. науку та
культуру. Показовими є фігури типу Абу-алі-ібн-
Сіни (латинизоване — Авіценна), які є світочами
науки й культури не лише для Сх. Типова ситуація
в красному письменстві: Фірдоусі поетизує давн-
іран. царів, й серед них Александра Ма­
кедонського, оголошеного “персом”; натомість
араб-завойовник Ірану Заххак моторошна потвора,
з рамен якої ростуть змії, шо харчуються людським
мозком. Своєрідна й типол. подібна до
апексанарій ськоі’ культури ситуація в
“мавританській Іспанії”, де з VIII ст. й аж по час
Реконкісти панували араби. Тут розцвів дух культ,
синкретизму й толерантності, поруч з іслам, вільно
розвивалися христ. та євр. культури (ситуацію
шаржовано в поезії Г. Гайне та ідеалізовано в
“Іспанській баладі” А.Фейхтвангера). Особливий
момент — сер-віч. христ. культура арабів-християн
Бл. Сх. та Пн. Африки, пов’язана з візант.
традицією. Зх., ведучи з “невірними” війни за Гріб
Господній, багато що запозичує з культури арабів
навіть на рівні побуту (килими, картярство та ін.).
Зі сх. впливами ототожнюються сресі на зразок
тамплієрської [Єретична л-ра). Але аж до XIV ст.
А.м.з зберігає характер еталону в сфері культ,
життя Сер-віччя.
З XIV й аж до початку XX ст. спостерігається
поступовий занепад А.м.з. зумовлений
вичерпаністю кола трад. тем та образно-
формальних засобів, тяжінням до штампів, хоча
традиції не вмирають в мол. нац. школах — на
зразок поезії в державі Бабура, узб. царя-поета.
шо заснував династію Великих Моголів в Індії, в
державі турків-османів; в Єгипті мамелюків: в іс„лам..
Африці тошо. До того додається й поразка араб-
ісламського світу в зіткненні з європ. колоніалізмом
XVIГXX ст. (Великобританія в Індії та Єгипті,
Франція в Тунісі. Алжирі та Марокко й т.п.). Якшо
в добу Відродження мусульман, світ становив
реальну противагу Зх., христ. теологи мали
Мохаммеда за антихриста, М. де Нострадамус
пророкував “магометанам” роль руйнівників світу
за “останніх часів”, а Мікельанджело
розмірковував, чи не прийняти пропозицію тур.
султана піти до нього на службу, то згодом Сх.
(ісламський) починає сприйматися європейцями як
сфера застою та “сну”, типового “аз. деспотизму”.
Це виразно позначається, напр., в ‘Перських
листах” Ш. де Монтеск’є; відбивається й в рос.
Просвітництві, шо прагнуло до боротьби з
“азійщиною” (М.Ломоносов “Таміра та Селім”,
І.Крилов “Пошта духів”). В цей ряд можна вмістити
фант.-авантюрні повісті Р.Е.Распе та Ф.Еміна, Сх.
у Байроновому “Дон-Жуані”, тип “кавказця” в рос.
словесності, дешо з малярства Ж.Енгра та
Е.Делакруа й ін. Разом з тим саме в сх-слов ян.
світі, зокрема в Росії, шо захоплює у XVШ-XIX ст.
силу мусульман, земель, виникає не лише цікавість
до екзотики, а й спроби зрозуміти духов, світ та
естетику ісламського Сх. (“Наслідування Корану”
О.Пушкіна, “Хаджі-Мурат” та “Кавказький
бранець” Л.Толстого).
Україна завжди мала тісні й часто траг.
контакти з іслам, світом, переважно через стосунки
з Кримським ханством й потім сюзереном його
Туреччиною. Це відбилося дуже широко в
фольклорі (образ страченого султаном Байди-
Вишневецького в думі та ін.). Ставлення до А.м.з. АРГО
в Україні формувалося в атмосфері збройного
протистояння двох релігій, й тут домінувало
неприйняття “басурманства”. Це відбивається в різні
епохи як стабільна ситуація — від ущипливого листа
запорожців тур. султанові до повістей онука
запорізького писаря М.Гоголя ‘‘Тараса Бульби” або
Страшної помсти” (до цієї традиції прилучаються
й у XX ст. такі тв., як Людолови” З.Тулуб). Проте
в укр. культурі існує й більш толерантний погляд,
шо відбився почасти в спадщині Т.Шевчєнка-маляра,
почасти в переробках казок “Тисяча і однієї ночі”
І.Франком, — аж до апології ісламу у П.Куліша.
У сх-слов’ян. свідомості XX ст. цей погляд
міцніє, зокрема під егідою офіціозного гасла
братерства культур”. Виникають тв., шо
заглиблюють читача в світ А.м.з.: “Чингіз-хан”
B.Яна. “Старик Хоттабич” Л.Лагіна, “Повість про
Ходжу Насреддіна” В.Соловйова — обробка
сюжетів про Ходжу Насреддіна та ін.).
Арабознавство тут дало свої визначні імена:
А.Кримський, І.Крачковський, Б.Піотровський.
Проте траг, характеру набуває протистояння
христ. та ісламського, світів в юнацьких піснях
пд. слов’ян, зокрема Косовського циклу, й фігури
на зразок Марка-кралевича уособлюють духов,
перевагу переможеної сторони. Адекватний також
образ Скандербега в алб. христ. спадщині.
Навпаки, в зх-слов’ян. світі, шо менш широко
зіткався з ісламською експансією, такого роду
конфлікти незрідка згладжуються. Поль,
письменник XIX ст. з Житомиру Ю.І.Крашевський
натхненно описує Кам’янець-Подільський костел,
колись перетворений турками на мечеть, який
відтоді увінчує фігура Богоматері на півмісяці (р-н
Остап Бондарчук”), й тут естетизація переважає
все. У тв. на зразок “Пана Володієвського”
Г.Сенкевича тему “полону у невірних” трактовано
драматично. Зате Я.Гашек зводить пам’ять про
часи переслідування маврів до анекдоту,
вимушуючи свого героя прийняти тортури за слово
Сотсирх”, шо мовляв, араб, мовою означає
вірую “, але сприйняте інкізицією за спотворення
слова “Христос”. У “Поштових варіаціях”
К.Брандиса (1970) гротесково пародіюється тема
полону у невірних”, властива добі Ренесансу,
однак іронічні моменти все частіше поступаються
поважному ставленню до цієї традиції.
В сьогоднішньому світі інтерес та повага до А.­
м.з зростає, разом з необхідністю брати до уваги
“ісламський чинник” у політиці. Це особливо
важливо, якщо врахувати, шо іле’і панісламізму та
мусульман, фундаменталізму спричинюються до
вкрай болісного переживання мусульманами
всього, шо видається їм образою ісламу (згадаймо
долю пакистанського, письменника-єретика
C.Рушді, котрого Іран, аятолла Хомейні прирік на
смерть за вільнодумне трактування теми вилученої
сури Корану” в Сатанинських віршах”)
Семен Абрамович