Відболіла душа. Відгойдались вві сні
полустанки.
Відкричали в прогонах далеких мої поїзди.
Я на станції тій, де співають птахи мої зранку
І не треба любить. І не треба спішить нікуди.
Нікуди. Нікуди… Слово дивне, таке
непривітне,
Та ще й затишку думи мені не дають.
Наче в зиму ввійшов, а в душі іще літує літо,
І мене тут раптово усі пізнають. Пізнають.
А тому і душа знов неначе на диво відкрита,
А тому і на віях застигла сльоза, мов з біди.
Через все, що пройшов, через все,
Що іще не прожито,
Поїзди пролітають.
І тануть…
мої поїзди.
Відболіла душа..