Лексикон загального та порівняльного літературознавства

БАЙКА

БАЙКА (лат. fabula — оповідь) — мала ліро-
епіч. форма оповідного характеру, у віршах або
прозі, що має алегоричний інакомовний зміст,
пов’язаний з повчанням, напучуванням,
моралізаторством, який втілюється в образах людей,
тварин, рослин, предметів і явищ навколишнього
світу. Теорія Б. була розроблена у XVIII ст. нім.
естетиком Ґ.Е.Лессінгом (“Про байку”), у XIX ст. —
укр. вченим О.Потебнею (“3 лекцій по теорії
словесності”). Б., за /Тессінгом, є зведенням
морального постулату до окр, випадку. Якшо
розповісти певний випадок як такий, шо насправді
мав місце, причому так, шоб ця оповідь сприяла
наочному пізнанню ствердження, — то такий тв.
буде Б. На думку Потебні, “Б. є одним із способів
пізнання життєвих відносин, характеру людини”. В
Б. поєднується дидактика (проза) і образність (поезія),
причому образне вираження думки у високих
взірцях Б. переважає і підкоряє собі дидактичний
первень. Оскільки сюжети Б. у класиків цього
жанру незрідка повторюються, тобто стають певною
мірою трад.. то оригінальність Б: часто заснована
на свіжості образних аналогій, багатстві тропів,
досконалості стилю тошо. Б. покликана миттєво
реагувати на конкретний життєвий випадок, вона
стисла і лаконічна за формою, тому не повинна
детально зупинятися на характеристиці персонажів,
зображенні обстановки і т.п. Для цього вона
вибирає собі таких дійових осіб, які вже назвою
своєю достатньо визначаються для слухача (читача),
служать готовим поняттям (Вовк як втілення
жадібності. Лисиця — хитрощів і т.д.). Б., цей, за
висловом Потебні, “вічний жанр”, схильна до
постійних перевтілень, безкінечних варіацій, мета
її — “бути постійним присудком мінливих підметів”.
Дидактичний зміст Б. випливає з самого сюжету,
але незрідка автор спеціально наголошує на ньому,
додаючи мораль (силу), яка стоїть на поч. або в кін.
Б. і підкреслює автор, думку. Вірш. Б. найчастіше
пишуться вольним (байковим) віршем. .
Своїм корінням Б. сягає фольклору та л-ри
Давн. Сх. Як жанр вона постала з найдавн.
алегорій, міфів, апологів, анекдотів, притч,
казок п ро тварин, які параболічно вико­
ристовувалися для втілення певної етич.-моральної
або сусп. проблематики. В такій функції Б.
зустрічається в найдавн. тв. грец. л-ри у VIII-VII ст.
ло н.е, (Гесіод. Архілох, Стесіхор, трохи пізніше
Сократ). Вел. вплив мали проз. Б., шо приписувались
легендарному давн.-грец. байкареві Езопові (VI ст.
до н.е.). а також Бабрію. За іменем Езопа всяке
алегоричне іномовлення почали іменувати
езопівською мовою. У давн. римлян до Б.
зверталися Горацій, Федр, Авіан. які часто
запозичували езопівські сюжети. Ін. джерелом
стала давн-інд. Панчатантра” (“П’ятикнижжя”, III-
IV ст. н.е.), а також її араб, (“Каліла і Дімна”) та
грец. (“Стефаніт та Іхнілат”) перекази.
Через лат. бай карів спадщина Езопа
перейшла в л-ру європ. Сер-віччя та
Відродження, де знайшла відгомін у тваринному
епосі й алегоричних поемах, у творчості Марії
Французької, Й.Штрікера, Ґ.Сакса, М.Лютера,
С.Бранта, Ф .Рабле та ін., набувши заг.-європ.
поширення. Найвищий розквіт жанру Б. пов’язують
з іменами Ж. де Дафонтена, Г.Е.Лессінга,
І.Крилова. Переробляючи езопівські сюжети,
франц. поет Лафонтен (1621-95), позбавив Б.
книжної, підкреслено-повчальної форми
висловлювання, наблизив її до життєвих потреб,
створив нов. тип Б. — дотепно-іронічної,
галантної, вишуканої за своєю вірш, формою Б.
рококо, шо відповідала засадам раціоналістичного
Просвітництва. Лессінг виступав проти
декоративності, посилення лір. струменя у вірш.
Б. Дафонтена і звернувся до епіграмно-відточеної,
лаконічної проз, форми в дусі ант. риторики. Ін.
видатні представники жанру Б: Дж.Гей і Е.Мур —
в Англії; Й.Х.Готшед, Х.Ґеллерт — в Німеччині;
Д.Кантемір. В.Тредіаковський, О.Сумароков,
М.Херасков, І.Хемніцер, І.Дмитрієв — в Росії;
І.Красіцький, С.Трембецький. А.Міикевич,
А.Фредро, Я.Леманьський — в Польщі;
A.Й.Пухмаєр, К.Чапек — у Чехії; П.Славейков —
в Болгарії; А.Донич, Г.Александреску — в Румунії;
Е.Штейнбарг — у сх-європ. євр. л-рі (ідиш).
В Україні жанр Б. активно культивувався,
починаючи з XVII-XVШ ст. Спочатку як учбовий
зразок у шкільних риториках М.Довгалевського,
Ф .Прокоповича, Г.Кониського та ін., а також
відповідно до вимог тодішньої риторики як приклад
у проповідях І.Галятовського та А.Ради-
виловського. Найвидатнішим байкарем давн. укр.
письменства був Г.Сковорода, що створив
упродовж 1753-85 рр. філос.-дидактичну зб.
“Басни харковскія”.
З утвердженням в укр. письменстві перших
десятиліть XIX ст. просвітительського реалізму
популярним стає вірш. Б. П.Білецький-Носенко,
П.Гулак-Артемовєький, Л.Боровиковський,
Є.Гребінка пишуть Б. лафонтенівсько-
криловського типу та Б.-приказки на основі нар.
творчості і побутових реалій укр. життя,
наповнюючи жанр соц. змістом. Клас,
довершеності досягла укр. Б. Д.Глібова —
“найкращого укр. байкописця” (І.Франко). Як
правило, цетв. на запозичені сюжети, яким байкар
надавав укр, колориту, а також оригінальні, шо
були пройняті ліризмом та дотепністю. Багаті
традиції укр. Б, продовжували переважно вірш,
та меншою мірою проз. Б. філос.-дидактичного та
гумор, змісту: П.Свєнціцький, М.Старицький,
Ю.Федькович, Франко, О.Пчілка, Б.Грінченко.
B.Самійленко. В пожовтневій л-рі Б. обрали
основним жанром своєї творчості чимало
письменників, як В.Блакитний, С.Пилипенко,
М.Годованець, С.Воскрекасенко, П.Ключина,
A.Косматенко, П.Сліпчук, П.Глазовий. Поряд із
вірш, стала популярною і проз. Б. (Ф.Кривін,
B.Підмайстрович, В.Чемерис), виникають нові
різновиди (Б -памфлет, Б.-епіграма, Б.-пародія.
Б.-приказка та ін.). За останні десятиліття вийшло
декілька антологій Б., як от: ‘‘Українська
дожовтнева байка” (К., 1966), “Українська
радянська байка” (К., 1966), “Байки зарубіжних
байкарів у переспівах та перекладах М.Годованця”
(містить тв. Езопа, Лафонтена, Л. да Вінчі,
Красіиького, Д.Бедного та ін, — К., 1973),
“Українська байка” (К., 1983),
Петро Рихло, Юрій К/іим’юк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.